Як локалізувати оборонне виробництво

Велика війна сприяла стрімкому зростанню галузі Defence Tech. Водночас вона підсвітила критичну залежність від китайських компонентів, що створює довгострокові ризики для технологічної незалежності України. Чи здатна держава та виробники відмовитися від китайського імпорту і що для цього потрібно?

Між проривом і залежністю від імпорту

За офіційними даними, економіка, попри війну, поступово зростає. Свій внесок зробила діяльність ОПК: за 2025 рік українські виробники оборонних технологій забезпечили 1,2% приросту ВВП при загальному зростанні 2,9%.

На цьому тлі в суспільстві утверджується думка, що оборонна промисловість здатна стати новою опорою економіки. Традиційні галузі, як-от металургія та агросектор, зазнали значних втрат через війну: частина виробництв пошкоджена, а багато територій залишаються непридатними через замінування.

Водночас внутрішній попит на військові технології зростає, стимулюючи розвиток оборонної індустрії та виробництва високотехнологічної продукції.

Однак сфера Defence Tech має прогалини. Одна з них – залежність від імпортних компонентів. Україна потребує товарів, які нам складно виготовити. Це, зокрема, оптоволокно, електроніка, карбон, двигуни. Потребу в них наразі покриває Китай – один із ключових постачальників для українського та світового ОПК.

Масове й швидке китайське виробництво сформувало технологічну залежність від нього. Проте ситуація поступово змінюється. Якщо на початку війни наші дрони майже повністю складалися з китайських компонентів, то зараз – лише на 38%.

Прагнення зменшити залежність від китайських технологій характерне не лише для України. Такий курс простежується і в політиці США, які підтримують розвиток власного виробництва та співпрацю з Тайванем у сфері технологій.

Низька ціна не означає безпеки

Кожен крок назустріч співпраці з Китаєм віддаляє Україну від технологічної незалежності. В умовах великої війни така співпраця переважно вимушена, адже створює суттєві ризики для українських оборонних компаній.

Один з них – технологічна вразливість. У будь-який момент Китай може обмежити або припинити постачання критично важливих компонентів. Це створює ризик розриву ланцюгів постачання і впливає на темпи виробництва оборонної продукції. У результаті Сили Оборони можуть зіткнутися не лише із скороченням обсягів постачання, а й із дефіцитом якісних деталей для військових виробів.

Крім того, є суттєвий ризик витоку інформації. Українські виробники постійно вдосконалюють та уніфікують зброю, тому надають зворотний зв'язок постачальникам. Так наші напрацювання можуть потрапляти на китайський ринок.

Росія та Україна часто залежать від одних і тих самих китайських заводів, тому сторони конкурують за доступ до компонентів. Виробничі лінії можуть викуповуватися на кілька місяців наперед і через більші фінансові можливості росія нерідко отримує пріоритет. У результаті це впливає на доступність компонентів для українських виробників і ситуацію на фронті.

Системна проблема співпраці з Китаєм неймовірно складна для вирішення, адже значна кількість елементів наразі незамінна. Проте навіть у таких умовах виробники активно рухаються в напрямку виробів non China.

Відмова від китайського імпорту

Для викорінення проблеми імпорту компонентів з Китаю важливо вкладати великі кошти у виробництво. Одна з проблем залучення фінансування – ризик неокупності інвестицій. Виробництво компонентів потребує значних фінансових вкладень, довгого циклу запуску та прогнозованого ринку збуту.

Саме тому приватний сектор не завжди готовий брати на себе такі ризики. У більшості питань, пов'язаних з виробництвом та продажем зброї, основним фігурантом є держава. Через це держави країн Євросоюзу повинні мати глобальні політики розвитку на пʼять, а то й на десять років.

За чотири роки війни українські виробники оборонних технологій зробили неймовірний прорив. Проте для досягнення довгострокового результату необхідна послідовна державна політика підтримки локалізації виробництва.

Одним з позитивних прикладів стала анонсована Brave1 у 2025 році програма фінансування виробників компонентів. Це демонструє розуміння державою важливості розвитку власної технологічної бази. Такі ініціативи мають масштабуватися і ставати частиною комплексної промислової політики. До прикладу, на перші кілька років можна скасувати оподаткування таких товарів.

Повна локалізація виробництва в Україні також несе ризики через російські обстріли. Одним із рішень може стати виробництво на територіях держав-партнерів або на заході України. Такий підхід дозволить не лише диверсифікувати ризики, а й забезпечити стабільність виробництва в критичних умовах.

У перспективі технологічна незалежність має стати не лише економічною метою, а й елементом національної безпеки. Війна показала, що стійкість оборонної промисловості прямо визначає стійкість держави.