Українська правда

"Тіло тут, а душа – у степу". Як фермерка з Донеччини рятувала стадо кіз української породи

Тіло тут, а душа – у степу. Як фермерка з Донеччини рятувала стадо кіз української породи
Колаж: Андрій Калістратенко

Лариса Гурова тримає найбільше в Україні стадо української коротковухої кози. Ця порода потрапила до державного класифікатора завдяки її зусиллям. За десять років її ферма "ОгОгО кози-кози" пройшла шлях від однієї кози до сироварні та евакуації за 1 200 км. Тепер стадо розташоване на Вінниччині.

ЕП поговорила з фермеркою про те, чому козина ферма не змогла б вижити лише від продажу молока, і чому порода, яку визнала держава, досі не стала масовою.

Від пенсії за інвалідністю до власних сирів

До кіз Гурова дійшла випадково. Тварин любила завжди, але жила в Донецьку й жодного стосунку до сільського господарства не мала. Усе змінила хвороба.

"Я вийшла на пенсію за інвалідністю й почала шукати справу до душі, як хобі, щоб було цікаво займатися. Так вийшла на кіз. Раніше я з ними ніколи не мала справи, а у 2009 році придбала першу козу і просто закохалася", – розповідає вона.

Перед купівлею Гурова два роки вивчала козівництво, потім придбала козу з козеням, згодом – ще кілька. Навесні 2014 року виїхала з Донецька та оселилася в селі Новохатське на межі Донецької, Дніпропетровської та Запорізької областей. Там було лише дві вулиці, зате поруч – пасовище на 150 га. З Донецька фермерка вивезла козу, чотирьох козенят, вівцю, барана і кобилу. Так постала ферма.

Коли стадо підросло, постало питання, куди дівати молоко. Гурова почала варити сир. Спершу – за рецептами з інтернету, але результат їй не подобався. Тоді вона перейшла на власні рецепти з непастеризованого молока.

"Я доїла вручну, одразу в парне молоко клала закваску, потім фермент. За дві-три години після доїння вже формувала сири. Молоко не проходило ні механічної обробки, ні пастеризації. Це було живе молоко", – пояснює вона.

Смак, за її словами, давала й місцевість. Найближче промислове підприємство було за 65 км, шахт навколо не було, а на луках росли різноманітні трави.

Перше обладнання та авторські сири

Поступово хобі перетворилося на бізнес. До великої війни на фермі працювали чотири штатні працівники і двоє сезонних. Основні гроші приносили сир і продаж козенят. У розпал сезону доїлося 30-40 кіз і ферма робила до 15 кг сиру на добу.

У 2019 році Гурова отримала грант від ПРООН на 500 тис. грн. На ці гроші купила холодильник та обладнання для невеликої сироварні. Старий погріб на подвір'ї кінця 19 століття оновила й переобладнала на камеру для визрівання сирів.

Другий грант, від Mercy Corps, пішов на трактор і техніку для заготівлі сіна. Ферма взяла в оренду землю і разом з громадою планувала проєкт ротаційного пасовища. "Ми хотіли показати, що навіть у такій місцевості можна мати гарне пасовище, підсівати культурні трави, доглядати його. Місцева влада нас дуже підтримувала", – згадує фермерка. Здійснити план завадила велика війна.

Три роки біля фронту

У 2022 році фронт зупинився за 35 км від села, біля райцентру Велика Новосілка. Ферма існувала в такому режимі три роки, але назвати це бізнесом було важко.

"Не було ринку збуту. Люди, які мали гроші, виїхали. До "Нової пошти" треба було їздити за 40 кілометрів. Останній рік перед виїздом ми з листопада по травень сиділи без електрики. Генератор вмикали лише тоді, коли треба було напоїти кіз, бо вода в нас із свердловини. Це був не бізнес, а виживання", – каже Гурова.

Вона перестала класти сири на витримку. Частину продавала, частину возила українським військовим. Вони жили в покинутих будинках, допомагали фермі, а ферма допомагала їм. За перший рік війни стадо зросло з 85 до 127 голів.

Евакуація останнім рейсом

Навесні 2025 року військові сказали фермерці збиратися. По селу вже били КАБи і на початку квітня від удару загинула її сусідка. "Наші хлопці виїжджали один за одним: спершу – одні, потім – інші, далі – зенітники. Коли прийшли штурмовики, то сказали збиратися і швидко виїжджати", – розповідає Гурова.

Перевізники відмовлялися їхати в прифронтове село. Погодилися лише водії з Харкова. Евакуацію майже 200 кіз за 1 200 км на Львівщину профінансували організація "Бізнес-мережа сільських жінок" і проєкт "Згуртовані громади".

"Через кілька днів трасу почали контролювати дрони. Ми останні виїхали із села. Решта не змогла вибратися навіть легковими машинами", – каже фермерка.

Вивезли кіз, документи на них, записи, ветпрепарати, куплене на гранти обладнання. Особисті речі довелося залишити. Через два місяці сусіди переслали відео з дрона: будинок і загони для тварин, які сім'я будувала роками, згоріли.

Дрогобич: рік виживання

Евакуйоване стадо прийняла ферма-ранчо в Почаєвичах на Дрогобиччині. Спершу йшлося про спільний бізнес, але згодом власники передумали. Тоді ж прийшов ще один удар: мобілізували сина, з яким Гурова вела господарство. Вона навіть шукала для кіз нових господарів, бо не могла доглядати стадо сама. "Не знала, що робити. Я немолода жінка і в мене лишилося 165 голів", – згадує Гурова.

Підтримали люди, які знали ферму, і громадські організації: знайшли приміщення, корми давали в борг. Кози пів року, з жовтня по травень, не виходили назовні, бо вигулу не було. Для стада, звиклого до степового випасу, це було важко. Щоб якось триматися, Гурова продавала сир і молоко відвідувачам ферми.

У травні 2026 року стадо переїхало на Вінниччину. Там Гурова утримує своїх кіз і керує фермою, де є вівці та буйволи. Два переїзди за рік далися тваринам важко: змінилися умови та раціон. Зараз кози Гурової не дають молока. На приплід чекають у лютому, а до сироваріння фермерка сподівається повернутися в червні.

Коза, яку назвали ламанчею

Головна справа Гурової – не сир, а порода. Коротковухі кози віддавна траплялися в українських дворах, але вважалися безпородними. "Мене завжди дратувало, що кожна країна має кілька порід кіз, а така багата Україна – жодної", – каже вона.

У 2017 році на аграрній виставці в Кропивницькому, куди всі привезли імпортних кіз, а вона своїх, Гурова познайомилася з розробником класифікатора порід. Вона переконала його внести туди три українські породи: коротковуху, білу і строкату. Перші десять зареєстрованих тварин української коротковухої були з її ферми.

Ознака породи – вуха. У цих кіз або немає хряща у вушній раковині, або є лише складка близько 5 см. Через це їх часто плутають з американською ламанчею. "Відсутність у наших кіз вух – це природна мутація, яка добре закріплюється. До ламанчі наша коза ніякого стосунку не має", – наголошує Гурова.

Від початку селекції підприємниця працює на два результати: продуктивність і вигляд. За її словами, місцеві кози були "дивненькі, кошлатенькі", а покупці хочуть мати у дворі гарну тварину. Тож фермерка додавала гени англо-нубійських кіз, щоб отримати високоногих, різнокольорових та короткошерстих тварин.

Середній надій перед евакуацією становив 3,5 л на добу, найкращі кози давали до 6 л. Жирність молока перевищує 4%, вміст білка трохи нижчий. Це рівень спеціалізованих молочних порід, а для сироваріння важливі саме жир і білок.

Утім, порода досі в зародковому стані. Агентство ідентифікації та реєстрації тварин зареєструвало лише 365 українських коротковухих кіз. Для порівняння: усього в реєстрі 1 липня 2026 року значилося понад 655 тис. овець та кіз.

"Коротковухих є більше, але люди називають їх ламанчами. Власники трьох-чотирьох кіз часто їх взагалі не реєструють", – пояснює Гурова. Інших великих господарств, які розводять таких кіз, немає.

Офіційно українська коротковуха поки що лише порідна група. Повноцінною породою її визнає Мінекономіки після процедури апробації, однак для апробації потрібно щонайменше 2 500 голів. Гурова вважає цю планку нереальною.

"Я двічі зверталася до міністерства з проханням знизити цей поріг хоча б до кількох сотень голів. Інструкція застаріла. Крім того, в Україні немає бонітувальників (фахівців, які можуть оцінити кіз – ЕП). Їх готували в Інституті тваринництва степових районів "Асканія-Нова", який перебуває в окупації. Як вести селекційну роботу, якщо її нікому оцінити?" – риторично запитує фермерка.

Чому на молоці ферма не виживає

Козиний сир в Україні дешевшим не став. Витриманий понад пів року коштує від 1 тис. грн за кілограм – як крафтові коров'ячі сири. Попит, за словами Гурової, упав через війну. "Козине молоко дуже корисне для дітей, а скільки матерів з дітьми виїхало за кордон! Основними споживачами були великі міста. Справа не в тому, що продукція непопулярна, а в економічній ситуації в державі", – пояснює вона.

Друга проблема – собівартість. Козі потрібне якісне сіно, а його заготівля залежить від пального. "Я закінчила багато курсів і рахую витрати. Жодна ферма лише на молочній продукції не виживає. Ціна на продукцію не окупає витрат", – каже Гурова. Тому її модель – молочна продукція плюс племінні тварини.

Третя проблема – пасовища. За словами підприємниці, малим фермам важко взяти їх в оренду, навіть коли корів у селах стає менше. Хоча коза пасовище не витоптує, як корова. Великі козячі ферми, за її словами, тримають тварин у приміщеннях весь рік на складеному людиною раціоні, а це інша якість молока.

Що далі

На новому місці Гурова може розвиватися лише за згодою власників господарства. Вона думає про невеликий контактний зоопарк, щоб популяризувати тварин, але кидати породу не збирається. "Хочеться завершення: щоб ця порода була консолідована, визнана у світі і міцно стояла на ногах", – каже вона.

Повернутися на Донеччину найближчим часом не вийде. За словами Гурової, за Новохатське точилися бої, село кілька разів переходило з рук у руки. Тепер воно зруйноване і заміноване, а поля вкриті оптоволоконними кабелями від FPV-дронів.

"Мені пропонували ліс, гори, а я кажу: я буду в степу. Степ – це моє. Тіло тут, а душа – там", – каже фермерка.

АПК Донецьк продукти підприємці