Навіщо брухт перетворюють на сміття

Брухт – не сміття. Це сировина, яка має ціну, створює робочі місця, приносить податки і валютну виручку, повертає метал у виробничий цикл. Однак нинішні рішення перетворюють його на непотріб: метал є, а продати його нікому.

У цьому головний парадокс ситуації на ринку. Нам пояснюють, що брухт треба залишити в Україні, бо це стратегічна сировина для вітчизняної металургії. Саме цим аргументом обґрунтовували нульову квоту на його експорт.

Однак стратегія має починатися не з гарного визначення, а з балансу. Скільки брухту заготовить країна? Скільки куплять металурги? Яким буде споживання через місяць, квартал і рік? Що робити із сировиною, яку ніхто не придбає?

Стратегічний товар, який нікому продати

Проблема давно вийшла за межі суперечки про експортну політику. Тепер ідеться про те, чи має брухтозаготівельний бізнес економічний сенс.

Після запровадження нульової квоти внутрішній попит, заради якого обмежили експорт, не зріс. Навпаки, за перші п'ять місяців 2026 року металургійні підприємства спожили на 7,6% менше брухту, ніж роком раніше, – 604 тис. тонн.

За сім місяців падіння трохи сповільнилося, але тенденція не змінилася: металургійні комбінати використали близько 0,83 млн тонн брухту проти 0,87 млн тонн за той самий період 2025 року, майже на 5% менше.

Воєнний фактор ще більше звузив внутрішній збут. Після серії російських ударів зупинилися три основні сталеливарні підприємства, які забезпечували 90% виробництва сталі в Україні. Тобто проблема не лише в тому, що металурги купують менше брухту, а й у тому, що скорочується база його споживання.

На заготівельних майданчиках уже накопичилося до 60 тис. тонн сировини. Ще більше лежить там, де брухт утворюється: на підприємствах, демонтованих і зруйнованих об'єктах, у малого бізнесу і населення. Ситуація абсурдна.

Держава каже бізнесу: не продавайте брухт за кордон, він потрібен Україні, а внутрішній покупець не може або не хоче забирати весь обсяг. Якщо основні споживачі зупиняються або різко скорочують закупівлі, заборона альтернативного збуту не зберігає ресурс для економіки, а накопичує його на майданчиках.

Брухт не може існувати поза економічним циклом. Його треба зібрати, відсортувати, переробити, завантажити, перевезти, і все це коштує грошей. Якщо в кінці ланцюга немає покупця, рано чи пізно зникає сам ланцюг.

За кожною тонною – люди

За оцінками Української асоціації вторинних металів (УАВтормет), до кризи в галузі працювали 11-12 тис. людей. До серпня роботу втратили 6,5 тис., разом з родинами це 35 тис. українців. Вони не можуть платити за житло і навчання дітей.

Навколо заготівлі працює велика екосистема: перевезення, демонтаж, сортування, ремонт техніки, обслуговування майданчиків. Отже, занепад галузі ставить під загрозу заробіток десятків тисяч людей у країні, яка живе в умовах війни.

Скільки втрачає бюджет

За розрахунками УАВтормету, за січень-серпень податки галузевих компаній могли скоротитися на 1 млрд грн або на 36,6% порівняно з тим же періодом 2025 року. До кінця 2026-го втрати бюджету можуть наблизитися до 1,7 млрд грн.

Тобто рішення, яке нібито захищає стратегічний ресурс, водночас скорочує заготівлю, робочі місця, економічну активність і надходження до бюджету. Виникає просте питання: що держава отримує в обмін на цю ціну?

Якщо гарантоване забезпечення металургії, то цей баланс слід показати в цифрах: прогноз виробництва сталі, потрібний обсяг брухту, закупівлі підприємств, резерв. Якщо внутрішній ринок не споживає всю заготівлю, надлишок треба експортувати, інакше "стратегічність" перетворюється на заборону заради заборони.

Не безконтрольний експорт

Позицію галузі часто зводять до формули "заготівельники хочуть відкрити кордон і вивезти весь брухт". Це не так. Ідеться про контрольований експорт до Євросоюзу: з визначеним обсягом, прозорим походженням сировини, підтвердженим кінцевим споживачем, сплатою податків і чіткими правилами.

Українська металургія повинна мати ресурс, але коли внутрішня потреба забезпечена, надлишок не повинен місяцями лежати на майданчику, втрачаючи економічний сенс, бо тоді через якийсь час зникне і заготівельник.

Розмова мовою цифр

Потрібна відкрита розмова між заготівельниками брухту, металургами і державою. Важливо отримати відповіді на кілька питань. Скільки брухту насправді потрібно Україні і скільки вона здатна заготовити? Яку частину куплять металургійні підприємства? Якою має бути справедлива модель експорту надлишків? Скільки робочих місць і податків ми готові втратити, якщо політика не зміниться?

Акції протесту – не забаганка. Ми вийшли на вулицю, бо не бачили іншого способу бути почутими. Зрештою, нас почув Офіс президента. Для нас це сигнал, що публічна позиція має значення і діалог можливий. Тепер ми розраховуємо на зважене рішення, яке врахує інтереси і галузі, і держави.

Потрібно, щоб працювала вся система. Щоб металургія мала сировину, заготівельники – ринок збуту, люди – роботу, бюджет – податки, країна – валюту. Не перетворюймо власними рішеннями стратегічну сировину на непотріб.