Як бізнесу стягнути з Росії втрачене майно

13 липня 2026 року Федеральний окружний суд округу Колумбія відмовив у визнанні та виконанні рішення про компенсацію збитків, завданих окупацією Рубіжного. Суд навіть не перейшов до оцінки суми – справу зупинили на питанні державного імунітету рф за Foreign Sovereign Immunities Act.

Чому не спрацювали винятки з FSIA, як цей підхід співвідноситься із справами в Нідерландах і чи може арбітраж дати бізнесу більше шансів на стягнення?

З початку великої війни питання відшкодування збитків українському бізнесу державою-агресором стало одним із ключових для компаній, які втратили активи, виробництва або доступ до майна. Правнича спільнота запропонувала бізнесу три варіанти правових процедур, у межах яких можна претендувати на компенсацію.

Перший – подавати позови проти Росії в українські суди; другий – подавати заяви до реєстру збитків; третій – ініціювати інвестиційний спір проти РФ. Кожен з цих варіантів має свої переваги, обмеження і ціну помилки.

Через високу вартість арбітражу та відсутність компенсаційного фонду, з якого виплачували б компенсації за заявами до реєстру збитків, більшість бізнесів обрали найбільш зрозумілий шлях: позови в українських судах. Наразі єдиний державний реєстр судових рішень налічує 1 500 рішень проти РФ та її alter ego.

Українські суди сформували послідовний підхід: держава-агресор не може прикриватися судовим імунітетом, коли йдеться про відшкодування шкоди, завданої збройною агресією. Проте рішення в Україні – лиш перша частина шляху. Друга, складніша, – перетворити це рішення на стягнення коштів за кордоном.

У лютому 2026 року Окружний суд Гааги відмовив українським компаніям "Славутич-інвест" і "Жнива" у визнанні та примусовому виконанні рішень українських судів у Нідерландах коштом арештованих російських активів – акціями "Газпрому" (alter ego РФ) у компаніях Wintershall Noordzee та Gazprom International Projects B.V. Суд посилався на юрисдикційний імунітет РФ.

Проте 9 червня 2026 року Апеляційний суд Гааги став на бік українського бізнесу. Він не погодився з висновками суду першої інстанції і зазначив, що імунітет юрисдикції та імунітет від виконання є окремими правилами міжнародного права, які застосовуються незалежно один від одного. Суд врахував правосуб'єктність "Газпрому" і повернув справу Окружному суду Гааги для розгляду за суттю.

Паралельно український бізнес тестував юрисдикції загального права: США, Канаду та Велику Британію, які вважалися найбільш перспективними для визнання та виконання рішень українських судів. Проте в цих юрисдикціях український бізнес може зіткнутися з більшими труднощами на шляху стягнення збитків з РФ.

13 липня 2026 року Федеральний окружний суд округу Колумбія ухвалив рішення в справі Zorya Research and Production Enterprises v. Russian Federation, яким відмовив у визнанні та виконанні рішення українського суду.

Розгляд справи українським судом

Історія почалася у 2023 році. Господарський суд Запорізької області задовольнив позов ТОВ "НВП "Зоря" до Російської Федерації і присудив стягнути понад 10,08 млрд грн збитків, що на той момент відповідало 275,8 млн дол.

Особливістю справи є структура позовних вимог. Реальні збитки становили лише близько 949 млн грн. Решта – понад 9,1 млрд грн – це упущена вигода, з якої 8,64 млрд грн розраховано з урахуванням прогнозу на майбутній період.

Позивач стверджував, що після окупації Рубіжного, Луганська область, де розташовувалися його основні виробничі потужності, він втратив можливість виробляти продукцію, виконувати контракти та отримувати прибуток.

Український суд погодився з цією аргументацією, встановив причинно-наслідковий зв'язок між агресією РФ та завданими збитками і, спираючись на усталену практику Верховного Суду, відмовився застосовувати судовий імунітет Росії.

Компанія провела процес з дотриманням всіх процесуальних стандартів, запроваджених українськими судами, та рекомендацій правників: повідомила РФ про розгляд справи, переклала процесуальні документи російською мовою, направила їх дипломатичними каналами, звернулася через Мінʼюст України.

Розгляд справи в США

Компанія звернулася до суду штату Каліфорнії з вимогою про визнання та виконання українського рішення. РФ перенесла справу до федерального суду, а потім – до Федерального окружного суду округу Колумбії, який FSIA визначає профільним форумом для позовів проти іноземних держав.

Через цю "перемогу" РФ до справи застосовувалися прецеденти округу Колумбії, а не Дев'ятого округу, до якого належить штат Каліфорнія. Практика округу Колумбії є однією з найжорсткіших для позивачів у спорах проти іноземних держав.

Так були нівельовані переваги, на які, ймовірно, розраховувала українська компанія, обираючи Каліфорнію для визнання рішення українського суду. Обраний штат виявився не фінальним майданчиком, а лише точкою входу: РФ змогла перенести справу туди, де практика для позивача значно жорсткіша.

Цей кейс свідчить: вибір штату не гарантує, що справа залишиться в тій юрисдикції і розглядатиметься за найбільш сприятливою для позивача практикою.

Після цього Федеральний окружний суд округу Колумбії зосередився на питанні юрисдикції: чи має він предметну юрисдикцію щодо позову проти іноземної держави відповідно до норм FSIA. Американський суд дійшов висновку, що жоден із заявлених винятків не застосовується.

Що з винятком про експропріацію

Основним аргументом "Зорі" був виняток щодо експропріації, передбачений нормами FSIA. Він дозволяє відступити від імунітету, коли в справі порушуються права на майно, вилучене з порушенням міжнародного права, і водночас існує передбачений законом зв'язок такого майна із США.

Суд наголосив, що цей виняток тлумачиться вузько. За обов'язковою для нього практикою D.C. Circuit позов безпосередньо проти іноземної держави не підпадає під цей виняток, якщо експропрійоване майно не перебуває в США.

У матеріалах справи було зазначено, що місцем заподіяння шкоди є Україна. Жодного твердження про перебування захопленого майна в США позивач не навів. Отже, географічної прив'язки, якої вимагає FSIA, не було. Для суду цього вистачило, щоб відхилити позов через відсутність предметної юрисдикції.

Воєнний контекст як додатковий бар'єр

Суддя Timothy J. Kelly у своєму меморандумі зробив ще один важливий висновок. Він послався на недавню практику D.C. Circuit у справі de Csepel v. Republic of Hungary, де апеляційний суд відмовився поширювати expropriation exception на вилучення майна іноземною державою під час воєнної окупації.

Логіка в тому, що для застосування винятку недостатньо довести будь-яке протиправне позбавлення майна. Позивач має показати порушення саме того міжнародного права експропріації, яке розумів Конгрес на момент ухвалення FSIA. На думку D.C. Circuit, наявні міжнародно-правові джерела не підтверджують, що воєнне захоплення майна окупаційною державою належить до цієї категорії.

Для українських заявників виникає парадокс: зв'язок втрати майна з воєнною окупацією переконливо підтверджує відповідальність Росії. Однак у межах FSIA той самий воєнний контекст може ускладнювати застосування винятку, який формулювався для іншого типу експропріаційних спорів.

Що суд не вирішував

Федеральний суд не переглядав обґрунтованість українського рішення, не оцінював докази збитків і не виправдовував дії РФ. Навпаки – суддя окремо зазначив, що припинення справи не є схваленням поведінки Росії.

Це наслідок меж, встановлених Конгресом у FSIA. Проте за відсутності винятку з імунітету федеральний суд не має повноважень перейти до наступних питань, зокрема, відповідності українського судового рішення вимогам його визнання та можливості звернення стягнення на конкретні активи.

Тобто "Зоря" програла не спір про відповідальність РФ, а юрисдикційний спір про те, чи має суд США розглядати цю вимогу. Рішення ухвалив суд першої інстанції, воно може бути оскаржене до Апеляційного суду США для округу Колумбії.

Чому арбітраж ефективніший

Справа "Зорі" демонструє перевагу, яку може дати міжнародний арбітраж. На відміну від позову до державного суду, арбітраж ґрунтується на попередній згоді держави або іншого відповідача на розгляд спору. Така згода може міститися в інвестиційному договорі, міждержавній угоді про захист інвестицій, контракті.

За наявності юрисдикційної підстави заявник отримує не рішення національного суду, яке потрібно "проводити" через локальні правила визнання іноземних судових рішень, а арбітражне рішення. Його визнання та виконання здійснюються за уніфікованою процедурою, передбаченою міжнародними конвенціями.

Це розширює географію потенційного стягнення і зменшує залежність від двосторонніх угод про правову допомогу. Водночас міжнародний арбітраж не гарантує автоматичного отримання коштів. Заявник повинен довести юрисдикцію трибуналу, порушення зобов'язань, причинний зв'язок і розмір збитків.

На стадії виконання також постає питання щодо імунітету державних активів. Проте порівняно із спробою визнати українське судове рішення проти Росії арбітраж за наявності чинної згоди на нього дає найбільш структурований, передбачуваний і міжнародно придатний механізм захисту.

Саме тому українському бізнесу варто перевіряти арбітражну перспективу в кожній справі. Такий аналіз має передувати вибору між українським судом, іноземним судом та міжнародним арбітражем.