Ментальний хаос конференції в Лугано

Після зібрання у Лугано у ЗМІ котиться цунамі публікацій про план відновлення України. Найсильніше враження від виступів в Лугано і подальших дискусій — суцільний хаос не тільки у пропозиціях і точках зору, а повний світоглядний хаос у голові політиків, чиновників, економістів. 

Програмна стаття Юлії Свириденко в УП в цьому сенсі може бути зразковим текстом, і не тільки тому, що автор — перша заступниця голови уряду і відповідає за економічну політику, а й тому, що їй вдалося зробити зразкову суміш фактів, міфів, забобонів і помилок. 

Ця суміш не є особистою власністю авторки, ця суміш є світоглядом сьогоднішнього українського істеблішменту. Тому я вважаю, можна витратити деякий час на аналіз цього ментального хаосу. 

Зростання ВВП на 7% щороку

Після Другої світової війни відбулося швидке зростання економіки багатьох країн, не бачене ніколи до того в світовій економічній історії: протягом тривалого часу (20 і більше років) економіка більше десятка країн зростала не менш, ніж на 7% щороку. 

Такий темп зростання давав можливість збільшити ВВП (в постійних цінах, тобто без інфляційного впливу) вдвічі за 10 років. 

Коли такий темп зростання в 1950-х показала Японія, то це було сприйнято як аномальне диво, але потім ще 12 країн світу демонстрували подібне зростання протягом не менше 20 років. 

Таке явище вже не можна було вважати випадковістю, тому почалися численні дослідження економічного зростання з метою виявити спільні риси у таких різних країн як Японія та Ботсвана, Мальта та Китай. 

Найбільш масштабне дослідження було виконано Комісією зі зростання та розвитку, що в 2006 році створив Світовий банк, і яку очолював Нобелівській лауреати Майкл Спенс і серед членів якою був ще один лауреат Нобеля — Роберт Солоу. 

На превелике диво, в Україні на дослідження Комісії Спенса ніхто не звертає уваги, чомусь існує упереджена думка, що нам треба брати за зразок економічну політику Тетчер і Рейгана, а не японську політику після Другої світової війни або корейську після Корейської війни. 

Таке дивне упередження призводить до чисто ідеологічних заяв про швидкий розвиток завдяки ліберальній політиці. 

Зростання і ліберальна економічна політика

"Для швидкого зростання необхідно зменшити державне втручання в економіку і запровадити ліберальну економічну політику". Таке твердження в різноманітних його варіаціях лунає постійно з вуст економістів і публіцистів. 

Ліберальні політики теж люблять його повторювати, дорікаючи Україні за занадто велике державне втручання в економіку. 

Заклики до економічного лібералізму звучать привабливо, але твердження про те, що така політика є засобом швидкого зростання є відвертою неправдою. Це ідеологічне, а не емпіричне твердження. 

Серед загальних рис економік, які найбільш швидко зростали в ХХ сторіччі, Комісія Спенса не виявила ліберальної політики. Більш того, майже всі досліджені економіки розвивалися при агресивному державному втручанні. 

Єдиним виключенням з цього правилу був Гонконг, але під час економічного буму він був британською колонією, а не самостійною державою. 

Перехід від державного управління економікою до ліберальної політики був не передумовою, а наслідком швидкого зростання. Сучасна Південна Корея — доволі типова ліберальна економіка, але перші 20 років це була економіка під щільним державним контролем, де були, приміром, заборонені приватні банки. 

Заяви про швидке зростання завдяки ліберальній політиці — це віз поперед коня. Швидке зростання долає бідність, а подолання бідності дає можливість для лібералізації. 

Пшеворський колись підрахував, а Норт підтвердив, що стала ліберальна демократія починається з 20 тисяч доларів ВВП на душу населення (маються на увазі звичайні країни, а не нафтові автократії). Багаті ліберальні країни не тому багаті, що ліберальні, а ліберальні, тому що багаті.

Розмір держави і економіка

Мірилом втручання держави в економіку найчастіше називають відношення доходів державного бюджету до ВВП. В Україні це співвідношення становить близько 40% і вважається головною перепоною для економічного зростання. 

Дійсно, коли ми порівнюємо схожі економіки, наприклад Швеції та Італії, то цей показник може показувати розмір державного втручання в економіку. Але це зовсім не так, коли ми порівнюємо країни з різними моделями економіки. 

Приміром, в СРСР напередодні його економічного краху доходи бюджету були в межах 25% ВВП, що вважається оптимальним для зростання. Тим не менш, економіка СРСР не тільки не зростала, вона розвалилася. 

На прикладі СРСР, де економіка на 100% була під державним контролем, де навіть торгівля пиріжками на ятках була державною, ми бачимо, що відношення доходів бюджету до ВВП не говорить ні про що, бо головним джерелом контролю держави над економікою був не бюджет, а державна власність і партійний контроль над управлінням.

Іншим прикладом державного впливу на економіку, який ніяк не видно на цьому показнику, є японські дзайбацу та корейські чеболі — величезні приватні корпорації, які цілком контролювалися державною владою. 

Наприклад, для державного контролю чеболів використовувались, головним чином, два інструменти — персональні відносини керівництва держави з власниками чеболів та фінансування через державні банки. Державний бюджет не мав відношення до жодного з цих інструментів. 

Для країн низького рівня розвитку, цей показник ні про що не говорить, головне — він нічого не говорить про якість державного управління. Як свідчить дослідження Комісії Спенса, саме якість державного управління, а не розмір держави, є ключовим фактором швидкого зростання та розвитку. 

Зацикленість на розмірі держави, а не її ефективності — типовий зразок ліберальної міфології. В реальності, цей показник не впливає на темпи економічного зростання, на зростання впливають зовсім інші фактори. 

Для швидкого економічного зростання треба розвивати малий та середній бізнес

Дуже популярна теза, яка не має під собою жодного емпіричного обгрунтування. Більше того, на інтуїтивному рівні ми бачимо, що локомотиви швидкого зростання, такі як "Тойота", "Міцубісі" або "Самсунг" зовсім не є представниками малого бізнесу, навпаки, це корпорації, які перевищують розміри багатьох національних економік. 

Емпіричне дослідження впливу великого та малого бізнесу на економічний розвиток було виконане 2018 року у McKinsey Global Institute. Воно охоплювало більше 70 країн, і довело, що в найбільш динамічних економіках (це сімка країн, які мали найкращі темпи зростанні за 50 років) частка великого бізнесу в економіці вдвічі більша, ніж в країнах з середнім темпом зростання. 

Це стосується як кількості таких компаній на 1 мільярд доларів ВВП, так і обсягу їх сукупного обороту по відношенню до ВВП країни.

Дослідження McKinsey Global Institute не тільки фіксує емпіричний факт, але й пояснює його: у великого бізнесу більша продуктивність, ніж у малого та середнього, а головне — великий бізнес більш інноваційний. 

Додатковими перевагами великого бізнесу виявилось краще управління (на третину менший термін прийняття інвестиційних рішень), а також більша агресивність розширення бізнесу. 

Тобто про прискорений розвиток на базі малого та середнього бізнесу можемо сказати, що це поширений забобон, який спростовується міжнародними емпіричними дослідженнями. 

Посилання на те, що в багатих країнах Заходу малий та середній бізнес дає 60% ВВП, просто вводить в оману: це не має відношення до темпів зростання, бо економіка цих країни росте на 2-3 відсотки, а найбільш динамічними за останні 50 років були зовсім не найбагатші: це Китай, Гонконг, Індонезія, Малайзія, Сінгапур, Південна Корея, Таїланд. 

Тому посилатися на дрібних французьких виноробів та сироварів як на аргумент швидкого зростання — це маніпуляція або невігластво. 

Я не хочу сказати, що державі не потрібно опікуватися малим бізнесом. Я хочу сказати, що малий бізнес — це інструмент соціальної політики, бо дає людям шанс прогодувати себе, але це ніяк не інструмент економічного зростання. 

Держава має якомога менше втручатися в економіку

Одним з результатів досліджень Комісії Спенса був висновок, що швидке зростання економіки відбувається завдяки агресивному втручанню держави. 

У той же час, ми маємо велику кількість прикладів, особливо в Латинській Америці та Африці, коли агресивне державне втручання в економіку призводило до її краху. 

Очевидний висновок, що економіці шкодить не само по собі державне втручання, а його характер і форми. 

Ерік Райнерт, норвезький економіст, книга якого про економічний розвиток, стала світовим бестселером, в тому числі в Україні, описав два ідеалізованих типи державного втручання в економіку з умовними назвати "латиноамериканський" та "східно-азійський". 

Перший тип не просто шкідливий, він руйнівний, другий тип — створює економічні дива і народжує "азійських тигрів". 

Гасло про зменшення та навіть відмову від державного втручання в економіку означає відмову від шансу на швидке зростання. Треба боротися не з державним регулюванням як таким, а з його "латиноамериканським" варіантом. 

А це означає, що для державного управління економікою потрібний високо кваліфікований апарат, який користується довірою та підтримкою підприємців та всього народу. 

Верховенство права та передбачуваність

В Україні ніколи не було і нема зараз правосуддя, що справедливо вважається величезною перепоною для інвестицій, а значить — для зростання економіки. 

Але давайте будемо чесними, та визнаємо, що далеко не всі країни, що швидко зростали, мали верховенство права, деякі з них у період зростання були військовими диктатурами, наприклад Тайвань або Індонезія. 

В дійсності, для стабільного інвестування потрібна передбачуваність, яка може бути створена різними соціальними порядками, не тільки верховенством права, а й стабільним авторитаризмом. 

Коли у вас нема ні того, ні іншого, то інвестор не розуміє, чого чекати завтра від держави та конкурентів, правила поведінки ніким не гарантовані, тому ризики не контрольовані. 

Це обставини не для підприємців, а для авантюристів або пройдисвітів, які користуються у власних інтересах державним апаратом. 

Верховенство права більш надійний соціальний порядок, бо він не персоніфікований. Авторитаризм завжди персоніфікований у особі автократа, фізична чи політична смерть якого може соціальний порядок зруйнувати. 

На становлення верховенства права потрібні культурні зміни, які займають десятиріччя, а може й віки. Авторитаризм може встановити соціальний порядок значно швидше, але для стабільності йому потрібна соціальна опора, яку ми бачимо, наприклад у Пак Чон-Хі у вигляді армії та більшості народу.

У нас склалася парадоксальна ситуація: мафіозна судова система не може сама себе реформувати, тому для її знищення та переходу до верховенства права потрібне авторитарне насильство. 

Традиційно в нашому суспільстві авторитарні порядки не популярні, але як без них подолати судову мафію та створити стабільний і передбачуваний соціальний устрій — не дуже зрозуміло. 

Мабуть, головною перешкодою тут є звичне для України сприйняття влади як права не підкорятися праву. Хоча принцип "Друзям все, а ворогам закон" придумали не ми, але для української влади від досі непохитний. Чи можна подолати цей принцип еволюційно, а не насильством? А якщо можна, то за який час? 

Експортна модель зростання

У цьому питанні вже склалося суспільне розуміння, що експорт сировини не дає нам ресурсів для зростання, треба переходити до експорту готової продукції. Вже добре, що всі з цим згодні, але поки що нема згоди в практичній реалізації, частка сировини в нашому експорті продовжує зростати рік за роком. 

Проблема в тому, що структурна зміна експорту потребує структурної зміни виробництва, а для бідної і технологічно відсталої країни для цього потрібний імпорт технологій. 

Практика свідчить, що широкий імпорт технологій не відбувається виключно ринковими засобами, він є результатом цілеспрямованої державної політики. 

А ось державної політики технологічного розвитку в Україні нема і ніколи не було. У нас навіть нема кому її створити, не існують державні інституції, які на це спрямовані. Між тим, Роберт Солоу, на якого посилається Свириденко, довів, що 80% зростання економіки США забезпечується не збільшенням капіталу і робочої сили, а саме новими технологіями. 

Тому перехід на експорту модель зростання потребує не просто капітальних інвестицій, як стверджує Свириденко, ця модель зростання потребує державної науково-технічної політики, про існування якої влада, здається, не замислюється. 

Високий рівень інвестування

Зростання економіки, а тим паче її структурна перебудова, не можливе, якщо інвестиції становлять 11-20% від ВВП. Це справедливо вказано в статті Свириденко, і це вже теж стало суспільним консенсусом. Далі гірше: не відомо, як підняти рівень інвестування до 35% і тримати такий рівень пару десятків років. 

Свириденко вказує, що існує три джерела інвестування: власні кошти підприємств, кредити та прямі іноземні інвестиції. В дійсності, в більшості країн основним джерелом є заощадження населення, про що Свириденко взагалі не згадує. 

В Україні це джерело теж існує, але воно втричі менше, ніж заощадження підприємств. Така не типова структура заощаджень призводить до консервації структури економіки, а не до її зміни. Таким чином, треба не тільки пригадати, що існує ще одне джерело інвестування, а й змінити структуру заощаджень та інвестицій на користь цього забутого джерела. 

Основним джерелом інвестування Свириденко пропонує довгострокові кредити під державні гарантії. Люди мого віку можуть пригадати, що таке джерело було дуже популярним в Україні чверть сторіччя тому, але закінчилось все дуже погано: в 1999 році прострочена заборгованість підприємств за гарантованими державою кредитами перевищила 1 мільярд доларів, лише 15% підприємств справно обслуговували позики. 

Грубо кажучи, кредити під державні гарантії просто розкрадалися, тому цей спосіб кредитування був законодавчо заборонений. Де запобіжники від повторення ситуації 1995-1999 років? Уряд про це — ні пари з вуст. 

Я не хочу сказати, що кредитування під державні гарантії є неадекватним інструментом. Економічна історія свідчить, що саме цей інструмент був головним для фінансування економічного дива в Південній Кореї. 

Але у корейців розкрадання гарантованого державою кредиту було неможливим, бо загрожувало швидкою і суворою розправою. Особливість української ситуації в тому, що ніхто жодної відповідальності за такі вчинки не ніс. 

Інноваційний прорив на базі військових технологій

Нарешті до влади доходить те, що мало дійти 20 років тому. На тих, хто роками писав про необхідність розвитку нових технологій, в першу чергу військових, дивилися як на місцевих диваків. 

Гори зброї радянських часів давали можливість займати високі місця в рейтингу експортерів озброєння, а тим часом власні нові розробки і виробництва практично не фінансувалися. 

Зараз, коли російська агресія поставила нас перед фактом відсутності зброї та боєприпасів, і вся надія зараз тільки на допомогу з Заходу, ми згадали про необхідність розробки та виробництва оборонної продукції. 

Але власними силами подолати технологічне відставання, яке виникло за 30 років, вже не можливо. Для цього необхідні державні політичні інструменти, а саме угоди про військово-технічне співробітництво. 

Україна уклала кілька десятків таких угод, наприклад, з такими екзотичними країнами як Сенегал або Туркменістан, які аж ніяк не сприяють залученню нових технологій. У той же час, у нас таких нема угод з ключовими військовими партнерами, наприклад, з Великою Британією, США або Швецією. 

Але інноваційний прорив — це не тільки військові технології. Без інноваційного прориву неможливо перейти від сировинного експорту до технологічного. Тому ще раз повторю: наша держава займається чим завгодно, крім науково-технічного розвитку. 

Станом на 2022 рік нема жодної державної науково-технічної програми, нема навіть державного органу, спроможного їх розробляти та виконувати. Без цих простих утилітарних речей неможливо від гасел перейти до дій. 

На жаль, ми не бачимо державних керівників, в голові яких може скластися послідовна стратегія швидкого зростання і інноваційного розвитку, а не хаотичне нагромадження фактів, мрій і забобонів. У Лугано це було очевидно.