Стратегічні ресурси України: яку модель розвитку ми оберемо?

Україна переживає важливий етап трансформації свого сировинного сектору через масштабну приватизацію стратегічних активів. Два ключові кейси 2024 року - продаж Об'єднаної гірничо-хімічної компанії (ОГХК) та входження European Lithium на український ринок літію – піднімають фундаментальні питання щодо стратегії розвитку видобувного сектору країни.

Ресурсний потенціал України

Згідно з Планом перемоги, представленим Президентом України Володимиром Зеленським 16 жовтня у Верховній Раді, Україна має природні ресурси та критично важливі метали, вартість яких оцінюється в трильйони доларів США.

Серед них – уран, титан, літій, графіт та інші стратегічно цінні мінерали, які є значною перевагою у глобальній конкуренції. Захоплення цих ресурсів стало однією з ключових цілей російської агресії у 2014 р та повномасштабного вторгнення у 2022 р. Боротьба за контроль над стратегічними мінералами наразі є одним з ключових елементів глобального протистояння між США, ЄС та КНР.

Залізорудний сектор України є одним з найпотужніших у світі, з величезними розвіданими та потенційними запасами. Наша країна посідає перше місце у світі за запасами марганцю – критично важливого елементу для виробництва високоякісних сталей.

Потужна база кольорових металів – нікелю, кобальту, хрому – створює передумови для розвитку сучасних високотехнологічних виробництв. Особливе місце займає урановий потенціал України. Значні запаси уранових руд могли б забезпечити повний ядерний паливний цикл для української атомної енергетики, яка наразі забезпечує більше половини електроенергії країни.

Паливно-енергетичний комплекс України представлений суттєвими запасами газу та нафти. При належному інвестуванні в розвідку та видобуток це могло б значно посилити енергетичну незалежність країни. Запаси калійних солей відкривають можливості для розвитку власного виробництва мінеральних добрив.

Ключовим питанням є не стільки наявність та вартість запасів природних ресурсів, скільки модель їх використання в національній економіці. Переробна промисловість створює значно більший економічний ефект, ніж простий експорт сировини, що можна проілюструвати на прикладі виробництва титану: від видобутку руди до виготовлення готових деталей для авіації вартість продукції зростає в десятки разів.

Такий розвиток виробництва запускає ланцюгову реакцію в економіці – з'являються нові робочі місця не лише на самих заводах, але й у суміжних галузях: від транспорту до сфери послуг. Підприємства починають вкладати кошти в наукові розробки та навчання персоналу, що стимулює розвиток університетів та дослідницьких центрів.

Місцеві бюджети отримують більше податків, які можна спрямувати на розвиток інфраструктури, лікарень та шкіл. Особливо перспективним є розвиток сучасних галузей, наприклад, виробництва літієвих батарей, де створення повного виробничого циклу в Україні могло б перетворити країну з постачальника сировини на виробника високотехнологічної продукції світового рівня.

Титановий сектор: швидкі гроші та втрачені можливості?

Продаж Фондом держмайна України 9 жовтня 2024 року Об’єднаної гірничо-хімічної компанії компанії «Цемін Україна» із групи NEQSOL Holding Насіба Хасанова (Азербайджан) заслуговує на особливу увагу. NEQSOL вже має досвід великих придбань на українському ринку – покупка Vodafone Україна за $848 мільйонів у 2019 році.

Запропонована ціна за ОГХК у 3,94 млрд гривень (93 млн доларів США) виглядає непропорційно низькою, особливо враховуючи стратегічну цінність титанової галузі. З одного боку, держава отримує швидке надходження до бюджету та обіцянки інвестицій у модернізацію на 400 мільйонів гривень. Проте виникає питання: чи відповідає ця сума реальній стратегічній цінності активу?

Світовий ринок титану, вартість якого у 2024 році перевищить 28 мільярдів доларів, демонструє стабільне щорічне зростання на рівні 6%. Це зумовлене унікальними властивостями металу та постійним розширенням сфер його застосування. Аерокосмічна галузь залишається ключовим споживачем титану, використовуючи близько половини світового виробництва, що створює стратегічні можливості для країн, що володіють сировинною базою та технологіями переробки. Україна, маючи значні поклади ільменіту та рутилу, які є основними джерелами для виробництва титану, мала б усі передумови для розвитку повного циклу виробництва – від видобутку до готової продукції. Замість цього обрано шлях продажу видобувних потужностей, що може призвести до втрати контролю над стратегічною сировиною та її переробкою.

Літієвий потенціал: Україна як ресурсний придаток

Ситуація з літієвими родовищами ще більш показова. За угодою, яка була фіналізована на початку 2024 р., European Lithium отримує доступ до потенційно найбільшого в Європі родовища літію в Кіровоградській області. Плановані інвестиції в 1 млрд доларів США виглядають привабливо, але виникає питання щодо стратегічного бачення розвитку галузі.

Компанія заявляє про плани інтеграції українських ресурсів у свій австрійський проект Wolfsberg, що фактично означає експорт сировини для подальшої переробки за кордоном. При цьому сама компанія визнає, що якість родовища ще потребує детального дослідження.

Важливим фактором при оцінці подібних угод є зростаюча роль геополітики у формуванні ринку літію. Впровадження США, ЄС та Канадою високих тарифів на китайські електромобілі та акумулятори створює можливості для розвитку власної переробки та експорту продукції до цих країн. На цьому тлі погодження планів European Lithium щодо простого експорту сировини виглядають недалекоглядними. Україна могла б використати поточну ринкову ситуацію для розвитку власної літієвої промисловості, особливо враховуючи тренд на регіоналізацію ланцюжків постачання в Європі. Підписання ЄС рамкової угоди про постачання критичної сировини з Сербією у липні 2024 року демонструє зростаючий інтерес європейських партнерів до розвитку регіональних джерел постачання.

Системні виклики приватизаційної політики

Поточна модель приватизації стратегічних ресурсів піднімає кілька системних питань:

1. Відсутність комплексної стратегії розвитку видобувної галузі з акцентом на створення доданої вартості в Україні.

2. Ризик перетворення країни на сировинний придаток без розвитку власних переробних потужностей.

3. Недооцінка довгострокової стратегічної цінності ресурсів на користь короткострокових фінансових надходжень.

Відсутність комплексної стратегії розвитку видобувної галузі з акцентом на створення доданої вартості в Україні.

Ризик перетворення країни на сировинний придаток без розвитку власних переробних потужностей.

Недооцінка довгострокової стратегічної цінності ресурсів на користь короткострокових фінансових надходжень.

Окремою проблемою є непрозорі механізми ціноутворення в експорті сировини. Поширеною практикою в Україні стало використання складних корпоративних структур з реєстрацією торгових компаній у юрисдикціях з пільговим оподаткуванням.

Це призводить до заниження експортних цін та, відповідно, податкової бази в Україні. Така практика особливо помітна у металургійному секторі, де різниця між ринковими та трансфертними цінами може сягати 40%. Фактично відбувається прихована релокація доданої вартості за межі України.

На цьому етапі доцільним є перегляд системи оподаткування експортних операцій, особливо в межах вертикально інтегрованих промислових груп. Замість поточної системи з нульовою ставкою ПДВ на експорт, варто розглянути диференційований підхід. Для операцій в межах промислових груп, де кінцева переробка відбувається за кордоном, доцільне застосування підвищених ставок ПДВ. Це створить економічні стимули для розвитку переробних потужностей в Україні.

Міжнародний досвід управління стратегічними ресурсами

Досвід провідних країн світу демонструє альтернативні підходи до управління стратегічними ресурсами, які варто враховувати при формуванні української політики. Особливо показовим є приклад Норвегії в управлінні нафтовими ресурсами та досвід Чилі у розвитку літієвої галузі.

Норвезька модель базується на збереженні державного контролю над стратегічними ресурсами при одночасному залученні приватних інвестицій та технологій. Держава через компанію Equinor зберігає контрольний пакет акцій, але активно співпрацює з міжнародними партнерами у розвідці та видобутку. Ключовим елементом норвезького успіху стало створення суверенного фонду, який акумулює надприбутки від продажу нафти та інвестує їх у розвиток інших секторів економіки. Це дозволило країні уникнути «ресурсного прокляття» та забезпечити сталий розвиток.

Чилі, володіючи найбільшими у світі запасами літію, обрала модель стратегічного партнерства з приватним сектором. Держава зберігає контроль над родовищами через систему ліцензування та вимагає від інвесторів не лише видобутку, але й розвитку переробних потужностей всередині країни. Важливим елементом чилійської стратегії є створення наукових центрів та підтримка досліджень у сфері технологій переробки літію.

На цьому тлі український підхід до приватизації стратегічних ресурсів виглядає компрадорським. Це створює ризики перетворення України на сировинний придаток з виснаженими природними ресурсами та забрудненим довкіллям.

Альтернативний підхід

Міжнародний досвід показує, що успішне управління стратегічними ресурсами вимагає ретельного балансу між залученням приватних інвестицій та захистом національних інтересів. Ефективна модель управління передбачає збереження державного стратегічного контролю над критично важливими ресурсами при одночасному створенні прозорих механізмів акумулювання та використання ресурсної ренти.

Не менш важливим є системний розвиток власних технологічних компетенцій та наукової бази, що створює фундамент для переходу від простого видобутку до виробництва продукції з високою доданою вартістю всередині країни. Такий підхід має спиратися на чітко сформульовану довгострокову стратегію розвитку ресурсних галузей, яка враховує як поточні потреби економіки, так і майбутні виклики глобального ринку.

Таким чином, поточна модель приватизації стратегічних ресурсів України потребує переосмислення з урахуванням довгострокових національних інтересів. Хоча залучення приватних інвестицій є необхідним, особливо в умовах війни, важливо зберегти баланс між швидкими надходженнями до бюджету та стратегічним розвитком промислового потенціалу країни.

В умовах глобальної конкуренції за ресурси Україна має унікальну можливість трансформувати свій сировинний потенціал у розвинену індустріальну економіку. Потенційний обсяг доданої вартості, який може бути створений на базі наявних ресурсів протягом наступних десятиліть, оцінюється в кілька трильйонів доларів.

Критично важливим є створення умов для локалізації цієї вартості в Україні через розвиток власних переробних потужностей, технологічних компетенцій та людського капіталу. Це дозволить не лише максимізувати економічний ефект від використання природних ресурсів, але й створити основу для сталого розвитку країни в постіндустріальну епоху.