Їм глина? Через війну Слов'янськ втрачає керамічну галузь
До 2022 року Слов'янськ забезпечував 80% українського ринку керамічних та гончарних виробів, а в місті працювали понад 400 підприємств галузі. Обстріли змушують виробників вивозити обладнання і починати справу в інших регіонах.
До війни Слов'янськ на Донеччині був центром керамічного виробництва України. Місцеві підприємці займали 70-80% вітчизняного ринку. У місті працювали чотири сотні підприємств – від невеликих родинних майстерень до великих заводів.
Розвитку галузі сприяли поклади високоякісних гончарних і вогнетривких глин у Слов'янську та його околицях. Місцевий посуд, вази й статуетки продавалися по всій країні. Якщо російська агресія у 2014 році змусила виробників шукати нові ринки збуту, то велика війна поставила галузь на межу існування. Через обстріли, руйнування виробництв і наближення фронту керамісти залишають місто.
Чому Слов'янськ – місто керамістів
Гончарство в Слов'янську почало розвиватися у 17-18 століттях. Тоді біля Торської фортеці (Тор – історична назва міста) поселенці й козаки знайшли пластичну глину і почали виготовляти з неї найпростіший посуд – глечики, макітри та миски. Галузь масштабувалася в 19 столітті, коли польські промисловці Ян Дзевульський і брати Лянге відкрили в місті завод з виробництва теракотових плиток.
У часи радянської окупації продукція Слов'янського керамічного комбінату експортувалася за межі СРСР, однак в умовах ринкової економіки комбінат не вижив через великі енергетичні затрати.
За роки незалежності виробництво кераміки стало однією з основних сфер діяльності міста. Гончарні вироби зі Слов'янська продавалися не тільки на Донеччині, а й по всій країні, нерідко у вигляді місцевих сувенірів. Глечики, тарілки, вази – усе це можна було купити від Карпат до Криму.
У місті виникали промислові та крафтові виробники – понад 400 підприємств. Для одних кераміка була бізнесом, для інших – ремеслом, яке передавали поколіннями, а для Слов'янська вона стала частиною місцевої ідентичності.
Міська влада навіть планувала розвивати Слов'янськ за прикладом італійського Сассуоло – одного з найвідоміших керамічних центрів Європи. Хоча в місті працювали сотні гончарних майстерень, проблемою виявилося створення впізнаваного бренду слов'янської кераміки. А потім почалася війна.
Як війна знищує підприємства
Брати Анатолій, Михайло і Віктор Левіти заснували "Южно-октябрьські глини "Юг" у 1993 році. Компанія розробляла родовища в Слов'янському та Добропільському районах. У 1995-му підприємство спільно з англійською компанією WBB заснувало фірму "Глини Донбасу". Вона перейняла досвід партнерів і у 2001 році перша в Україні отримала міжнародний сертифікат якості за стандартом ISO 9001.
У 2005-му в Слов'янську запрацював їхній завод "Керамічні маси Донбасу", а у 2006-му – спільне українсько-італійське підприємство Zeus Ceramica. Майже три десятиліття заводи Левітів були лідерами галузі в Слов'янську. У Zeus Ceramica інвестували 45 млн євро, у "Керамічні маси Донбасу" – 8 млн євро.
Перша виробляла керамограніт для внутрішнього та зовнішнього оздоблення – плитки для підлоги та стін, вуличного використання, плінтусів, ваз, сходинок. Друга – готові сировинні суміші (керамічні маси) для виготовлення різної кераміки.
Віктор Левіт – бізнесмен зі Слов'янська, голова ради директорів "Керамічної групи" та заводу "Керамічні маси Донбасу"
Після початку великої війни від російських обстрілів постраждали обидва підприємства. У 2022 році Віктор релокував частину заводу "Керамічні маси Донбасу" на Київщину, де запрацював їхній цех. У грудні того ж року після обстрілу відновили роботу цеху в Слов'янську – там працювали семеро робітників.
Зараз на місці виробництва руїни. "У завод Zeus Ceramica влучило близько десяти ракет, він повністю зруйнований. Завод "Керамічні маси Донбасу" зруйнований на понад 50%. "Монополія крона", яку ми будували як культурний центр, також зруйнована. Там у нас збитків на 1,5 мільйона доларів", – розповідає Віктор.
Раніше бізнесмен ще мав надію на відновлення виробництва, зараз – ні.
"У 2024 році були люди, готові переїхати й працювати. Ми їх підтримували. Зараз у нас ще є 30 працівників: частина в Слов'янську, частина переїхала й працює віддалено. Обладнання стояло просто неба. Рік-два воно могло зберігатися, але на п'ятому році його неможливо відновити. Можна побудувати завод, але це 40-50 мільйонів євро. Хто їх вкладе? Банки кредитів не дають. Грошей на відновлення немає і на державу теж особливо сподіватися не доводиться", – каже він.
Левіт вів перемовини з власником одного із заводів на Житомирщині, куди хотіли перевезти обладнання Zeus Ceramica, щоб налагодити виробництво. Однак не домовилися через високу вартість будівлі.
У Слов'янську залишається частина обладнання заводу "Керамічні маси Донбасу". Його вивезення обійдеться в 5-10 млн грн. Грошей на це в Левіта немає, державної програми релокації він не знайшов. За його словами, купити промисловий майданчик дорого, так само, як і демонтувати багатотонне обладнання заводу.
Піч та прес – основа виробництва керамічної плитки. Спочатку суміш глини та піску під тиском формують у пресі, надаючи майбутній плитці потрібної форми та щільності. Далі її випалюють у печі за високої температури.
"Прес важить 160 тонн і має довжину 120 метрів. Демонтувати його і перевезти до Харкова коштує 250 тисяч євро. Коли прилетіли ракети, піч деформувало. Нова коштує 2-4 мільйони євро. Можна було відновити виробництво на Житомирщині, там уже була піч. Ми б перевезли туди частину обладнання", – каже бізнесмен.
Левіт кілька разів звертався до влади по допомогу. "Мені обіцяли передзвонити. Досі чекаю. Розумію, що проблем дуже багато, але ми втрачаємо промисловість. Росіяни б'ють по всіх ще живих підприємствах", – розповідає він.
Ще одна проблема – кадри. Працівники заводу регулярно вивчали в Італії технології виготовлення плитки, а потім поверталися на Zeus Ceramica, передаючи досвід колегам. Через велику війну вони роз'їхалися.
Левіт згадує, що після руйнувань заводів у 2014 році інвестував у їх відновлення та розвиток міста, бо хотів показати, що в Слов'янську можна жити краще, ніж у контрольованій Росією частині Донеччини. Каже, що зараз цього б не робив.
Він має рішення Господарського суду Донецької області, який підтвердив збитки на 28,5 млн дол. на Zeus Ceramica та на 6,5 млн дол. – на "Керамічних масах Донбасу". "Пробували іти до Європейського суду з прав людини, але після осені 2022 року вони таких заяв не приймають. Зараз думаємо, що робити далі", – каже бізнесмен, з ім'ям якого асоціюється керамічна галузь Слов'янська.
Від США до Черкащини
Тарас Сніжковський десять років створював у Слов'янську сувенірну продукцію. У 2016 році він запустив власне керамічне виробництво. Тоді в нього було 2 тис. дол. і Mitsubishi Galant 1993 року випуску. Так виглядав його стартовий капітал. Орендував приміщення, купив обладнання і почав працювати.
Згодом придбав будівлю за 10 тис. дол., у якій працював до кінця травня 2026 року. Виробляв винятково сувенірну кераміку. Основний акцент робив на цукерницях – як плетених вручну, так і литих у формах з білої глини. Після початку великої війни працювати стало складно, але Тарас мав власну стратегію.
"Я ніколи не нехтував дрібними замовниками, працював з невеликими оптовиками по всій Україні. У нас були закордонні клієнти з Молдови, Румунії, Болгарії. Є індивідуальний замовник із США, з яким ми співпрацюємо ще з довоєнного часу. Для нього виготовляю вироби, що виходять за межі класичного асортименту, зокрема пляшку у формі пістолета і три чарки у вигляді патронів. Це не масове виробництво, тут якісні матеріали, контроль на всіх етапах, без браку. На цьому й будується наше співробітництво із США", – розповідає Сніжковський.
Виробництво не раз обстрілювали. "Коли прилетіло в швейну фабрику, у нас знесло половину даху. Потім влучило в електромеханічний цех – знищило нашу велику підстанцію. У якийсь момент я почав ремонтувати вже не для естетики, а для більш-менш комфортної роботи працівників", – згадує підприємець.
У жовтні росіяни повністю знищили виробництво Сніжковського. Релокацією бізнесмен зайнявся ще на початку року. Шукав приміщення по всій Україні. Купив за 30 тис. дол. колишній дитсадок у селі Нетеребка на Черкащині, де раніше працювала кондитерська фабрика, і почав релокувати виробництво.
"Просто зупинитися в Слов'янську і вкласти всі гроші в переїзд було неможливо. На той момент я витратив 30 із 40 тисяч доларів, тому почав діяти інакше: перевозив обладнання невеликими партіями. Я не втрачав у головному: виробництво працювало і фінансувати переїзд було легше", – ділиться він.
Останнім етапом стало перевезення печі. "Щоб витягнути піч вагою тонна-півтори, потрібно буквально вибивати стіни. А ще вона непідйомна – потрібні навантажувачі, крани. Ми потроху почали демонтувати це обладнання й перевозити його в село на Черкащині", – розповідає підприємець.
Він також привіз зі Слов'янська 108 тонн білої глини. За розрахунками, її має вистачити на два роки роботи, а далі шукатиме заміну за кордоном.
Разом з Тарасом погодилися переїхати 11 родин з дітьми, літніми батьками і тваринами. Цех у Нетеребці запустили на початку літа. Довелося налаштовувати печі, підбирати температурні режими, перевіряти термопари та регулятори. Усе, що роками відпрацьовували в Слов'янську, потрібно було проходити спочатку. Через це протягом перших тижнів близько 60% виробів виходили бракованими.
"Моє рішення про релокацію в Черкаську область було правильним. Нехай і важким, дорогим, незручним, але правильним", – написав Тарас в інстаграмі.
Літо 2025 року, за словами Сніжковського, було складним. Йому вперше довелося розпустити колектив у позачергову відпустку. Сказав людям: "Два тижні сидимо вдома, бо немає замовлень". Це затягнулося на місяць і він почав діяти.
"Я став показувати свою роботу в соцмережах. Завантажив тікток, почав вести інстаграм, у який раніше викладав лише хаотичні фото зі свого життя. Знімав усе, що роблю. Результату довго чекати не довелося. Уже в перший місяць ми почали отримувати невеликі роздрібні замовлення. Я зрозумів: це саме те, що потрібно: роздрібні продажі з більшою маржинальністю, хоч і з набагато більшими зусиллями для пошуку та обробки замовлень", – розповідає Сніжковський.
До 2026 року підприємство щодня отримувало багато замовлень. Перед святами їх було близько 40 на день, а напередодні Нового року – 80-90. Тарас зізнається: обсяги стали настільки великими, що він просто не встигав їх обробляти.
Перші покупці передусім хотіли підтримати релокований бізнес. В асортименті – вази, цукерниці, свічники. "Ми декоруємо майже всі вироби ручним ліпленням, тож знайти два однакові вироби просто неможливо. На Донеччині найулюбленіша фраза при замовленні була "З незламного Слов'янська 2026". Тепер ми з гордістю пишемо "Від словʼянських майстрів на Черкащині 2026", – додає він.
30 років сімейного бізнесу
Родинну справу Інна Старовойтова започаткувала в 1992 році. З 2022-го вона живе в Кам'янці-Подільському, а сімейне ремесло перейняли її донька Валерія та зять Андрій. Після оголошення обов'язкової евакуації Валерія разом з дітьми виїхала із Слов'янська, а чоловік залишився, щоб зберегти майстерню.
На початку створення бізнесу Старовойтова продавала керамічний посуд у потягах. Біля залізничного вокзалу працював великий керамічний ринок і кожен, хто проїжджав через місто, знав, що тут можна купити якісний посуд.
"У Слов'янську виготовляли не лише вироби з червоної глини, а й сервізи з ліпниною, кухлі, декоративні фігурки для саду, таджини та багато іншої кераміки. Саме такий посуд мама спочатку возила й продавала", – згадує Валерія.
Потім Інна почала виготовляти сервізи самостійно. Спочатку це було не окреме виробництво і навіть не цех, а невелике орендоване приміщення, де вона власноруч ліпила квіти для прикрашання посуду. У 2006 році один з робітників звільнився, тому Валерія почала працювати разом з матір'ю.
"Починала з найпростішого: розписувала посуд, малювала ромашки та візерунки. Півтора року ходила на виробництво і вчилася. Працювала на відвантаженнях, виконувала різні завдання. Я не просто спостерігала за процесом, а працювала майже на всіх етапах виробництва. Звісно, важку роботу виконували чоловіки. Наприклад, ливарник, який відливав посуд із глини", – розповіла Валерія.
Спочатку Валерія та Андрій працювали на виробництві її мами як звичайні робітники. У 2020 році в них уже було власне виробництво та угода з мережею "Епіцентр". Через російську агресію обидва виробництва зупинилися. Тоді ніхто не розумів, що буде далі, тому головним завданням став порятунок продукції. Родина виїхала до Чернівецької області, у Хотин, і вивезла зі складів 40 тонн посуду.
"Через півтора року чоловік повернувся до Слов'янська і почав потроху відновлювати виробництво. Працювали на 20% від тих обсягів, які мали до великої війни. Через рік до Слов'янська повернулася і я разом з донькою, але сильні обстріли змусили знову виїхати на Буковину", – каже підприємниця.
Обсяги виробництва знизилися до 10% від колишніх потужностей: виготовляли лише найбільш затребувані позиції, працювало тільки станочне виробництво.
"Ми залежимо від виробників глини і глиняної маси. Глину видобувають біля Дружківки, а глиняну масу виготовляють біля Семенівки. Зараз ситуація там набагато складніша, ніж у Слов'янську", – розповідала Валерія наприкінці липня.
Поруч з виробництвом не раз були прильоти, від одного з них повилітали вікна. Вибух стався на світанку, тож ніхто не постраждав. 20 жовтня з допису Валерії стало відомо, що виробництво в Слов'янську зупинилося. Родина запускає виробництво в Кам'янці-Подільському, уже готові перші зразки посуду "Зима".