Курс – це боляче. Чи означає це, що Нацбанк – злісні карлики

Нацбанк запровадив нові валютні обмеження. Дуже неприємно. Неприємні для ІТ. Неприємні для біженців, які за кордоном витрачають гроші, зароблені в Україні.

Різні курси. Різниця курсів. Це боляче.

Чи означає це, що Нацбанк – злісні карлики, які хочуть образити людей і кинути їх на гроші? Ні.

Чому це зроблено?

Тому що Нацбанк у такий спосіб захищає фінансову систему країни. Чим може захищати. Арсенал дуже мізерний. І тут теж важливі західні постачання. І тут теж вони йдуть, але із затримкою.

Чи правильно під час війни запроваджувати фіксований валютний курс?

Так, правильно.

І те, як переживала валютна система ці місяці, перші місяці війни, багатьма сприймалося як диво. Але це було не диво. Це був результат реформ банківської системи та правильна політика у перші дні війни. 

У тому числі, політика фіксованого курсу, який шкідливий у звичайний час, але корисний під час шоку війни.

Чи є природним під час політики фіксованого курсу чорний ринок та спекулятивні атаки на курс валют? Так. Це неминуче. Це побічний ефект від фіксованого валютного курсу.

Що далі? А далі запас міцності економіки вичерпується. Криза починає відчуватися все виразніше. Утворюється спекулятивний тиск на курс. Розширюється спред між офіційним курсом та курсом чорного ринку. 

Це природний результат політики фіксованого валютного курсу. Це як випадіння волосся під час хіміотерапії. Чи це приємно? Ні. Чи це боляче? Так. Чи це означає, що не треба лікуватися? Питання риторичне.

Що має робити Нацбанк? Утримувати стабільність фінансової системи. У рамках цього горезвісного фіксованого курсу. А значить він закручуватиме гайки. Іншого способу просто немає. Роблячи неприємно багатьом, кого це торкнеться. 

І тут також арсенал обмежений. Нацбанк не може замість депутатів прибрати горезвісний дозвіл імпортувати без мит автомобілі, та й інший популізм також від нього не залежить. 

На жаль, не може. І Нацбанк робить усе, що залежить саме від нього. Закриває вікна, через які лізли спекулянти та через які проходили схеми. 

Ті вікна, що виконували і корисну роль. Ті вікна, через які проходило свіже повітря та платежі для ІТ, або через які пенсіонери не відчували девальвації своєї пенсії, навіть якщо вони змушені були виїхати. І стає спекотно. Неминуче.

Війна – це рак економіки. І пройти її без втрат неможливо. Усі втратять. Усі стануть біднішими, бо чудес не буває. І дуже часто це вибір між поганим та дуже поганим рішенням. І вибирають погане. Як у політиці. Просто, щоб не отримати дуже погане.

Коли кажуть, що в результаті війни ВВП впаде на 30%, то це лише незрозуміла цифра. І зрозумілою вона стає в той момент, коли ти втрачаєш 20% своїх доходів просто на різниці курсів. 

Або коли інфляція з'їдає твій прибуток. Або коли девальвація зменшує твою пенсію. Ось тут і матеріалізується ця далека та незрозуміла цифра у 30% падіння від ВВП. 

Кожен із нас президент, ми ж пам'ятаємо. І кожен із нас тепер український ВВП. Так це працює. Так криза дістається кожної людини. І кожна людина має право поставити питання у цей конкретний момент "А чому саме я"? 

Але справа в тому, що тут немає нічого особистого. Торкнеться кожного. Просто не в той самий момент. Але обов'язково наздожене.

Так, мозок хоче, щоб війна була далекою. Щоб ти жив як раніше. Щоб заробляв, як раніше. Ходив в улюблене кафе і брав там улюблений круасан із лососем. Усі так хочуть. Але це неможливо. Ми всі заплатимо ціну. Ми всі станемо біднішими. 

І питання зараз лише у мінімізації збитків. Неможливо в економіці мати заповідник процвітання під час війни. Де не діють шоки. Де всім добре. А якщо ви просите собі, конкретному собі, такий заповідник, то подумайте, яка ціна буде для решти суспільства.

І питання лише в тому, як сильно ми впадемо до кінця війни. І це важливо. Тому що це буде відправною точкою для нашого зростання. Для відновлення добробуту. Тому так важливо лікувати організм, навіть з огляду на побічні явища. 

А не відпускати все і говорити "та гори воно все вогнем". Щоб упасти не так сильно. Щоб відновлюватися потім не 10 років, а лише 5.

Багато хто скаже "навіщо чекати, адже можна виїхати". І мають рацію. Нема чого. У цій суперечці немає контраргументів. Ви поїдете, якщо вважаєте, що вам буде краще. 

Зупинити вас не можна. А світ великий та різноманітний. А в Україні — війна. Її немає у Польщі та Аргентині, у Каліфорнії та на Балі. Вона є в Україні. Не можна зробити зараз "просто добре", "добре, як було" чи "добре, ніби немає війни". Просто так не вийде.

І багато хто поїде. Так, це погано. Але це також є результатом війни. Не можна зробити так, щоб люди, які можуть виїхати, не відчули війни. Просто не можна. Навіть якщо дуже хочеться.

Опубліковано з дозволу автора

Оригінал допису