Сфера електронної комерції в Україні не відповідає стандартам Євросоюзу та найефективнішим світовим моделям.

Від цього страждають, насамперед, вітчизняні споживачі.

Чи не найбільша проблема української е-торгівлі – існування шахрайських схем з передоплатою споживачами неіснуючих товарів чи послуг.

Такі кримінальні афери активізувалися на початку пандемії COVID-19. Шахраї масово продавали українцям "повітря" замість медичних масок і дезінфекторів.

На жаль, покупці часто ловляться на гачок псевдопродавців, які створюють фальшиві сайти для введення споживачів в оману і крадіжки їхніх грошей.

Чотири місяці тому до нашої асоціації звернувся киянин, який заплатив кілька тисяч гривень за меблевий гарнітур фіктивної компанії.

Оголошення було розміщене на одному з популярних вітчизняних маркетплейсів. Аби зекономити, чоловік оплатив "товар" поза платформою. Остання не змогла гарантувати ошуканому покупцеві безпечність покупки.

Багато покупців вибирають ризиковану передоплату в розрахунках з онлайн-магазинами ще й через високу вартість поштових і банківських послуг, коли гроші переказуються через поштового оператора після отримання товару.

На жаль, в Україні відсутня правова норма про обов'язкове депонування коштів споживача на рахунку маркетплейсу чи банку при передоплаті. Обов'язковість такого формату в низці країн Європейського Союзу (Німеччина, Австрія) надійно убезпечує покупців онлайн-магазинів від інтернет-шахраїв.

Кримінальні афери під маскою е-торгівлі розквітнули в Україні ще й тому, що законодавство не зобов'язує продавців в інтернеті вказувати реальні реквізити компанії: назву юридичної особи, виписку з Єдиного державного реєстру підприємств та організацій, юридичну та фактичну адреси бізнес-структури.

Це уможливлює безкарне розміщення фіктивних даних. Їх правдивість не перевіряють ні Держпродспоживслужба, ні інші профільні державні органи.

Організатори шахрайських схем часто вказують на сайтах телефони-"одноденки". Отримавши від споживача гроші за неіснуючий товар, шахрай викидає sim-картку і зникає з поля зору. Пізніше він з'являється з новим сайтом та новим номером телефону і безкарно продовжує свої афери.

Недавно до нашої громадської організації звернулася жінка, яка заплатила інтернет-шахраям близько 1,5 тис грн нібито за взуття відомого міжнародного бренду. Товар вона так і не отримала, після чого намагалася додзвонитися до псевдопідприємця за вказаним на сайті номером мобільного.

Проте аферист традиційно "зник з радарів". Усе, що наша асоціація може зробити для ошуканих споживачів, – допомогти написати заяву до поліції.

Інший приклад: недавно журналістка одного з популярних онлайн-видань заплатила гроші за планшет одному з "продавців", який розмістив рекламу на маркетплейсі OLX. Проте жінка зробила це не через платформу, а через форму, яку отримала через sms з імітованого корпоративного номера. Шахрай скористався одним з нелегальних сервісів, поширених в даркнеті.

Звісно, журналістка не отримала замовленого товару і розпрощалася з грішми.

Представники маркетплейсу порадили їй надалі не переходити за зовнішніми лінками, отриманими від продавців, і не спілкуватися з ними в месенджерах.

У ЄС, США та Ізраїлі існує правова норма, яка захищає споживачів від шахрайства. Згідно з нею, інтернет-продавці зобов'язані вказувати на своїх сайтах лише ті мобільні телефони, що офіційно зареєстровані оператором на юридичну особу або прив'язані до паспортних даних приватного підприємця.

Вітчизняна правоохоронна система переважно не здатна захистити права споживача в кримінальному процесі. Наріжною правовою опцією для українського споживача, який постраждав від шахрайських дій фіктивних онлайн-комерсантів, є звернення із заявою про злочин до кіберполіції.

Саме цей департамент Нацполіції зобов'язаний розслідувати такі "кейси". Проте він робить це вельми неохоче. Чи то відсутня мотивація, чи то у кіберполіції недостатньо кадрів. Не виключено, що поліцейські нерідко ігнорують подібні кримінальні випадки через порівняно невеликі суми шахрайства.

Судові позови від споживачів так само здебільшого безрезультатні. Розгляд елементарних судових справ може затягнутися на роки. Встановити особу й "реквізити" відповідачів майже неможливо, тому суди відхиляють позови.

Вітчизняне законодавство недосконале, а ефективний контрольний орган щодо захисту споживачів у сфері е-комерції відсутній – як і окремий розділ щодо інтернет-торгівлі в законі "Про захист прав споживачів". Законодавство про електронну комерцію не містить дієвих інструментів захисту онлайн-покупців.

Натомість у Євросоюзі захист прав споживачів у сфері е-торгівлі регулюється директивою 2000/31/ЄС "Про електронну комерцію" та директивою 97/7/ЄС "Про захист прав споживачів у дистанційних контрактах".

У нас досі нема, як у країнах ЄС, розгалуженої громадянської системи захисту споживачів і реєстру доброчесних продавців. Україна обрала європейську систему захисту споживачів е-комерції, у якій інструменти ефективно діють на рівні "третього сектору". Такі центри незалежні від держави, проте наділені правовими повноваженнями і доступні громадянам ЄС навіть у селах.

У США та інших країнах британського права надається перевага інструментам вільного підприємницького саморегулювання й ефективному судовому захисту.

Аби перевести вітчизняну торгівлю в цивілізоване русло, потрібно ухвалити закон про захист прав споживачів у сфері інтернет-торгівлі. Він повинен містити низку ефективних норм, що працюють в країнах Євросоюзу.

1. Заборона інтернет-торгівлі суб'єктам, які не розкривають реєстраційної інформації. Передусім мова йде про інтернет-магазини, телефони яких не верифіковані або не прив'язані до паспортних даних фізособи-підприємця.

2. Право за рішенням суду блокувати сайти інтернет-магазинів, які не виконують вимоги щодо ідентифікації. Варто законодавчо передбачити прискорену процедуру судового розгляду таких позовів.

Схожі норми містив законопроєкт, поданий до Верховної Ради у 2017 році, проте він був заблокований. Нова влада воліє до нього не повертатися.

3. Механізм депонування коштів банківськими установами або маркетплейсами. Такий інструмент ефективно працює, зокрема, в Китаї. Продавець може отримати кошти від споживача лише після повного виконання своїх зобов'язань.

Держава повинна провести потужну інформаційну компанію: пояснити переваги депонування коштів на окремому рахунку та означити ризики оплати за товари чи послуги у форматі P2P (переказ коштів від однієї фізособи до іншої).

4. Поділ функцій формування державної політики і захисту прав споживачів. Надати першу функцію Мінекономіки, другу – Держпродспоживслужби. Чинна модель регулювання торгівлі Мінекономіки і Мінцифри, а захисту споживачів Держпродспоживслужбою не забезпечує ефективного регулювання.

5. Офіційний реєстр доброчесних інтернет-магазинів на сайті регулятора. Такий інструмент кореспондується з європейською моделлю захисту споживачів. Прикладом може слугувати введення Німеччиною, Францією та Швейцарією загальнодоступного реєстру сумлінних продавців у податкових органах.

Це лише конспективний перелік заходів у сфері інтернет-торгівлі, які потрібно підвищити до рангу державної політики. Чи зверне на них увагу влада?