Україна втрачає землю під хмарами. Як війна виштовхує цифрову інфраструктуру за кордон

Українська індустрія дата-центрів та хмарних послуг переживає, мабуть, найбільший катаклізм за всю свою історію. Самі учасники ринку порівнюють те, що на ньому відбувається, з виверженням вулкана. Адже зміни настільки стрімкі та непередбачувані, що навіть найбільші гравці поки не розуміють, яким буде їхній масштаб і що залишиться після завершення цього процесу.

Поштовхом для змін стали російські атаки на центри обробки даних (ЦОД). Завданням ворога було порушити роботу української цифрової інфраструктури та інтернет-зв'язку, але досягти цієї мети їм не вдалося. Натомість удари запустили інший процес, наслідки якого можуть виявитися значно тривалішими.

Бізнес усвідомив, що інфраструктура, яку роками розбудовували переважно в Києві, більше не може вважатися достатньо захищеною. Це спричинило масштабну міграцію даних: компанії почали переносити свої IT-системи до західних областей України, а дедалі частіше – за кордон. Разом із даними поступово переміщуються й інвестиції. Адже будівництво нових майданчиків у країнах ЄС сьогодні виглядає безпечнішим, ніж розширення інфраструктури в Україні.

Проте ця трансформація стосується далеко не лише бізнесу. Під питанням опинилося майбутнє всієї української цифрової інфраструктури, зокрема урядових інформаційних систем і даних мільйонів громадян. Перед державою постало складне завдання: захистити їх від російських атак і водночас не допустити критичної залежності від іноземних технологічних компаній та їхньої інфраструктури як це сталось з супутниковим інтернетом Starlink.

Як змінюється український ринок дата-центрів, чому його клієнти дедалі частіше обирають закордонні хмари, які ризики це створює для цифрового суверенітету України та що держава збирається з цим робити – розбиралася ЕП.

Все почалось з літа

За різними оцінками, в Україні налічується від трьох десятків до понад півсотні дата-центрів. Єдиної актуальної статистики немає, оскільки відкриті каталоги використовують різні критерії підрахунку.

Наприклад, міжнародна платформа Data Center Map, яка збирає галузеву інформацію з 2007 року, нараховує в Україні 34 об'єкти, з яких 22 розташовані в Києві. Серед них є великі комерційні ЦОДи, які надають послуги бізнесу, банкам і державним установам.

Із середини літа 2026 року дата-центри стали цілями російських атак. "Усе, що було до липня, – це одна історія. А все, що сталося після, – зовсім інша. Можна сказати, що на нас відкрили сезон полювання. Ми багато в чому були піонерами на цьому ринку і, на жаль, у цьому теж стали першими", – згадує CEO компанії De Novo Максим Агєєв.

Його компанія однією з перших зазнала удару. За словами Агєєва, вибух пробив два рівні перекриттів і пошкодив холодильні установки на даху, які забезпечували охолодження серверного обладнання.

Протягом останніх чотирьох місяців росіяни могли атакувати близько півтора десятка дата-центрів, частина з яких повністю припинила роботу.

На тлі цих ударів столичні оператори та їхні клієнти почали шукати можливості розосередити серверне обладнання. Однак швидко з'ясувалося, що в інших регіонах, зокрема на заході країни, бракує відповідних потужностей.

"Багато майданчиків, які ми зайняли і створили на заході України, ми допрацьовуємо, добудовуємо, доінвестовуємо, щоб вони відповідали вимогам наших клієнтів", – розповідає співзасновник та директор з розвитку бізнесу GigaCloud Антон Хвастунов.

Все, що залишилось від дата-центру компанії De Novo

Ігор Пилипів

Більшість великих дата-центрів історично зосереджувалися в Києві. Саме столиця була й залишається головним центром цифрової інфраструктури країни. За словами учасників ринку, знайти в одному дата-центрі місце навіть для 20 серверних шаф сьогодні майже неможливо, не кажучи про 50.

Окремі майданчики можуть прийняти лише дві-три шафи. Через це компаніям доводиться розподіляти обладнання між кількома об'єктами, що ускладнює переїзд і подальшу роботу.

До того ж перенесення серверів у західні області не гарантує захисту від нових ударів. Тож перед бізнесом і державними установами постав складний вибір: зберігати дані всередині країни, інвестуючи в захист дата-центрів, резервні майданчики та розосередження обладнання, чи переносити їх до закордонних хмар, зокрема AWS, Microsoft Azure та Google Cloud.

"З одного боку, Україні потрібно зберігати й розвивати власні дата-центри, інвестувати в їхній захист і децентралізацію. З іншого – міжнародні хмарні сервіси дозволяють швидше убезпечити критично важливі дані від російських атак. Питання в тому, як поєднати ці два підходи, щоб захистити інформацію і водночас зберегти власну інфраструктуру", – пояснює секретар Ради економічної безпеки (ESCU) Ілона Хмельова.

Цифровий Київ стрімко порожніє

"Київ стрімко порожніє з погляду фізичної присутності цифрової інфраструктури. Міграція з дата-центрів столиці відбувається лавиноподібно. Клієнти або вже повністю вивезли своє обладнання, або продовжують це робити. У результаті київські дата-центри стоять напівпорожніми, а деякі спорожніли на дві третини чи навіть повністю", – констатує Агєєв.

Перенесення даних, зокрема за кордон, стало однією з головних тенденцій вітчизняного ринку ЦОД. Однак швидкість такого переїзду залежить від того, як саме компанії зберігають свої дані.

Дата-центри пропонують кілька моделей співпраці. У випадку хмарних послуг клієнт орендує потужності для обробки та зберігання даних без придбання власних серверів. Натомість колокейшн (colocation) передбачає розміщення власного обладнання в дата-центрі, оператор якого забезпечує електроживлення, охолодження, інтернет та фізичний захист. Також бізнес може орендувати окремі фізичні сервери провайдера для власних потреб.

Ця різниця безпосередньо впливає на можливості міграції. Користувачі хмарних послуг можуть перенести дані та IT-системи до іншого дата-центру без фізичного переміщення обладнання. Натомість власникам серверів доводиться шукати нові майданчики, перевозити техніку та налагоджувати її роботу.

Саме тому найшвидше за кордон мігрує хмарний сегмент. До перших російських ударів українські оператори розміщували близько 80% своїх потужностей усередині країни. З початку осені це співвідношення змінилося.

"Ми в рази збільшили інвестиції в майданчики у ЄС через стрімке зростання попиту. Якщо раніше за кордоном розміщувалося близько 20% наших потужностей, то до кінця року співвідношення може зрівнятися до 50 на 50. І, найімовірніше, ця тенденція продовжиться у 2027 році", – каже Хвастунов із GigaCloud.

Подібний прогноз дає і генеральний директор De Novo. За його оцінкою, найближчим часом половина потужностей українських хмарних провайдерів може зосередитися за кордоном.

У сегменті колокейшну переїзд відбувається повільніше через необхідність фізично переміщувати сервери. Проте й тут компанії дедалі частіше шукають можливості розмістити обладнання за межами країни.

"Клієнт, який розмістив свої серверні шафи в Києві, фактично опинився в пастці, бо йому фізично нікуди переїжджати. І оператор дата-центру теж мало чим може допомогти. Це як із готелем: якщо він у тебе горить, ти ж не можеш просто сказати гостю переїжджати в інший, бо там уже інший власник. Клієнт може сам спробувати домовитися, але оператор не завжди здатен запропонувати альтернативи", – пояснює Агєєв.

Стратегія, якої немає

В останні місяці Україна опинилася в умовах своєрідного експерименту. Вперше в таких масштабах компанії змушені терміново переносити дані та IT-системи за кордон, щоб забезпечити безперервність роботи. Цей процес охоплює як приватний бізнес, так і державні установи, які шукають способи убезпечити критично важливу цифрову інфраструктуру.

При цьому практично всі співрозмовники ЕП відзначають відсутність єдиної стратегії, яка б визначала, які дані варто залишати в Україні, а які переносити за кордон, та якими можуть бути довгострокові наслідки таких рішень.

За словами Агєєва, ринок дата-центрів потребує довгострокового планування. Розширення інфраструктури та залучення інвестицій вимагають рішень щонайменше на два-три роки вперед.

Якщо зараз провайдери спрямують інвестиції на розвиток закордонних майданчиків, уже наступного року швидко змінити курс і переорієнтувати кошти на будівництво чи відновлення дата-центрів в Україні буде складно.

Рішення, які компанії ухвалюють сьогодні заради збереження даних та клієнтів, можуть на роки вперед визначити, де саме розвиватиметься "українська" інфраструктура їх зберігання та обробки.

Після перших російських ударів по ЦОД держава почала шукати способи захистити критично важливу інфраструктуру. Але впродовж наступних місяців підходи до розв'язання цієї проблеми змінювалися.

Спочатку розглядали можливість перенесення великих ЦОДів під землю. Втім, під час засідань РНБО представники ринку пояснили, що відвести 5 МВт тепла в таких умовах є непростою задачею й реалізація такого рішення потребуватиме років.

"Розміщення однієї серверної стійки коштує 500-600 доларів на місяць без урахування електроенергії. У підземному дата-центрі собівартість цієї послуги може сягати 5-10 тисяч доларів. А щоб окупити інвестиції, клієнтам доведеться платити ще більше. І головне питання тут, хто готовий за це платити?" – запитує Агєєв.

З вересня-жовтня на перший план вийшло термінове перенесення даних. Державі, зокрема Мінцифри, довелося розв'язувати нагальні питання щодо пропуску вивезення обладнання за кордон та взаємодію з митними органами. Через необхідність оперативно реагувати на загрози розробка довгострокової стратегії відійшла на другий план.

Наразі в уряді обговорюють декілька варіантів захисту цифрової інфраструктури. Серед них – будівництво підземних дата-центрів, розосередження обладнання, перенесення даних за кордон і створення так званих цифрових посольств. Остання концепція передбачає розміщення державних даних у закордонних дата-центрах зі спеціальним правовим статусом.

"Ми поки не бачимо, щоб держава і бізнес діяли узгоджено. Нам бракує майданчика, де можна було б разом обговорювати майбутнє хмарного ринку та цифрову стійкість країни. У грудні Мінцифри має представити свою концепцію чи стратегію. Можливо, вона дасть відповіді на частину питань, але зараз загального бачення я не бачу", – каже Хмельова з ESCU.

ЕП звернулася до Мінцифри щодо стратегії реагування на кризу в галузі, але на момент публікації так, і не отримала відповіді.

Де і як зберігаються дані

Незалежно від того, який шлях обере Україна, перед нею стоятиме два принципові питання, на які потрібно дати чіткі відповіді, наголошують учасники ринку ЦОД та дотичні до неї представники.

Перше стосується безпеки та контролю над даними. Державі потрібно виробити довгостроковий підхід до розміщення інформаційних систем, визначити, які з них мають залишатися в Україні, які можна переносити за кордон і хто відповідатиме за збереження даних та контроль доступу до них.

За словами Хмельової, українські державні установи вже зберігають частину своїх даних за кордоном, зокрема й критично важливу інформацію. Правові підстави для цього з'явилися після початку великої війни, коли уряд ухвалив відповідні дозволи.

Водночас рішення про таке перенесення значною мірою залишаються за розпорядниками інформації. Міністерства та інші установи визначають, які системи розміщувати за кордоном, обирають провайдерів та укладають із ними договори. За встановленим урядом порядком вони повинні погоджувати використання іноземної інфраструктури із СБУ та повідомляти про це Мінцифри й Держспецзв'язку.

Втім, наразі не має повної картини того, які саме державні дані залишаються в Україні, а які вже "емігрували". За даними ЕП навіть народні депутати з комітету з цифрової трансформації не знають, який обсяг державних даних зберігається в українських і закордонних хмарах та скільки коштів витрачають на ці послуги.

"У нас кожне міністерство тримає свої дані окремо. Мінфін має свої, Мін'юст свої, МВС свої. Ніхто особливо не любить ділитися інформацією, розповідати, де розміщені дані, як вони зберігаються і як працюють ці системи", – іронізує один зі співрозмовників ЕП.

Друге питання стосується співпраці з міжнародними технологічними компаніями. Одним із найшвидших способів убезпечити державні дані може стати їх перенесення до великих хмарних провайдерів, зокрема Amazon Web Services, Microsoft Azure та Google Cloud, вважає Хмельова.

Однак така співпраця потребує зрозумілих правил, які б визначали умови зберігання інформації, вимоги до її захисту та можливості переходу між провайдерами. Частину цих питань має врегулювати урядовий законопроєкт, який зареєстрували у Верховній Раді на початку жовтня.

За словами Хмельової, документ пропонує відмовитися від обов'язкового використання типових договорів, щоб державні установи могли укладати контракти на стандартних умовах міжнародних хмарних компаній.

Крім того, він передбачає передачу Мінцифри повноважень із ведення переліку постачальників хмарних послуг. СБУ пропонується залучити до перевірки провайдерів на наявність безпекових ризиків, зокрема зв'язків із державою-агресором та підсанкційними особами.

Втім, спрощення співпраці з міжнародними провайдерами не знімає іншого питання: наскільки держава зможе контролювати доступ до інформації, що зберігатиметься в іноземній інфраструктурі.

"Найбільші хмарні компанії, зокрема AWS, Microsoft і Google, працюють у юрисдикції США та підпорядковуються американському законодавству. За певних умов воно дозволяє державним органам Сполучених Штатів вимагати доступ до інформації, яку зберігають ці компанії", – каже колишній директор компанії "Google Україна" Дмитро Шоломко.

Американське законодавство справді передбачає можливість отримання інформації від хмарних провайдерів за встановленими правовими процедурами, зокрема незалежно від того, у якій країні фізично розташовані сервери.

На думку Шоломка, це порушує питання, чи зможе Україна забезпечити належний контроль над своїми даними, зокрема щодо доступу до них іноземних державних органів, і гарантувати їх використання виключно за призначенням.

Утім, як пояснює очільниця Українського альянсу цифрового суверенітету Тетяна Хабібрахманова, саме по собі розміщення даних за кордоном не означає, що іноземні держави автоматично отримують до них доступ. Важливо, хто керує доступом до інформації, володіє ключами шифрування та може перенести системи до іншого провайдера.

Проблема виникає тоді, коли державна установа настільки прив'язується до технологій одного постачальника, що вже не може повноцінно працювати без його послуг. У галузі це явище називають vendor lock-in, або залежністю від постачальника. У такому випадку держава ризикує втратити можливість самостійно визначати, де і на яких умовах працюватимуть її цифрові системи.

Схожі ризики бачить і Хвастунов із GigaCloud. На його думку, приватна хмара українського провайдера, навіть розташована за кордоном, дає державній установі більше можливостей контролювати свою інфраструктуру. Натомість у публічних хмарах міжнародних компаній складніше відстежувати створення копій інформації та місця їх зберігання.

Наслідки для ринку

Міграція даних за кордон вже стає викликом для вітчизняних компаній ринку ЦОД, які у порівнянні із міжнародними хмарними провайдерами, роками були не у найкращому становищі.

За оцінками учасників ринку, близько 75% витрат українських клієнтів на хмарні послуги припадає на глобальних гравців, зокрема AWS, Microsoft Azure та Google Cloud.

За підрахунками Агеєва з De Novo, у 2025 році обсяг українського ринку хмарних послуг становив близько 6,5-6,6 млрд грн. У 2026 році він може зрости щонайменше на 40% і досягти 9-9,5 млрд грн.

Доходи українських операторів, за його прогнозом, уперше перевищать 2 млрд грн. Проте їхня частка на ринку суттєво не зміниться, оскільки міжнародні провайдери також стрімко нарощують продажі. Особливо швидко, за словами Агеєва, зростають AWS та Google.

Утім, ці розрахунки охоплюють лише платні хмарні послуги. Окремо існує сегмент ресурсів, які міжнародні компанії безкоштовно надають українським державним установам та іншим організаціям у межах програм підтримки. За оцінкою Агеєва, у 2025 році вартість таких послуг становила близько 3 млрд грн, а у 2026-му може зрости до 4,5 млрд грн.

Кожна наступна російська атака ставить під питання майбутнє українського ринку дата-центрів адже, якщо компанії продовжать переносити свої дані та IT-системи на іноземні майданчики, місцеві оператори можуть втратити значну частину доходів.

А повернення до попередньої моделі, коли великі обчислювальні потужності концентрувалися переважно у кількох локаціях в Києві, несе значні ризики через загрозу нових ударів.

На думку Хабібрахманова, одним із можливих шляхів розвитку ринку має стати децентралізація. Йдеться про створення мережі менших, територіально розосереджених дата-центрів, які дозволять зберігати частину критично важливих даних усередині країни та зменшать залежність від окремих великих майданчиків.

Однак така модель потребує інвестицій і зрозумілої державної політики. Адже якщо більшість клієнтів остаточно перенесе свої дані за кордон, виникне питання, хто користуватиметься новими українськими дата-центрами та за рахунок чого окупляться вкладені в них кошти.

"Зараз один із головних викликів для нас – це пошук додаткових інвестицій у захист і децентралізацію цифрової інфраструктури. Частину проєктів бізнес може профінансувати самостійно, але для масштабнішого будівництва захищених майданчиків і модернізації дата-центрів потрібні значно більші ресурси. Тому ми активно шукаємо можливості залучити фінансування як від держави, так і від приватних партнерів", – розповідає Хвастунов із GigaCloud.

Тому уряду доведеться шукати баланс між використанням закордонних хмар для захисту даних і розвитком власної інфраструктури. Зокрема, визначити, які системи доцільно залишати в Україні, як підтримувати національних провайдерів і створювати умови для подальших інвестицій.

"Держава має бути не оператором дата-центрів і не конкурентом приватного бізнесу, а партнером, який створює умови для розвитку цієї інфраструктури. Нам потрібна не лише нормативна база, а й конкретні економічні механізми: доступне фінансування, страхування воєнних ризиків, зрозумілі умови підключення до енергомереж, підтримка інвестицій у захист і резервування інфраструктури", – наголошує Хабібрахманова.

Учасники ринку очікують відповідей на ці питання від Мінцифри, яке працює над стратегією розвитку хмарної інфраструктури. За даними ЕП, цим напрямом займається заступник міністра Віталій Балашов.

ЕП звернулася до нього із запитаннями щодо майбутньої моделі розміщення державних даних та розвитку українських дата-центрів, однак на момент публікації відповіді не отримала.