Як живе місто за шість кілометрів від кордону з Білоруссю
Славутич народився як місто атомників і досі живе в тіні ЧАЕС, яка вже чверть століття не виробляє електроенергію. Чи зможе наймолодше місто України знайти нову економічну опору між блекаутами та втратою інфраструктурних зв’язків?
В Україні існує два міста, названих на честь річки Дніпро: одне з них – величезний промисловий та фінансовий центр, інше – містечко-супутник Чорнобильської атомної електростанції (ЧАЕС) Славутич.
Двадцять шість років тому ЧАЕС перестала виробляти електроенергію, залишивши 8,5 тисяч з 24 тисяч містян без роботи. Станцію вивели з експлуатації, залишивши частину працівників. З того часу як Славутич, так і ЧАЕС напряму залежать від державних субсидій.
Місто, здається, і до сьогодні потерпає від зупинки станції, шукаючи економічну модель, яка "поставить його на власні ноги". Ідея вільної економічної зони, якою намагались перетворити Славутич на промисловий та технологічний хаб країни, залишилась в історії.
Разом із цим, місто поступово втрачає свій статус супутника Чорнобильської АЕС. Яскравим свідченням цього стало руйнування з безпекових міркувань мосту, яким працівників станції возили на роботу через Білорусь. Тепер робітники вимушені їхати на станцію в обʼїзд через Чернігів, Київ та Вишгород.
Енергетична ситуація не найкраща, у 2025 та 2026 році Славутич неодноразово занурювався у повний блекаут. Разом із цим, бізнес у місті існує та розвивається, а влада хоче реалізувати амбітні проєкти: енергетичну автономність та навіть побудувати порт.
Останній проєкт СРСР
Славутич має статус наймолодшого міста країни, його заснували у 1986 році, одразу після катастрофи на ЧАЕС. Географічно воно знаходиться на Чернігівщині, хоча адміністративно належить до Київської області.
Географія – певно найбільша проблема, успадкована містом від командно-адміністративної системи Совєтського союзу. У СРСР не було кордонів між республіками, отже побудувати місто-супутник посеред глухого лісу і зʼєднати його з ЧАЕС дорогою через Білорусь здавалось абсолютно здоровою ідеєю. Хто ж міг очікувати, що через 30 років зі сторони Білорусі в Україну поїдуть танки?
Від міста до кордону 6 кілометрів. Мешканці Чернігівщини стверджують, що в Славутичі можна зловити сигнал білоруського радіо, однак журналістові ЕП вдалось зловити хіба що румунське радіо на AM-хвилях.
Славутич розділений на квартали, кожен з них будували окремі радянські республіки, тому у місті можна зустріти такі екзотичні рішення, як "мангальні приміщення" у Тбіліському кварталі, або дворики для смаження мʼяса – у Єреванському.
Будинки у Славутичі маленькі та, хоча і унікальні, усі побудовані в одному стилі (окрім котеджів, які будували Балтійські республіки). Архітектурні та урбаністичні рішення в місті стали проявом агонії соцреалізму та, певно, останнім великим проєктом СРСР. Втім, Славутич гарний: прибраний і комфортний.
Населений пункт зустрічає блокпостом. Якщо по дорозі в Чернігів перевірки залишились радше інерційними з 2022 року, то на вʼїзді у Славутич відчувається близькість до кордону. Військовослужбовець перевірив документи та ретельно переглянув салон машини.
Якщо запитати мешканців Славутича, який період історії міста вони вважають найкращим, кожен, як не дивно, розповість не про СРСР, а про 90-ті роки, коли ЧАЕС ще працювала, і згадає про концерт сестри Майкла Джексона та Патрісії Каас, яка ефектно прилетіла у Славутич на гелікоптері МІ-8.
Близько 95% працівників ЧАЕС були славутичанами, їх зарплата в декілька разів перевищувала середню по Україні. Усі ці кошти щоденно на "атомній" електричці приїжджали з Чорнобиля у Славутич. Все змінилось у 2000 році, коли ЧАЕС повністю зупинили і Славутич втратив 8,5 тисяч робочих місць. Для мешканців міста це стало особистою трагедією.
"Вона ще могла працювати, це була великою помилкою її зупиняти", – таку думку ЕП почує у місті неодноразово.
З того часу уряд неодноразово намагався "поставити протез" місту. У 2000 році в Славутичі запровадили спеціальну економічну зону (СЕЗ), яка надавала податкові та імпортні пільги для підприємців. Була надія, що це перетворить місто на індустріальний та технологічний хаб, але цього не сталось.
До 2005 року СЕЗ була фактично ліквідована, а місто та його мешканці залишились залежними від зупиненої ЧАЕС. За офіційним переписом 2001 року, кількість населення Славутича становила 24,4 тисячі осіб. За словами міського голови, на 2026 рік воно знизилось до 20-21 тисячі.
Більше не супутник ЧАЕС
Не можна сказати, що Славутич після 2000 року бідував. Місто все ще мало одні з найвищих показників добробуту: плече підставили міжнародні партнери. У 2010-их роках у Зоні відчуження почали будувати захисне накриття – "Новий безпечний конфайнмент". В місто пішли європейські інвестиції.
Один зі співрозмовників ЕП Андрій народився у селі на Чернігівщині. З базовою технічною освітою він переїхав у Славутич та влаштувався механіком на будівництво конфайнмента і заробляв значно більші кошти, ніж земляки.
"У 2010-х роках кожен другий мешканець міста працював на станції, або на "Новарці" (французький консорціум, який будував нове укриття над четвертим енергоблоком ЧАЕС, – ЕП). Тоді мій друг працював у Польщі і я мав аналогічну зарплату: 500-600 доларів на тиждень", – каже він.
У 2019 році нову арку добудували, європейці зі своїми грошима залишили місто. Водночас статус ЧАЕС як містоформувального підприємства залишився. З близько 2200 працівників понад 90% – славутичани, а підприємство, на початок 2025 року, – все ще найбільший донор у бюджет міста.
Голова профспілкового комітету ЧАЕС Богдан Сердюк з університетських часів живе у Славутичі та працює на АЕС. В ході розмови з ЕП він ніби підсумовує стан справ на станції.
"Мер Славутича нещодавно підняв червоний прапор і написав листа на ЧАЕС, що станція, яка була містоформуючою, найбільше давала податків у бюджет, втратила свій статус, бо у 2025 році її обігнала компанія "Атомремонтсервіс". І це при тому, що там вдвічі менше співробітників", – каже Сердюк.
На його обличчі спокійне розчарування, ніби він вже багато років спостерігає за поступовою смертю справи свого життя. "А що ми зробимо? Звісно, із нашими зарплатами це мотивація шукати іншу роботу", – підсумував він.
"Атомремонтсервіс" (АРС) – підприємство, яке з 2001 року займається ремонтом на українських АЕС та є відокремленим підрозділом державної НАЕК "Енергоатом". Більшість працівників компанії – славутичани. Деякі працівники ЧАЕС навіть підпрацьовують в компанії, оскільки зарплати там значно вищі.
Річ у тім, що ЧАЕС – збиткова установа і напряму залежна від держбюджету. З 2000 року станцію поступово виводять з експлуатації. Основна робота в зоні відчуження полягає у консервуванні приміщень та ядерних матеріалів.
Бюджети, які виділяють на ЧАЕС – стабільно-дефіцитні, що відображається на зарплатах працівників. Якщо у 2014 році робітник станції в середньому отримував у 3,4 раза більше, ніж в середньому по Україні, то у 2025 році – "лише" у 1,5 раза більше.
Працівники почуваються "кинутими", навіть попри те, що все ще отримують непогані кошти. "Коли я почав працювати у 2011 році, зарплата з усіма надбавками була такою ж, як зараз (близько 40 тисяч гривень, – ЕП), при тому, що я був на менш кваліфікованій посаді", – каже працівник ЧАЕС Михайло.
У законі про виведення Чорнобильської АЕС з експлуатації прописали норму, за якою працівники станції мали б отримувати заробітну плату на рівні з іншими українськими АЕС, але вона не виконується. Один зі співробітників ЧАЕС у 2025 році навіть отримав перемогу в першій інстанції та апеляції в суді за право на підвищену зарплату.
За словами очільника профспілки ЧАЕС, через ці фактори кращі люди потроху "перебігли" працювати у "Атомремонтсервіс", особливо на тлі зростання попиту на ремонт АЕС через енергетичну кризу після повітряних атак Росії.
Водночас робота на ЧАЕС має вагому перевагу – 100% заброньованого від мобілізації персоналу. Усі співрозмовники ЕП підтвердили, що це одна з основних причин, чому працівники залишаються на станції.
Після перекриття дороги через Білорусь співробітники ЧАЕС працюють у вахтовому режимі. Тобто автобуси зі Славутича везуть працівників на місце роботи, де вони живуть протягом 13 днів. У звʼязку із цим частина працівників залишає місто і переїжджає жити у Чернігів, Київ або Вишгород.
Бізнес
В місті журналіста ЕП зустрічає ірландець Томас. Ця зустріч випадкова, тому факт наявності ірландця за 5 кілометрів від білоруського кордону не може не дивувати. Томас вирощує картоплю та розробляє верстат для її очищення.
"Коли я вперше побачив вашу картоплю – був шокований, вона дуже забруднена. В Європі таке просто не купували б. Щобільше, через забруднення до 50% продукту може захворіти та зіпсуватись", – каже він.
Цікавимось, чому Томас вирішив будувати бізнес саме у Славутичі. Слово перехоплює партнерка ірландця по бізнесу – Любов Піскунова. "Ми зустрілись під час збирання картоплі і після цього вирішили розпочати спільний бізнес. Сама я зі Славутича, тому запропонувала спробувати тут. Оренда приміщень недорога, маленьке та комфортне місце, все виглядало логічно", – каже вона.
Ще більше здивування викликає те, що бізнес Томаса та Любові експортний. Вони збирають верстати у Славутичі та відправляють їх переважно в Ірландію. Майже кожна розробка унікальна: спочатку проєкт узгоджують із клієнтом, потім збирають і відправляють.
Томас скаржиться, що мешканці країн Євросоюзу готові купувати його продукцію тільки за умов післяплати. "Кожен з них (європейців, – ЕП) чомусь впевнений, що сюди прилетить ракета і знищить виріб", – каже він.
Велику війну Томас зустрів у Славутичі. Йому дзвонили з ірландського посольства та наполегливо просили виїхати з країни, але він залишився. Після звільнення Київщини та Чернігівщини повернувся у місто.
Розмова переходить у неформальне обговорення геополітики. Він розпитує про Україну, ЄС та майбутнє. "Вам не потрібно бути в ЄС, ви достатньо сильні, щоб бути самостійними. Якщо зможете побороти корупцію – у вас буде велика країна", – каже він.
На запитання, чи зустрічався ірландець із корупцією, відповідь негативна. Томас хвалить місцеву владу за відкритий діалог та всебічну допомогу, каже, що завжди може зателефонувати меру з будь-якого питання.
Такої ж думки переселенка з Маріуполя Марія Бубнова, засновниця компанії-виробника готових страв у пакетах. "Коли у нас блекаут, продукція ризикує зіпсуватись – це тонни нереалізованого товару. Одного разу ми мали такий ризик і зателефонували до мерії, пояснили ситуацію. Світло ненадовго дали і ми зберегли продукцію", – каже Бубнова.
Половину свого життя у Славутичі прожив Сергій Чесноков, засновник компанії "Перспектива Славутич", яка, за легендою, виробила першу в Україні канцелярську скріпку.
Бізнес Чеснокова народився за часів спеціальної економічної зони у Славутичі. Підприємство не вдалося – програли конкуренцію Китаю. Компанія переорієнтувалась на виробництво папок. Свого часу Чесноков виробляв половину усіх шкільних папок країни.
Бізнес-шлях Чеснокова, як у випадку багатьох мешканців Славутича, нагадує серфінг. Зробили спеціальну економічну зону – бізнес на підйомі, "впав" банк "Київська Русь", яким користувались майже усі в Славутичі – бізнес падає.
Підприємство не очікувало пережити повномасштабне вторгнення, однак Чеснокову вдалось налагодити логістику, прийшло багато держзамовлень. "Стало менше конкуренції, це змусило нас рухатись. Зменшили залежність від супермаркетів і, найголовніше, – налагодили логістику", – каже Чесноков.
Він підсумовує, що мати бізнес у Славутичі можна, маючи людей, логістику та сильні нерви.
Мрії про порт та вільну економічну зону
Наступна зупинка – Славутицька міська рада. Тут зустрічаємось з міським головою Юрієм Фомічовим. Усі підприємці, з якими спілкувалась ЕП, розхвалюють його за відкритість до ідей та патронаж над бізнесом. Можливо, це повʼязано із тим, що він сам свого часу був підприємцем.
Фомічов одразу дає зрозуміти, що бачить майбутнє міста не з ЧАЕС, а з місцевим бізнесом. "Я прихильник тотальної приватизації. У Славутичі ми хочемо зробити вільну економічну зону", – каже він, додаючи, що уряд, поки що, проти цієї ідеї.
"З Мінекономіки у мене постійно дебати. Вони кажуть "робіть індустріальний парк". Я відповідаю, що такий формат є у багатьох містах, і навряд інвестор прийде у місто на кордоні з Білоруссю. Мінфін теж проти, в уряді кажуть, що західні партнери не дозволяють робити зараз преференції", – каже очільник Славутича.
Коли розмова заходить про "Атомремонтсервіс" Фомічов озвучує думку, що втрата ЧАЕС статусу бюджетоформуючого підприємства Славутича є свідченням зростання залежності від АРС.
"Одного дня наглядова рада "Енергоатому" може вирішити, що ремонт АЕС буде дешевше передати на аутсорс, а не тримати велике підприємство АРС, і тоді Славутич втратить надважливе підприємство, це великий ризик для нас", – каже міський голова.
Фомічов пропонує цікаві і, можливо, навіть наївні бізнес-ідеї. Наприклад, побудувати порт. "У нас є територія на Дніпрі, причал, де швартувався річковий транспорт. Чому б там не зробити логістичний хаб для північного регіону?"
Журналіст ЕП перепитує міського голову, що робити із частиною Дніпра, яка належить Білорусі.
– Ми все одно прийдемо до того, що мають бути мирні перемовини.
– З Лукашенком?
– Білорусь – це не Лукашенко. Ми ж не кажемо, що це буде завтра. Можливо не через пʼять років, але як стратегічно Славутич може бути портовим містом.
За словами Фомічова, у фермерів є запит на перевезення аграрної продукції. Мовляв, вони звертались до 2022 року з проханням почистити фарватер і запустити роботу порту.
Далі говоримо про енергетику. Славутич неодноразово потрапляв у повний блекаут після російського обстрілу. Керівник населеного пункту каже, що у 2027 році місто може стати енергетично автономним містом.
"Споживання міста на піку – 7 мегаватів, це небагато. Сьогодні 2,3 мегават дає когенерація, до 2 мегаватів даватиме сонячна генерація. Акумулятори у нас є. Якщо додамо ще 4 мегавата когенерацією – будемо "в острові", – каже Фомічов.
Якщо проєкт реалізують – у разі повного блекауту місто зможе забезпечити себе електроенергією. Фінансувати нові установки планують коштом міжнародних донорів та держави.