Україна: геть від Європи?

Важкий стан економіки формує у деяких політиків думку про необхідність швидкого вступу України до Євросоюзу. При цьому вони розраховують на потужний вал іноземних інвестицій. Однак ЄС не поспішає приймати Україну в свої ряди.

Це свідчить про головне: з боку західних інвесторів відсутній той ступінь економічного інтересу, який спонукав їх вкладати величезні кошти у післявоєнну Німеччину, пізніше - у Мексику, Чилі, Бразилію, Південну Корею і навіть в Африку.

Наразі країнами пріоритетних інтересів іноземних інвесторів в СНД є Росія, Азербайджан, Туркменістан і Казахстан. Це країни-власники запасів нафти і газу.

Історичні докази справедливості твердження про специфічний інтерес іноземних інвесторів є в архівах України. Вони були зібрані автором наприкінці 1990 років на прикладі Західної України кінця дев'ятнадцятого - початку двадцятого століть і показують причини та наслідки припливу капіталу.

Проникнення капіталу

Наприкінці 19 століття західноукраїнські землі - Східна Галичина, Буковина і Закарпатська Україна - входили до складу Австро-Угорської монархії Габсбургів і були слаборозвиненим регіоном. Розвиток капіталізму в Європі не оминув і цей край, особливо тоді, коли там розвідали великі запаси нафти і газу.

Власне, з цим і було пов'язане перетікання вільного капіталу із Західної Європи у Західну Україну. В Австро-Угорщині цей процес почався з центральних районів країни. Гроші спрямовувалися не тільки у видобуток енергетичної сировини, а й у розвиток транспортної інфраструктури, перш за все - залізниць Західної України.

Фінансували роботи англійські, австрійські та німецькі банки. З 1860 року по 1890 рік протяжність колій у регіоні збільшилася удесятеро до 2,7 тисячі кілометрів. Це свідчило про небувалий інтерес підприємців до краю.

Він підігрівався тим, що тарифи на перевезення вантажів залізницею у межах Галичини були значно вищими, ніж у Прусії. Наприклад, транспортування зерна коштувало у 2,7 рази дорожче, кам'яного вугілля - у 2,6 рази, лісу - у 2,4 рази, вовни - у 3,5 рази. Пізніше різниця у тарифах стала чотирикратною.

Це призвело до того, що ціни на західноукраїнські товари виявилися вищими за ціни на відповідні товари західноєвропейських країн. Через це на стику століть імпорт продукції у Західну Україну перевищував експорт більш ніж удвічі.

Галузеві інтереси

Розвиток залізничного транспорту спричинив інвестування у нафтовидобуток. До 1910 року англо-австро-німецький концерн "Деа" контролював у Західній Україні 78% нафтовидобутку, 73% нафтопереробки, 86% транспорту і нафтосховищ.

Об'єднавшись з нафтовими групами "Ротшильд" і "Нобель", концерн почав боротьбу з американським гігантом "Стандарт ойл оф Нью-Джерсі", який прийшов на український ринок у 1880-тих роках. Місцевий капітал мав 12,3% ринку нафти.

Жорстока боротьба за сировину визначалася рівнем рентабельності виробництва, який зріс з 51,1% у 1901 році до 186,2% у 1914 році. При цьому питома вага західноукраїнської нафти у світовому видобутку зросла з 1,64% у 1900 році до 5,13% у 1909 році або у 3,1 рази, а її видобуток зріс у 31,6 рази.

Це було основним аргументом західного капіталу інвестувати кошти в економіку Західної України.

Паралельно з нафтою і нафтопродуктами в Європу вивозилися інші сировинні товари: озокерит (гірський віск), вугілля, сіль, цинк, мідь, олово. По-варварськи вирубувалися ліси, що, до речі, повторилося в роки незалежності України.

На західноукраїнських матеріалах працювали 12 меблевих фабрик Відня та їхні філії у Чехії та Сілезії, але у Західній Україні не було жодної такої фабрики.

Оброблювальні підприємства з українським капіталом були кустарними виробництвами з випуску дерев'яної тари, харчових продуктів, хімічної продукції, будматеріалів. Металообробка у переліку оброблювальних виробництв посідала сьоме місце, машинобудування - десяте місце.

Незважаючи на велику питому вагу товарів легкої промисловості, ця галузь була вкрай відсталою. У ній домінували кустарі з обробки шкіри, вовни, бавовняних і шовкових тканин, хутра, шиття взуття. Завдяки розвитку залізниці конкуренція європейських виробників призвела до ліквідації багатьох українських підприємств.

Отже, для економіки Західної України того часу були характерні такі тенденції.

1. Швидкий ріст іноземних інвестицій у сировинні галузі, які не потребували великих коштів, але були високоприбутковими і високорентабельними.

2. Активне нарощування імпорту товарів з одночасним скороченням експорту продукції більш-менш високого рівня обробки.

3. Посилення перекосів у структурі виробництва і торгівлі у бік торгівлі.

Наслідки інвестування

Іноземне інвестування Західної України привело до того, що після короткочасного пожвавлення виробництва вона занепала вже перед першою світовою війною.

На вимогу європейського газового картелю були ліквідовані десятки нафтових заводів, а переробку сировини перевели на заводи Австрії та Угорщини.

На вимогу цукрового картелю суттєво скоротилися посіви цукрових буряків. Ця культура вирощувалася лише на 6,4 тисячі гектарах, тоді як в Австрії і Судетах площа під буряками за чотири роки зросла на 502 тисячі гектарів.

За рішенням чеського машинобудівного картеля, квота підприємств Галичини і Буковини складала 4% від усієї продукції картеля.

Ціни на монополізованих підприємствах, що знаходилися під контролем іноземних інвесторів у Західній Україні, були вищими, ніж у метрополії: на вугілля - на 30%, на листове залізо - на 36%, на обладнання - на 58%.

Німецький картель суперфосфатів спричинив банкрутство кількох хімічних підприємств у Галичині та Буковині. Закрилися львівська взуттєва фабрика "Гафота", ткацькі підприємства у Тарнові, Коломиї, Ланцуті і Більську, заводи з виробництва скла та посуду. Місцева промисловість поступово зникала.

Удушення виробників добре видно на прикладі зростання їхніх боргів австрійським та німецьким банкам - у відсотках до позикового капіталу: 1870-1879 роки - 10,5%, 1880-1889 роки - 15,7%, 1890-1899 роки - 23,4%, 1900-1905 роки - 32,6%.

Таким чином, іноземні інвестори-монополісти та іноземні банки наприкінці дев'ятнадцятого - на початку двадцятого століть перетворили економіку Західної України на сировинний придаток країн Західної Європи.

Історичний висновок

Найбільший дослідник економіки Західної України того періоду професор Яків Хонігсман ще на початку 1970-х років відзначав, що західноукраїнським землям відводилася роль стратегічного плацдарму для наступу західного капіталу в Росію. Через сорок з гаком років у цій сфері нічого не змінилося.

Такою ж залишилася ситуація і на початку 21 століття. Сьогодні уже вся територія України розглядається головним чином як транзитний коридор руху енергетичної сировини із Сходу на Захід, а у зворотному напрямку - готової продукції.

Тому інтерес до української економіки з боку західних інвесторів не є першочерговим і більше нагадує декларацію про наміри з невизначеною перспективою. Тож не варто тішити себе зайвими ілюзіями.

Це підтверджується тим, що питома вага інвестицій в розрахунку на одного жителя Росії набагато перевищує аналогічний український показник.

На цьому тлі існування у минулому вільної економічної зони на Закарпатті мало би покращити ситуацію з припливом іноземних інвестицій у західний регіон. Однак якщо вони і з'являться, то їх іноземне походження, як і раніше, буде лише прикриттям повернення раніше вивезених українських фінансових ресурсів.

Великі ж інвестиції із Заходу, а тим більше з Європи з її матеріаломістким виробництвом, у цю частину України не прийдуть ніколи, оскільки поклади енергетичної сировини там уже вичерпані.

Екскурс в історію економіки Західної України дуже показовий. Він переконує, що піднесення народного господарства має ґрунтуватися на використанні інтересу внутрішніх інвесторів, які розраховують на тривалу перспективу його зростання.

У тіньовому обігу України знаходиться близько 40 мільярдів доларів - сума, порівнювана з обсягом легального обороту. Проблема легалізації цих коштів залишається актуальною, але чи здатний президент Віктор Янукович її вирішити?

Марко Олівенський, кандидат економічних наук