Великий китайський зашморг: як через кредити Пекін контролює інші країни світу
Після Другої світової війни Міжнародний валютний фонд (МВФ) та Сполучені Штати Америки стали головними світовими кредиторами, маючи значний глобальний вплив. Проте в останнє десятиліття з'явився новий важковаговик у наданні позик іншим країнам – Китай.
Багатомільярдна китайська ініціатива "Один пояс, один шлях", яка підтримує, а часто і повністю фінансує реалізацію понад 20 тис. інфраструктурних проєктів по всьому світу, стала ключовим елементом зовнішньої політики лідера КНР Сі Цзіньпіна. Хоча останній рекламував її як вигідний проєкт для всіх, участь у ньому для багатьох країн перетворилась на "кредитну кабалу".
Сполучені Штати називають цю програму КНР "дипломатією боргової пастки" мета якої – створення непідйомних боргів для бідних країн та держав, що розвиваються. Кінцева ціль – захоплення критичних ресурсів останніх, аж до фактичної втрати економічного суверенітету. Китай же відповідає тим, що, мовляв, у рамках проєкту будує те, що обіцяв, але так і не втілив у життя Захід.
Тим не менш, торік із борговою кризою через Китай зіткнулись щонайменше 75 країн – вони сумарно мали виплатити 22 млрд дол. "Протягом решти цього десятиліття Китай буде більше колектором, аніж банкіром для країн, що розвиваються", – визнають аналітики.
Як Пекін "благими намірами" втягує країни по всьому світу у боргову пастку? Чому у "болючих інвестиціях" від КНР у країн Центральної Азії немає альтернативи? І скільки Україна досі винна Китаю за кредитом Державної продовольчої зернової корпорації (ДПЗКУ) 2012 року?
Найбільший у світі стягувач боргів
Агресивна політика Пекіна із кредитування бідних країн та держав, що розвиваються, до 2023 року перетворила КНР на одного з головних кредиторів світу. За 10 років у рамках ініціативи "Один пояс, один шлях" (BRI – Belt and Road Initiative) режим Сі виділив 1,3 трлн дол. на фінансування інфраструктурних проєктів по всьому світу – від Азії до Латинської Америки. Цей фактор, на превелике незадоволення Вашингтона і Брюсселя, також сприяв зростанню міжнародного впливу Пекіна.
Критики BRI наполягають, що участь в ній обертається для країн, що розвиваються, непідйомними боргами. Тому деякі з них, зокрема, Філіппіни, відмовляються брати участь у проєкті. До того ж, попри зобов'язання інвестувати мільярди в нові проєкти, Китай вже зараз вимагає повернути безліч кредитів.
За даними звіту американської дослідницької компанії AidData за 2023 рік, на той час 80% кредитів, виданих Пекіном країнам, що розвиваються, припадало на держави, які перебувають у скрутному фінансовому становищі. За оцінками AidData, загальна сума непогашеної заборгованості без урахування відсотків сягала 1,1 трлн дол.
За цей час Китай став також важковаговиком у наданні екстрених позик. Хоча частка Пекіна ще не дорівнює МВФ, КНР швидко її нарощує: якщо у 2010 році Пекін не видав жодної такої позики, то у 2021-му таких кредитів було на 40,5 млрд дол., а загальна сума екстреного фінансування від Піднебесної в останні роки перевищила 240 млрд дол.
Для порівняння, МВФ у 2021 році надав країнам, що зазнали фінансових труднощів, 68,6 млрд дол. Темпи кредитування від фонду в останні роки залишаються досить стабільними, за винятком стрибка на початку пандемії у 2020 році.
Усе це створює підстави для посадовців у Вашингтоні звинувачувати КНР у "дипломатії боргової пастки" – за масштабні інфраструктурні та будівельні проєкти, які фінансують і виконують китайці "на китайському ж обладнанні і з китайською корупцією".
Китайці ж стверджують, що за ці роки вони побудували вкрай необхідну для всіх інфраструктуру, про яку Захід говорив десятиліттями, але так і не звів. Пекін захищає власну політику боргових зобов'язань, стверджуючи, КНР дозволила десяткам найбідніших країн відстрочити виплату боргів під час пандемійних 2020-2021 років. До того ж, надаючи позики в юанях, Пекін продовжує свої зусилля з обмеження залежності від долара США як основної світової валюти.
З твердженням про "китайську дипломатію боргової політики" спочатку погоджувались не всі. "Так, борг у країнах, що розвиваються, зростає, і китайські позики вперше стали частиною цієї історії. Але ряд науковців, які вивчали практику Китаю, не знайшли достатніх доказів того, що китайські банки, діючи за вказівкою уряду, навмисно надають надмірні позики або фінансують збиткові проєкти, щоб забезпечити стратегічні переваги для Китаю", – писала у 2019 році Дебора Браутігам з Johns Hopkins University, наводячи приклад Африки.
Посилаючись на дані МВФ, вона зазначала, що у 2019 році, ще до "китайських боргів", 17 африканських країн з низьким рівнем доходу вже перебували в стані "боргової кризи" або ризикували потрапити в нього. Браутігам наголошувала – у цьому насправді були задіяні численні світові банки та власники облігацій: зокрема, в Мозамбіку – Credit Suisse, а в Чаді – англо-швейцарський гірничодобувний гігант Glencore.
Проте тенденції за останнє десятиліття лише підтверджують агресивність "боргової політики" КНР – від Європи і Латинської Америки до Центральної Азії та Африки.
Центральна Азія
За останнє десятиліття Пекін майже вдвічі збільшив обсяг прямих інвестицій у країни регіону – із 19,6 млрд дол. у 2016 році до 35,9 млрд дол. на середину 2025-го. Близько 90% з них направлено в Казахстан (32%), Узбекистан (30%) та Туркменістан (27%). Кошти насамперед надходять у сировинний сектор (46%), але також зростає частка обробної промисловості й енергетики.
Особливу увагу китайців привертає Узбекистан – сума інвестицій за 10 років зросла у 35 разів, до 10,7 млрд дол. Серед головних факторів – інституційна лібералізація в країні та масштаб ринку: як найбільш густонаселена країна регіону, Узбекистан має значний внутрішній попит.
Чому Центральна Азія обирає своїм партнером Китай? Важливу роль відіграє географічне положення: зокрема, спільний кордон Таджикистану з КНР дозволяє вибудовувати торговельно-логістичні ланцюжки без складнощів. До того ж, Пекін, на відміну від ЄС і США, не супроводжує свої проєкти екологічними і етичними вимогами та оцінкою суспільно-політичної ситуації в країні.
Проте в китайських інвестиціях у регіон не все так просто, як здається на перший погляд. Недостатнє пропрацювання проєктів, слабкий контроль за реалізацією та корупційна складова нерідко призводять до негативних наслідків і потрапляння держав у боргову залежність.
Показовий приклад – Киргизстан. Кілька років тому президент країни Садир Жапаров не виключав, що низку важливих об'єктів інфраструктури можуть передати в управління Китаю, якщо Бішкеку не вдасться погасити зростаючий борг перед Пекіном.
Скрутне становище Киргизстану вважається прямим наслідком його участі в ініціативі "Один пояс, один шлях". Запускаючи проєкт у 2013 році, Сі рекламував його як взаємовигідний для розвитку КНР та інших країн-учасниць. Але для Бішкека все вийшло навпаки – відтоді борг Киргизстану перед Китаєм зріс на 22%, до 4 млрд дол на початку 2022-го.
У схожій ситуації опинився і Таджикистан – майже половина його суверенного боргу, який у 2022 році становив понад 27% ВВП, належить КНР. Надмірна залежність від "щедрості" Пекіна змусила Бішкек і Душанбе приймати невигідні для себе секретні вимоги Китаю, які прямо виключають прозорість умов позики, а іноді й приховують сам факт видачі кредиту. Як наслідок, багато проєктів за кошти таких позик вважаються корупційними.
Водночас Казахстан, Туркменістан та Узбекистан мають більш диверсифіковані економіки, тому перебувають у значно кращому становищі: у всіх трьох країнах суверенний борг перед Пекіном в останні роки не перевищував 2%. Погашення кредитів забезпечується доходами від продажу Китаю нафти, газу та інших природних ресурсів.
І все-таки, усі три країни мають "приховані борги" – позики, взяті держкомпаніями чи банками без явних гарантій з боку урядів. Такі кредити у 2022 році сягали 16% ВВП Казахстану, 23% – Туркменістану, та 9% – Узбекистану. Проте їх погашення безпосередньо пов'язане із прибутковістю проєкту, адже здійснюється за рахунок доходів, що генеруються активом. Таким чином, умови цих позик не становлять такої значної загрози для економіки чи національного суверенітету, як у випадку з Бішкеком і Душанбе.
На відміну від Казахстану, Киргизстан і Таджикистан не в змозі відхиляти чи ставити на паузу нежиттєздатні проєкти, аби запобігти ще більшому "зависанню" у борговій пастці.
Зрештою, за словами експертів, вони мають лише два реалістичні шляхи погашення кредитів. Перший – реструктуризація та перегляд графіку погашення, що обидві країни вже неодноразово робили. Але це гарантує лише короткострокове полегшення. До того ж, КНР навряд чи продовжуватиме термін погашення боргів на невизначений час.
Другий – сценарій Шрі-Ланки із дефолтом за боргом та втратою контролю над великим портом Хамбантота. Цей варіант виглядає більш реалістичним. Чи не єдиним незаперечним активом Душанбе і Бішкека, який може мати цінність для Пекіна, є гідроенергетика.
Завдяки своєму географічному положенню Киргизстан і Таджикистан контролюють водні ресурси інших трьох центральноазійських республік – Казахстану, Туркменістану та Узбекистану. Якщо Бішкек або Душанбе не зможуть погашати свої зростаючі борги, що не є малоймовірним, КНР може вимагати передачі водних ресурсів і гідроелектростанцій під свій повний контроль.
Узбецький експерт Аббос Бобохонов вважає, що самі по собі китайські інвестиції не становлять ризику, але лише за умови ефективного контролю та ретельних попередніх розрахунків.
На тлі політики "боргової пастки" з боку КНР антикитайські настрої раніше насамперед проявлялись у прикордонних державах – Казахстані та Киргизстані, рідше – в Таджикистані.
Але у 2025 році критичні висловлювання спостерігалися і в Узбекистані – в соцмережах з'явилися повідомлення про скупку китайськими компаніями та приватними особами земельних ділянок і нерухомості у великих містах країни.
Це пов'язано зі стрімким збільшенням бізнес-зв'язків з КНР і, відповідно, зростанням кількості компаній з китайським капіталом, кількість яких зросла з 700 у 2016 році до понад 5000 у 2025-му. Місцевий бізнес виявився неготовим до такої конкуренції, і багато хто небезпідставно вважає, що китайці забирають у них частку ринку.
Африка
Зі створенням "боргових пасток" за рахунок BRI пов'язують і економічні цілі Китаю в Африці, де вплив Пекіна зростає з "тривожною швидкістю".
З одного боку, уряд КНР надає позики, щоб підтримати свою амбітну ініціативу, яка має прокласти шлях до глобального лідерства Піднебесної, з іншого – де-факто захоплює активи країн, не здатних погашати борги. Інвестиції в літій – критично важливий для "зеленої" енергетики – вважаються особливо агресивними: гірничодобувні компанії Піднебесної та виробники акумуляторів за останні роки інвестували понад 5 млрд дол. у літієві шахти та очолюють багато проєктів у Намібії, Зімбабве та Малі.
Останньою жертвою економічної політики Китаю вважається Кенія, яка є "воротами до Східної Африки". Ключовим прикладом впливу Пекіна є будівництво залізничної лінії SGR між портом Момбаса та столицею країни Найробі. China Exim Bank профінансував 90% проєкту, уряд Кенії вніс решту 10%, а будівництво очолила China Road and Bridge Corporation.
З одного боку, проєкт створив 30 тис. робочих місць для місцевих жителів. За перший рік роботи новою колією перевезли 5,4 мільйона пасажирів. З іншого, проєкт зіткнувся з численними проблемами, оскільки багато молодих кенійців обурювались низькооплачуваною і некваліфікованою роботою. Більше того, SGR з моменту свого створення працює зі збитками, які з 2020 року перевищили 200 млн дол.
У 2018 році генеральний аудитор Кенії попередив – країна ризикує втратити контроль над портом Момбаса, якщо не зможе виплатити кредити, отримані від China Exim Bank.
Загалом борг країни перед Китаєм зріс з 1 млрд дол. у 2013 році до 5,2 млрд дол. у 2017-му. На прикладі Кенії експерти описують політику КНР в Африці не інакше, як неоколоніалізм.
А за даними Chatham House станом на кінець 2022 року, китайські кредитори становили 12% приватного та державного зовнішнього боргу континенту, який у 2000-2020 роках виріс більш ніж у п'ять разів – до 696 млрд дол.
Латинська Америка, ЄС та Україна
У Латинській Америці інтереси Китаю насамперед пов'язані з країнами, які є ідеологічними противниками США, – Кубою та Венесуелою. Проєкти сонячних станцій біля Гавани та купівля венесуельської нафти в обхід санкцій разом із кредитами – лише найвідоміші приклади.
А на європейському континенті одночасно головним джерелом прямих китайських інвестицій та жертвою "кредитної голки" Пекіна є Угорщина – за останні 10 років обсяг двосторонньої торгівлі між країнами зріс на 73% до 14,5 млрд дол. З одного боку, Будапешт перетворився на ідеальну стартову платформу для китайських заводів з виробництва електромобілів та їх подальшого захоплення ринку ЄС.
З іншого – Пекін дублює свою звичну стратегію, вже протестовану в Африці та Центральній Азії: лише перед візитом до Будапешта у травні 2024-го Китай надав Угорщині трирічний кредит на 1 млрд євро. Позика допоможе профінансувати інфраструктурні, транспортні та енергетичні проєкти.
Окрім Будапешта, Китай робить ставку і на Сербію – під час свого європейського турне у 2024 році Сі приїздив і до Белграда, підписавши угоду про вільну торгівлю з президентом Вучичем, який розраховує на 27 млрд дол. інвестицій в інфраструктуру.
Невдалий приклад китайського кредиту має і Україна. У 2012 році, за часів Януковича, Державна продовольчо-зернова корпорація (ДПЗКУ) залучила 1,5 млрд дол. кредиту від China Exim Bank з виплатою до 2027 року. Його видали під гарантії уряду з метою налагодити систематичні постачання кукурудзи до Китаю. Гарантія означає, що, у разі неспроможності компанії погасити борг, за позику сплачуватимуть з держбюджету.
ДПЗКУ зрештою сплатила лише 8,8 млн дол. та увійшла у дефолт, а борговий тягар у 1 млрд дол. взяло на себе Міністерство фінансів. За місяць до початку великої війни у 2022 році Мінфін виплатив з бюджету 2,5 млрд грн (87,6 млн дол.) за кредитом. Тоді ж в інтерв'ю ЕП міністр фінансів Сергій Марченко заявляв, що уряд виплачуватиме борги ДПЗКУ до 2027 року.