Яким власником має бути держава

В українській дискусії про держпідприємства довго домінували крайнощі. Одні зводили все до простої формули: держава володіє надто великою кількістю майна, інші – у стратегічних секторах держава повинна бути присутня беззастережно.

Новий огляд ОЕСР щодо корпоративного управління держпідприємств в Україні цінний тим, що виводить розмову з площини лозунгів у площину якості держави як власника. Це важливо не лише для фахівців з корпоративного управління.

Державні підприємства в Україні – це не периферія економіки. ОЕСР наголошує, що вони посідають помітне місце в економічній діяльності та державних активах. Їх роль особливо відчутна в енергетиці, транспорті, інфраструктурі та фінансах.

Коли йдеться про такі сектори, корпоративне управління перестає бути вузькою професійною темою. Воно стає питанням економічної стійкості, якості публічних послуг і довіри до держави як інституції. Саме тому цей огляд варто читати не як технічний звіт, а як документ про наступний етап державної зрілості.

До того ж він підготовлений на запит уряду, тому це не коментар збоку, а ширша частина реформаторського порядку денного держави. Головний висновок звіту звучить для України обнадійливо: з 2021 року, попри війну, країна суттєво зміцнила систему корпоративного управління державними підприємствами та помітно наблизила її до стандартів ОЕСР. Це визнання має значення.

Ми часто оцінюємо українські реформи або надто емоційно, або надто політизовано. ОЕСР дивиться інакше: через інституції, правила і сталість рішень. У цій оптиці Україна отримує важливий позитивний сигнал.

Звіт фіксує, що серед ключових досягнень останніх років – ухвалення закону, який посилив повноваження незалежних наглядових рад, закріпив їхні повноваження щодо призначення і звільнення керівників, затвердження стратегій і бюджетів.

Важливим доповненням стала державна політика власності, ухвалена наприкінці 2024 року. Вона запровадила чіткіші цілі державної власності, підходи до класифікації підприємств, інструменти оцінки результатів, оновлені дивідендну та винагородну політики, а також механізм листів очікувань від власника.

Якщо сказати простіше, Україна переходить від моделі, де держава часто лише формальний власник, до моделі, де вона намагається бути зрозумілим і професійним власником. Це інша логіка. Професійний власник має відповісти не лише на питання "чим він володіє", а насамперед "чому він цим володіє", "чого він очікує від цього активу" і "як він буде вимірювати результат".

Державна політика власності є, можливо, найбільш важливою зміною в цій реформі. Вона задає базову рамку: для чого держава зберігає у власності ті чи інші підприємства, за якими критеріями визначає їхню роль, як поєднує комерційні цілі з публічними завданнями і як відокремлює стратегічні активи від тих, для яких більш доречними є приватизація, реорганізація або інша форма розвитку.

ОЕСР цілком слушно показує, що в сучасній економіці питання не в тому, щоб держава володіла всім або майже нічим. Питання в тому, щоб її власність була обґрунтованою, зрозумілою та добре керованою.

Саме тому в огляді така увага приділена "сортуванню" державного портфеля, тобто розподілу підприємств за логікою подальшої долі: залишити у власності держави, корпоратизувати, приватизувати чи ліквідувати. У суспільній дискусії ця тема нерідко подається спрощено, ніби йдеться лише про продаж активів.

ОЕСР пропонує доросліший підхід: спочатку чітко пояснити підстави для існування державної власності, а потім на цій основі ухвалювати рішення щодо форми розвитку конкретного підприємства. Це ознака зрілого управління, коли державна власність перестає бути абстракцією і стає предметом системної політики.

З цією ж логікою пов'язаний інший важливий інструмент: листи очікувань від власника. Для нефахівця це може звучати як бюрократична деталь, але це одна з найважливіших інституційних новацій. Держава як власник не повинна керувати підприємством щодня, але вона повинна формулювати, чого очікує: яких фінансових результатів, операційних показників та нефінансових цілей.

У звіті це подано правильно: очікування мають бути вимірюваними, прив'язаними до стратегії підприємства і зрозумілими для менеджменту та наглядової ради. Саме через такі інструменти формується нова якість відповідальності.

Не менш важливо, що ОЕСР розглядає наглядові ради як центральний елемент сучасної системи управління держпідприємствами. Це дуже правильний акцент, бо наглядова рада – не декоративний орган і не данина міжнародній моді.

Це інституція, яка повинна тримати стратегічну рамку; забезпечувати контроль за ризиками, аудитом та внутрішніми процедурами; оцінювати роботу керівництва і водночас захищати довгостроковий інтерес компанії.

У великих державних підприємствах це має особливе значення, адже від якості рішень залежить не лише фінансовий результат, а й безперервність критично важливих для країни функцій. ОЕСР підкреслює, що посилення ролі наглядових рад стало одним з центральних результатів останнього етапу реформи.

Як голова наглядової ради "Укргідроенерго" я добре бачу, що для великих енергетичних компаній це не теорія. Якість наглядових механізмів прямо впливає на стійкість підприємства, здатність працювати в умовах високої невизначеності, підтримувати інвестиційний цикл, взаємодіяти з фінансовими партнерами і тримати баланс між комерційною ефективністю та суспільною місією.

Саме тому для мене особливо важливо, що ОЕСР оцінює реформу не лише через тексти законів, а й через роль наглядових рад у системі управління загалом.

Ще один великий сюжет огляду – прозорість. Для широкої аудиторії це слово майже ритуальне, але в управлінні держсектором воно має практичний зміст. Прозорість – це не лише оприлюднення окремих документів. Це здатність держави бачити свій портфель як єдину систему: з фінансовими результатами, цілями, ризиками, виконанням спецобов'язків, якістю управління, зрозумілою звітністю.

Саме тому один з ключових орієнтирів звіту – підготовка першого повного щорічного зведеного звіту про сектор держпідприємств за новою логікою. За планом, він має бути поданий до 1 липня 2026 року за результатами 2025 року. Це буде важлива віха для уряду, суспільства, інвесторів та кредиторів.

Чому це важливо? Україна входить у період, коли відбудова вимагатиме не лише ресурсів, а й якісної інституційної репутації. Інвестор або кредитор дивляться не лише на підприємства, а й на рамку, у якій вони діють. Наскільки зрозуміла логіка держвласності? Чи є вимірювані очікування? Як працює наглядова рада? Наскільки прозора звітність? Чи існує єдиний портфельний погляд на сектор?

ОЕСР відповідає: у цих питаннях закладається майбутня довіра до українських держкомпаній. Не випадково звіт зазначає, що подальше наближення до стандартів ОЕСР може зміцнювати довіру інвесторів і підтримувати відбудову.

Особлива увага в документі приділена доброчесності, внутрішньому контролю та сталому розвитку. ОЕСР виходить з того, що сучасне корпоративне управління державного підприємства – це не лише фінанси та формальні процедури.

Це також здатність ради і менеджменту бачити ризики ширше: через дотримання правил, антикорупційні програми, канали для повідомлень про порушення, внутрішній аудит, екологічні та соціальні наслідки діяльності. У післявоєнній відбудові така рамка особливо важлива, адже великі державні компанії будуть не просто учасниками економіки, а носіями довгого горизонту розвитку.

Варто звернути увагу і на те, як ОЕСР формулює порядок денний. Дорожня карта реформи побудована навколо семи блоків: підстави держвласності, роль держави як власника, діяльність держпідприємств, захист прав акціонерів та інвесторів, розкриття інформації і підзвітність, склад та відповідальність рад, питання сталості. Це важливо, бо показує: реформа держпідприємств вийшла з етапу точкових рішень і перейшла до етапу системного налаштування всієї моделі.

Іншими словами, мова йде не про одну зміну, а про цілісну архітектуру. У цьому і полягає головне значення нового огляду ОЕСР. Він не починає розмову з нуля, а фіксує пройдений шлях і показує, що він змістовний, послідовний і помітний на міжнародному рівні. Водночас він чітко окреслює наступне завдання: перетворити ухвалені рішення на управлінську практику в усьому державному секторі.

Для мене це ключова думка звіту. Україні потрібні не просто окремі сильні державні компанії. Їй потрібна сучасна культура державної власності. Така, де є зрозуміла мета, професійна наглядова інституція, чіткі очікування від власника, прозора звітність, увага до довгострокової вартості та дисципліна виконання.

Якщо цей підхід буде послідовно втілений, держпідприємства можуть стати не лише важливими активами, а й однією з інституційних опор відбудови.