Як живе місто за шість кілометрів від кордону з Білоруссю
Славутич народився як місто атомників і досі живе в тіні ЧАЕС, яка вже чверть століття не виробляє електроенергію. Чи зможе наймолодше місто України знайти нову економічну опору між блекаутами і втратою інфраструктурних зв’язків?
В Україні є два міста, названі на честь річки Дніпра. Одне з них – величезний промисловий та фінансовий центр, інше – містечко-супутник Чорнобильської атомної електростанції (ЧАЕС) Славутич.
Двадцять шість років тому ЧАЕС перестала виробляти електроенергію, залишивши 8,5 тис. з 24 тис. містян без роботи. Станцію вивели з експлуатації, залишивши частину працівників. З того часу Славутич і ЧАЕС залежать від державних субсидій.
Місто досі потерпає від зупинки станції, шукаючи економічну модель, яка "поставить його на власні ноги". Ідея вільної економічної зони, якою намагалися перетворити Славутич на промисловий та технологічний хаб країни, залишилася в історії.
Тим часом місто втрачає статус супутника Чорнобильської АЕС. Яскравим свідченням цього стало руйнування з безпекових міркувань мосту, по якому працівників станції возили на роботу через територію Білорусі. Тепер робітники вимушені їхати на станцію через Чернігів, Київ та Вишгород.
Енергетична ситуація – не найкраща. У 2025-2026 роках Славутич не раз переживав блекаути. Разом з цим, бізнес у місті існує та розвивається, а влада хоче реалізувати проєкти з енергетичної автономності і навіть побудувати порт.
Останній проєкт СРСР
Славутич має статус наймолодшого міста країни. Його заснували у 1986 році після катастрофи на ЧАЕС. Місто розташоване на Чернігівщині, але адміністративно належить до Київської області.
Географія – певно, найбільша проблема, успадкована містом від командно-адміністративної системи Совєтського союзу. В СРСР не було кордонів між республіками, отже, побудувати місто-супутник серед глухого лісу і зʼєднати його з ЧАЕС дорогою через Білорусь здавалося абсолютно здоровою ідеєю. Хто міг очікувати, що через 30 років з боку Білорусі в Україну поїдуть танки?
Від міста до кордону – 6 км. Мешканці Чернігівщини стверджують, що в Славутичі можна зловити сигнал білоруського радіо, однак журналістові ЕП вдалося впіймати хіба що румунське радіо на AM-хвилях.
Славутич розділений на квартали. Кожен з них будували радянські республіки, тому в місті можна зустріти такі екзотичні рішення, як "мангальні приміщення" у Тбіліському кварталі або дворики для смаження мʼяса – у Єреванському.
Будинки в Славутичі маленькі та, хоч і унікальні, усі побудовані в одному стилі (крім котеджів, які будували Балтійські республіки). Архітектурні та урбаністичні рішення в місті стали проявом агонії соцреалізму та, певно, останнім великим проєктом СРСР. Утім, Славутич гарний: прибраний і комфортний.
Населений пункт зустрів блокпостом. Якщо по дорозі в Чернігів перевірки залишилися радше інерційними з 2022 року, то на вʼїзді в Славутич відчувалася близькість до кордону. Військовослужбовець перевірив документи та ретельно переглянув салон машини.
Якщо запитати мешканців Славутича, який період історії міста вони вважають найкращим, кожен, як не дивно, розповість не про СРСР, а про 1990-ті, коли ЧАЕС ще працювала, і згадає про концерт сестри Майкла Джексона та Патрісії Каас, яка ефектно прилетіла в Славутич на гелікоптері МІ-8.
Близько 95% працівників ЧАЕС були славутичанами, їх зарплата в кілька разів перевищувала середню в Україні. Усі ці кошти щоденно на "атомній" електричці приїжджали з Чорнобиля в Славутич. Усе змінилося у 2000 році, коли ЧАЕС зупинили і Славутич втратив 8,5 тис. робочих місць. Для мешканців це стало трагедією.
"Станція ще могла працювати, її зупинка була великою помилкою", – таку думку ЕП чула в місті не раз.
З того часу уряд неодноразово намагався "поставити місту протез". У 2000 році в Славутичі запровадили спеціальну економічну зону (СЕЗ), яка надавала податкові та імпортні пільги для підприємців. Була надія, що це перетворить місто на індустріальний і технологічний хаб, але цього не сталося.
До 2005 року СЕЗ була ліквідована, а місто та його мешканці залишилися залежними від зупиненої ЧАЕС. За офіційним переписом 2001 року, кількість населення Славутича становила 24,4 тис. осіб. Як повідомив міський голова, у 2026 році цей показник знизився до 20-21 тис.
Більше не супутник ЧАЕС
Після 2000 року Славутич не бідував. Місто мало одні з найвищих показників добробуту: плече підставили міжнародні партнери. У 2010-х роках у Зоні відчуження почали будувати захисне накриття "Новий безпечний конфайнмент". У місто пішли євросоюзівські інвестиції.
Один із співрозмовників ЕП Андрій народився в селі на Чернігівщині. З базовою технічною освітою переїхав у Славутич і влаштувався механіком на будівництво конфайнмента. Заробляв значно більше, ніж земляки.
"У 2010-х роках кожен другий мешканець міста працював на станції або на "Новарці" (французький консорціум, який будував нове укриття над четвертим енергоблоком ЧАЕС – ЕП). Тоді мій друг працював у Польщі і я мав аналогічну зарплату: 500-600 доларів на тиждень", – каже він.
У 2019 році арку добудували і євросоюзівці повернулися додому. Водночас статус ЧАЕС як містоформувального підприємства залишився. З 2 200 працівників понад 90% – славутичани, тож підприємство на початку 2025 року було найбільшим донором бюджету міста.
Голова профспілкового комітету ЧАЕС Богдан Сердюк з університетських часів живе в Славутичі і працює на АЕС. Під час розмови з ЕП він ніби підсумовує стан справ на станції.
"Мер Славутича недавно підняв червоний прапор і написав листа на ЧАЕС, що станція, яка була містоформувальною, давала найбільше податків у бюджет, втратила свій статус, бо у 2025 році її обігнала компанія "Атомремонтсервіс". Це при тому, що там удвічі менше співробітників", – каже Сердюк.
На його обличчі – спокійне розчарування, ніби він уже багато років спостерігає за поступовою смертю справи свого життя. "А що ми зробимо? Звісно, з нашими зарплатами це мотивація шукати іншу роботу", – підсумував він.
"Атомремонтсервіс" (АРС) – підприємство, яке з 2001 року ремонтує українські АЕС та є відокремленим підрозділом державної НАЕК "Енергоатом". Більшість працівників компанії – славутичани. Деякі працівники ЧАЕС навіть підпрацьовують у компанії, бо зарплати там значно вищі.
Річ у тім, що ЧАЕС – збиткова установа, залежна від держбюджету. З 2000 року станцію виводять з експлуатації. Основна робота в зоні відчуження – консервування приміщень та ядерних матеріалів.
Бюджети, які виділяють на ЧАЕС, – дефіцитні, що позначається на зарплатах працівників. Якщо у 2014 році робітник станції в середньому отримував у 3,4 разу більше, ніж у середньому в Україні, то у 2025 році – у 1,5 разу більше.
Працівники почуваються "кинутими", навіть попри те, що отримують непогані кошти. "Коли я почав працювати у 2011 році, зарплата з усіма надбавками була такою ж, як зараз (близько 40 тис. грн – ЕП), при тому, що я був на менш кваліфікованій посаді", – каже працівник ЧАЕС Михайло.
У законі про виведення Чорнобильської АЕС з експлуатації прописали норму, за якою працівники станції мали б отримувати заробітну плату на рівні з іншими українськими АЕС, але вона не виконується. Один із співробітників ЧАЕС у 2025 році навіть отримав перемогу в першій інстанції та апеляції в суді за право на підвищену зарплату.
За словами очільника профспілки ЧАЕС, через ці фактори кращі люди потроху "перебігли" працювати в "Атомремонтсервіс", особливо на тлі зростання попиту на ремонт АЕС через енергетичну кризу після повітряних атак Росії.
Водночас робота на ЧАЕС має вагому перевагу: 100% заброньованого від мобілізації персоналу. Усі співрозмовники ЕП підтвердили, що це одна з основних причин, чому працівники залишаються на станції.
Після перекриття дороги через Білорусь співробітники ЧАЕС працюють у вахтовому режимі. Автобуси із Славутича везуть працівників на місце роботи, де вони живуть протягом 13 днів. У звʼязку з цим частина працівників залишає місто і переїжджає жити в Чернігів, Київ або Вишгород.
Бізнес
У місті ЕП зустрічає ірландця Томаса. Ця зустріч випадкова, тому факт наявності ірландця за 5 км від білоруського кордону не може не дивувати. Томас вирощує картоплю та розробляє верстат для її очищення.
"Коли я вперше побачив вашу картоплю – був шокований, вона дуже забруднена. У ЄС таке не купували б. Ба більше, через забруднення до 50% продукту можуть захворіти і зіпсуватися", – каже він.
Чому Томас вирішив будувати бізнес у Славутичі? Слово перехоплює бізнес-партнерка ірландця Любов Піскунова. "Ми зустрілися під час збирання картоплі і після цього вирішили почати спільний бізнес. Я із Славутича, тому запропонувала спробувати тут. Оренда приміщень недорога, маленьке та комфортне місто, усе виглядало логічно", – каже вона.
Бізнес Томаса та Любові експортний. Вони збирають верстати в Славутичі і відправляють їх переважно в Ірландію. Майже кожна розробка унікальна: спочатку проєкт узгоджують з клієнтом, потім збирають і відправляють.
Томас скаржиться, що мешканці ЄС готові купувати їх продукцію тільки за умови післяплати. "Кожен з них чомусь упевнений, що сюди прилетить ракета і знищить виріб", – каже він.
Велику війну Томас зустрів у Славутичі. Йому дзвонили з ірландського посольства і наполегливо просили виїхати з країни, але він залишився. Після звільнення Київщини та Чернігівщини повернувся в місто.
Розмова переходить у неформальне обговорення геополітики. Він розпитує про Україну, ЄС та майбутнє. "Вам не потрібно бути в ЄС, ви достатньо сильні, щоб бути самостійними. Якщо зможете побороти корупцію – у вас буде велика країна", – каже він.
На запитання, чи зустрічався ірландець з корупцією, відповідь була негативна. Томас хвалить місцеву владу за відкритий діалог та всебічну допомогу, каже, що завжди може зателефонувати міському голові.
Такої ж думки переселенка з Маріуполя Марія Бубнова, засновниця компанії-виробника готових страв у пакетах. "Коли у нас блекаут, продукція ризикує зіпсуватись – це тонни нереалізованого товару. Одного разу ми мали такий ризик і зателефонували до мерії, пояснили ситуацію. Світло ненадовго дали і ми зберегли продукцію", – каже Бубнова.
Половину свого життя в Славутичі прожив Сергій Чесноков, засновник компанії "Перспектива Славутич", яка, за легендою, виробила першу в Україні канцелярську скріпку.
Бізнес Чеснокова народився в часи спеціальної економічної зони в Славутичі, але програв конкуренцію Китаю. Компанія переорієнтувалася на виробництво папок. Свого часу Чесноков виробляв половину всіх шкільних папок країни.
Бізнес-шлях Чеснокова, як і багатьох мешканців Славутича, нагадує серфінг. Зробили спеціальну економічну зону – бізнес на підйомі, "упав" банк "Київська Русь", послугами якого користувалися майже всі в Славутичі, – бізнес занепадає.
Підприємство не очікувало пережити велику війну, однак Чеснокову вдалося: прийшло багато держзамовлень. "Стало менше конкуренції, це змусило нас рухатися. Зменшили залежність від супермаркетів і налагодили логістику", – каже Чесноков.
Він підсумовує, що мати бізнес у Славутичі можна, маючи людей, логістику та сильні нерви.
Мрії про порт та вільну економічну зону
Наступна зупинка – Славутицька міська рада, зустріч з міським головою Юрієм Фомічевим. Усі підприємці, з якими спілкувалася ЕП, хвалять його за відкритість до ідей та патронаж над бізнесом. Можливо, це повʼязано з тим, що він сам був підприємцем.
Фомічев одразу дає зрозуміти, що бачить майбутнє міста не з ЧАЕС, а з місцевим бізнесом. "Я прихильник тотальної приватизації. У Славутичі хочемо зробити вільну економічну зону", – каже він і додає, що наразі уряд проти цієї ідеї.
"З Мінекономіки в мене постійно дебати. Вони кажуть: "Робіть індустріальний парк". Я відповідаю, що такий формат є в багатьох містах і навряд чи інвестор прийде в місто на кордоні з Білоруссю. Мінфін теж проти, в уряді кажуть, що західні партнери не дозволяють робити зараз преференції", – каже очільник Славутича.
Коли розмова заходить про "Атомремонтсервіс", Фомічев зазначає, що втрата ЧАЕС статусу бюджетоформувального підприємства Славутича є свідченням зростання залежності від АРС.
"Одного дня наглядова рада "Енергоатома" може вирішити, що ремонт АЕС буде дешевше передати на аутсорс, а не тримати велике підприємство АРС, і тоді Славутич втратить надважливе підприємство. Це великий ризик для нас", – каже міський голова.
Фомічев пропонує цікаві і, можливо, наївні бізнес-ідеї, наприклад, побудувати порт: "У нас є територія на Дніпрі, причал, де швартувався річковий транспорт. Чому б там не зробити логістичний хаб для північного регіону?".
Журналіст ЕП запитує міського голову, що робити з частиною Дніпра, яка належить Білорусі.
— Ми все одно прийдемо до того, що мають бути мирні перемовини.
— З Лукашенком?
— Білорусь – це не Лукашенко. Ми ж не кажемо, що це буде завтра. Можливо, не через пʼять років, але стратегічно Славутич може бути портовим містом.
За словами Фомічева, у фермерів є запит на перевезення аграрної продукції. Мовляв, вони зверталися до 2022 року з проханням почистити фарватер і запустити роботу порту.
Далі – про енергетику. Славутич не раз потрапляв у блекаут після російських обстрілів. Керівник населеного пункту каже, що у 2027 році місто може стати енергетично автономним.
"Споживання міста на піку – 7 мегаватів, це небагато. Зараз 2,3 мегавата дає когенерація, до 2 мегаватів даватиме сонячна генерація. Акумулятори в нас є. Якщо додамо ще 4 мегавати когенерацією – будемо "на острові", – каже Фомічев.
Якщо проєкт реалізують – у разі блекауту місто зможе забезпечити себе електроенергією. Фінансувати нові установки планують коштом міжнародних донорів та держави.
Усі фото Володимира Туніка-Фриза