Що стримує експорт української зброї?

Україна кілька разів оголошувала про намір відкрити експорт вітчизняної зброї, але зрозумілого і передбачуваного механізму для виробників досі немає. Можливо, проблема в тому, що ми намагаємося вирішити це питання новими процедурами. Проте починати варто з іншого: чітко визначити й адаптувати до нових реалій державну політику експорту озброєнь, а під неї налаштовувати механізми.

Україна має систему державного експортного контролю. Вона передбачає дозвільні процедури, контроль кінцевого використання, міжвідомче погодження, оцінку ризиків. Питання не в тому, щоб створювати додаткові спеціальні механізми, а в тому, щоб визначити політичні межі, у яких ця система має працювати.

Навіщо Україні експорт зброї

За роки великої війни Україна створила оборонну промисловість іншого масштабу. У 2025 році виробничі спроможності українського ОПК оцінювали в 35 млрд дол., а у 2026-му, за офіційними прогнозами, вони можуть сягнути 55 млрд дол.

Держава суттєво збільшила закупівлі у вітчизняних виробників: у 2025 році українським компаніям дісталося 76% видатків на централізовані закупівлі зброї і військової техніки, тоді як у 2024-му – 46%. Однак виробничі можливості зростають швидше, ніж фінансові можливості держави. У квітні 2026 року президент заявив, що за окремими напрямами ОПК має профіцит потужностей на рівні 50%.

Тобто частина потужностей простоює. Якщо можливості перевищують внутрішнє замовлення, додатковим джерелом попиту і фінансування можуть стати зовнішні ринки, звісно, лише щодо не критично необхідної продукції для Сил оборони.

У цьому сенсі експорт не конкурує з постачанням армії, а допомагає фінансувати галузь. Виробник отримує змогу завантажити вільні потужності, зберегти команди і лінії, заробити додаткову виручку і реінвестувати її в масштабування та нові розробки. Більша серійність знижує собівартість продукції, зокрема тієї, яку купує держава. Бюджет отримує валютні і податкові надходження, галузь – інвестиції.

Експорт – це не лише продаж готової продукції. Це входження українських компаній у міжнародні виробничі ланцюги, спільне виробництво, локалізація, R&D і довгострокові відносини з партнерами. Позиції на світовому ринку формуються зараз. Якщо українські компанії не посядуть свою нішу зараз, то пізніше заходити доведеться в умовах значно жорсткішої конкуренції.

Тож експорт зброї – це питання економічної моделі ОПК. Державна політика має відповідати не лише на питання, як контролювати міжнародні угоди, а й на те, як використати експорт для розвитку галузі без ризиків для обороноздатності. Саме з цієї точки зору варто оцінювати запропонований державою механізм.

Що не так з постановою

Чітка державна політика могла б спростити і пришвидшити рішення Держекспортконтролю в межах чинних процедур. Якщо межі допустимого визначені наперед, держоргану не потрібно щоразу формувати позицію держави щодо конкретного контракту і перетворювати його на окреме політичне рішення.

Саме в цьому одна з проблем постанови Кабміну №875 від 1 липня 2026 року "Деякі питання здійснення міжнародних передач товарів на період дії правового режиму воєнного стану в Україні". Замість адаптації чинного режиму експортного контролю вона запроваджує спеціальний порядок з умовами, обмеженнями і механізмами ухвалення рішень. Поруч із базовими процедурами з'являється ще один механізм, і їх одночасне застосування породжує неузгодженості.

Найпоказовіший приклад – плата за оформлення дозволу: 20% вартості готових виробів, 30% – складових частин і 20% – технологій. Ідеться про частку від вартості контракту, а не від прибутку. За таких умов значна частина потенційних експортних операцій просто втрачає економічний сенс.

Адаптувати систему, а не створювати нову

Раціональніше не створювати окремий механізм, а адаптувати чинну систему експортного контролю до умов війни і нових можливостей ОПК. Окремі елементи постанови №875 у неї можна вбудувати. Йдеться про врахування потреб Сил оборони, визначення критичних для обороноздатності товарів та ідею диференційованого підходу до партнерів, зокрема через механізм Drone Deal.

Механізм має реалізовувати державну політику, а не підміняти її. Переліки держав і критичних товарів, умови видачі дозволів чи формати на кшталт Drone Deal – важливі інструменти, але вони не замінюють політики. Процедура відповідає на питання, як здійснити передавання. Політика має відповісти питання, що, кому, на яких умовах і заради якої довгострокової мети Україна готова передавати.

Важливо визнати очевидне: не всі держави є для України однаковими партнерами, а економічна привабливість ринку не може бути єдиним критерієм.

Одна справа – стратегічний партнер, з яким Україна готова співпрацювати щодо найпередовіших озброєнь. Інша – надійний партнер, з яким можливі спільне виробництво, R&D і локалізація, але не обов'язково щодо критичних для України систем. Зовсім інша – привабливий ринок у державі з багатовекторною зовнішньою політикою чи підвищеним ризиком реекспорту. Продавати туди може бути економічно вигідно, але межі співпраці мають бути значно вужчими.

Отже, важливо не лише те, з ким ми співпрацюємо, а й те, що саме готові передавати конкретному партнеру і наскільки глибоко заходити в співпрацю. Чим чутливіша технологія, тим вищим має бути рівень стратегічної довіри.

Зброя і військові технології принципово відрізняються від інших експортних товарів. Передана система може опинитися в третій державі, стати предметом копіювання або відкрити доступ до українських технологічних рішень тим, кому Україна не збиралася їх передавати. Тому виробник має розуміти, який рівень співпраці з якою державою і щодо якої зброї Україна вважає прийнятним.

Для цього потрібна гнучка державна рамка з базовими принципами оборонно-технологічної співпраці з різними категоріями партнерів. Такі стратегічні засади могло б визначити рішення РНБО, введене в дію указом президента, а конкретні механізми їх реалізації варто закріпити в законах та актах уряду.

У межах такої рамки більшість рішень Держекспортконтролю ухвалювалися б за звичайною процедурою. Якщо країна, товар і рівень співпраці відповідають критеріям, позицію держави не треба визначати для кожного контракту. Міжвідомча комісія тоді зосередилася б на винятках, коли інтереси зовнішньої політики, безпеки чи оборони вимагають відступити від загального підходу.

Ця ж рамка визначала б логіку Drone Deal: угоди можуть бути різними за змістом, але рівень співпраці з державами має випливати з наших стратегічних інтересів.

Від експорту зброї до політики безпеки

Зрештою, дискусія про експорт української зброї значно ширша за постанову №875 чи окрему дозвільну процедуру. Україні потрібно визначити своє місце в майбутній системі безпеки і коло держав, з якими країна готова не просто торгувати зброєю, а будувати довгострокову оборонну і технологічну співпрацю.

Питання не лише в тому, як відкрити експорт, а й у тому, з ким і на яких умовах ділитися тим, що створює силу України, і разом з ким будувати свою безпеку.