Чи вийшла Україна з пострадянського лабіринту

Переді мною лежить міністерська перепустка 1992 року, червоний ледерин – статусний та респектабельний символ у радянські часи. Ледеринові червоні перепустки отримували урядовці та чиновники високого рангу.

Російські написи та герб УРСР на книжечці і печатка з тризубом на фото, яка засвідчує, що я – відповідальний працівник учорашнього держплану УРСР, а тепер працюю в Мінекономіки незалежної України. У цьому вся суть перехідного періоду.

У 1992 році Мінекономіки переживало трансформацію з колишнього Держплану УРСР через Державний комітет з економіки до міністерства незалежної держави. Працівники чекали на команду згори, що треба будувати: ринок чи планову економіку. Усе здавалося можливим для країни з великим потенціалом.

Для цього були очевидні підстави: понад 50 млн населення, високий рівень освіти, промисловість, металургія, машинобудування, хімія, енергетика, розвинений агросектор і вигідне географічне положення. Але в цих оцінках була фундаментальна проблема. Україну сприймали як готову національну економіку, хоча вона була територіальною частиною єдиного господарського комплексу СРСР.

Виробничі ланцюги, постачання енергії та сировини, фінансування, замовлення і ринки збуту не закінчувалися на адміністративних кордонах Української РСР. Так країна застрягла в пострадянському економічному лабіринті. Після 1991 року одночасно відбувалися два процеси: демонтаж планової економіки та розпад господарської системи, з якою десятиліттями була інтегрована Україна.

Масштаб шоку добре видно із статистики. Між 1991 і 1998 роками реальний ВВП України скоротився майже на 60%. Інфляція 1993 року вимірювалася тисячами відсотків. Масштаб падіння 1990-х – одна з визначальних рис трансформації.

Кризу 1990-х неправильно пояснювати тільки невдалими реформами, корупцією чи повільною приватизацією. Вони, безумовно, поглибили кризу, але вихідна конструкція була набагато складнішою. Україна отримала політичну незалежність швидше, ніж змогла створити повноцінну незалежну економіку.

До кінця 1990-х основна частина трансформаційного падіння була пройдена. У 2000 році економіка вперше після тривалого скорочення перейшла до зростання. Але важливішим було те, яка модель сформувалася після кризи. Україна приватизувала радянську економіку швидше, ніж створила конкурентну ринкову.

Основою першого великого українського капіталу значною мірою стали активи, створені за радянських часів: металургія, вуглевидобування, хімпром, енергетика, інфраструктура, земля. Це визначило і механізм накопичення капіталу.

Для бізнесу особливого значення набував доступ до держави: приватизації, енергоресурсів, тарифів, податкових преференцій, державних закупівель та регуляторних рішень. Так сформувався український варіант державно-олігархічного корупційного капіталізму. Це був капіталізм, але значною мірою побудований на економічному фундаменті попередньої системи.

Проте не можна звести всю економічну історію України 1990-2000-х до олігархів. Паралельно з великими фінансово-промисловими групами знизу формувалася інша економіка. Малий і середній бізнес, фермери, торгівля, сфера послуг, нові виробничі компанії, а пізніше ІТ створювали капітал за іншою моделлю. Не через перерозподіл державного активу, а через підприємницьку діяльність.

В Україні паралельно існували дві моделі капіталізму. Перша – великий актив, зв'язок з державою, політичний вплив і рента. Там десятиріччями зберігався пострадянський дух злиття монополістів з державою. Друга – власна справа, конкуренція, ризик і прагнення мінімізувати залежність від державного апарату. Це була нитка, що вказувала на вихід з лабіринту і не тільки для економіки.

Економічно самостійний середній клас поступово став політичним суб'єктом. Йому були потрібні захист власності, передбачувані правила, незалежний суд, свобода підприємництва і відкритість зовнішніх ринків. Саме тому підприємницьке середовище стало однією з важливих соціальних складових Майданів.

Майдани, безумовно, не можна пояснювати тільки економікою, але й ігнорувати економічну основу формування нового українського громадянського суспільства також неправильно. 2014 рік став наступною структурною межею.

Російська агресія означала втрату територій, виробничих потужностей, підприємств і традиційних ринків. Для економіки це був сильний негативний шок, але одночасно почалася прискорена зміна її географічної орієнтації.

Компанії були змушені змінювати стандарти, продукцію, логістику, бізнес-моделі. Паралельно йшли внутрішні структурні зміни: очищення банківського сектору, реформа держзакупівель, зміни в енергетиці та корпоративному управлінні.

2014 рік не завершив пострадянську економічну модель, але запустив її демонтаж. Велика війна перетворила поступову трансформацію на структурний злам. У 2022 році економіка пережила найбільший шок за час Незалежності: ВВП скоротився на 30%, але значно важливішою за коливання ВВП є зміна структури економіки.

Старі промислові центри були зруйновані або опинилися на окупованих територіях. Частина підприємств релокувалася. Змінилася транспортна логістика. Практично зникла колишня економічна залежність від російського ринку.

Євросоюз став головним торговельним простором України. За кілька років змінився економічний центр тяжіння країни. Війна прискорила появу секторів, які майже не пов'язані з радянською промисловою спадщиною. Найочевидніший приклад – оборонна промисловість. Це принципово інша модель формування капіталу.

Перші великі українські статки виникали навколо питання: яким активом я володію? Нова економіка ставить інше питання: що я здатен створити? Технологію чи інженерне рішення, бренд чи логістичну мережу. Саме тому можна говорити про перехід від капіталу володіння до капіталу створення у 2022-2023 роках.

Чи закінчилося первісне накопичення? Звичайно, не в буквальному марксистському розумінні. Йдеться про специфічний український історичний цикл, коли одним з головних джерел великих приватних статків був перерозподіл власності, створеної попередньою економічною системою.

Цей ресурс вичерпаний. Більше немає пострадянських активів, які можна приватизувати і переділяти. Війна зруйнувала значну частину економічної географії, на якій базувалася стара індустріальна модель принаймні пів сторіччя.

Про остаточну загибель радянської економіки в Україні можна говорити тільки зараз. Не Радянського Союзу, що формально зник у 1991 році. Не планової економіки, яка припинила існування значно раніше, а тієї економічної конструкції, яка була створена в УРСР, пережила УРСР, була приватизована у 1990-х і стала матеріальною базою олігархічного капіталізму наступних двох десятиліть.

Однак зникнення старої моделі не гарантує появу кращої. Післявоєнна Україна отримає величезний новий економічний ресурс. І тут виникає нова розвилка.

Сотні мільярдів доларів відбудови можуть стати джерелом модернізації, приватних інвестицій, конкуренції, нової інфраструктури і технологічного оновлення, а можуть породити нову систему державної ренти не навколо приватизації меткомбінатів та обленерго, а навколо держзамовлень і міжнародної допомоги.

Економічна проблема наступного десятиліття може виявитися дзеркальним відображенням проблеми 1990-х. Тоді вирішувалося, хто отримає старі активи. Тепер вирішуватиметься, хто і за якими правилами створюватиме нові.

Саме тому я не став би підбивати економічні підсумки 35 років Незалежності словами "успіх" або "провал". Діагноз цікавіший.

Україна пройшла повний цикл пострадянської економічної трансформації: від частини радянського господарського комплексу до власної економіки.

Від державної власності – через приватизацію та первісне накопичення капіталу – до двох паралельних моделей: олігархічної та підприємницької.

Від економічної орієнтації на пострадянський простір до домінування євросоюзівського ринку. Від капіталу володіння до креативного капіталу.

Цей цикл завершується, але нова модель ще не сформована. Вона може бути конкурентною або монополізованою. Підприємницькою або залежною від державної ренти. Технологічною або сировинною. Побудованою на приватних інвестиціях або на боротьбі за бюджетний ресурс.

І це, можливо, головний економічний підсумок 35 років Незалежності.