Чи готові держава та бізнес до нового Цивільного кодексу

Скільки правочинів оскаржуються в судовому порядку? Без перебільшення – сотні тисяч. Правочини та договори – це найбільш численна підстава виникнення майнових правовідносин, а отже, і судових спорів щодо їх недійсності.

Якщо в момент укладення правочину сторони не дотрималися вимог закону, сторона правочину може оскаржити його в суді. Якщо підстави недійсності правочину доведені позивачем, строки позовної давності не пропущені, суд визнає правочин недійсним і застосує наслідки недійсності правочину. Кожна сторона, як правило, отримає те, що їй належало на момент вчинення правочину.

Мовою судових рішень Великої Палати Верховного Суду це звучить так: "У випадку, коли майно, відчужене за правочином, намагається повернути собі сторона цього правочину, то вона для цього повинна мати підставу діяти всупереч власному волевиявленню, втіленому в цьому правочині, тобто мають бути підстави для визнання правочину недійсним і він має бути визнаний судом недійсним".

Тобто судове оспорювання правочину означає, що особа діє всупереч власному попередньому волевиявленню, але для цього є вагомі підстави. Закон їх визнає. Закон також визнає, що внаслідок укладення правочину порушені права особи, тому суд має повноваження визнати правочин недійсним.

Чи можна заборонити звертатися з вимогою про визнання правочину недійсним? Цивільний кодекс (ЦК) цього не встановлює, бо це спосіб захисту прав судом.

Проєкт ЦК передбачає таку заборону: "Сторона договору, яка знала про підстави його недійсності, але, незважаючи на це, одержала за договором певні блага, не може звертатися з вимогою про визнання такого договору недійсним. Сторона договору, яка знала про підстави його недійсності, але визнала його юридичну силу, зокрема у спосіб повного або часткового виконання чи іншої поведінки, не може звертатися з вимогою про визнання такого договору недійсним".

Договори – це двосторонні правочини. Для них правилом є те, що обидві сторони отримують певні блага, навіть якщо це тисяча гривень за гектар землі за договором купівлі-продажу, укладеним місцевою радою без конкурсу.

Виходить, що місцева рада чи прокурор в її інтересах не зможе звернутися з позовом до суду про визнання договору недійсним, адже рада отримала за договором певне благо і знала, що закон вимагає продавати землю через аукціон. Така ось новела проєкту ЦК. Це ніби спосіб зацементувати незаконні правочини.

Не менші несподіванки очікують на бізнес. Юридичні особи укладають договори через органи юридичної особи, але це договори юридичної особи, вона є стороною договору. Якщо представник юридичної особи з порушеннями закону укладає договір, юридична особа отримує на його підставі певні блага, вона не може звертатися з вимогою про визнання такого договору недійсним. Чи може це стати рейдерським інструментом у корпоративних відносинах? Виглядає, що так.

У чинному ЦК є норма про обмеження повноважень органу юридичної особи на укладення правочинів (ч. 3 ст. 92 ЦК). У проєкті така норма теж є, але вона буде застосовуватися системно з нормами-новелами про заборону оспорювання правочинів. Як? Покаже судова практика. Коли? Невідомо, це тривалий процес.

До прикладу, з часу набуття чинним ЦК минули 22 роки. Так от: лише в грудні 2025 року постановою Великої Палати була сформована правова позиція, яка розмежувала застосування норм щодо укладення правочинів органом юридичної особи, тобто саме цю норму та звичайне представництво при вчиненні правочинів.

Це був один з небагатьох випадків неузгодженості норм чинного ЦК, проте вона на десятки років створила невизначеність у практиці оспорювання правочинів юридичних осіб. Тільки завдяки складному механізму формування правових позицій Великою Палатою вдалося вирішити цю проблему. При цьому вимога правової визначеності та стабільної судової практики в цивільних, господарських справах – це умова розвитку бізнесу та інвестиційної привабливості України.

Скільки таких проблем виявиться на 800 сторінках тексту, якщо проєкт ЦК набуде чинності? Скільки років знадобиться судовій системі, щоб сформувати нові позиції, стабільну судову практику? Після ухвалення кодексу доведеться змінити сотні законів та нормативних актів. Скільки це буде коштувати для держави, громад, бізнесу та судової влади? Чи готова до цього держава з фінансової точки зору?

Про фінансову спроможність держави в контексті заборони на судове оскарження недійсних договорів, за якими отримані певні блага, варто поговорити окремо. Як відомо, органи влади, місцевого самоврядування, державні установи укладають договори за врегульованою законом процедурою публічних закупівель.

До прикладу, у 2025 році Велика Палата схвалила постанову, у якій підтвердила правову позицію, що загальне збільшення ціни за товар при послідовних змінах до договору про закупівлю не може перевищувати 10% від ціни товару, визначеної в договорі, зокрема у випадку закупівлі пального, газу та електроенергії.

Ішлося про визнання недійсними додаткових угод до договору про постачання електричної енергії, укладеного за результатами проведення публічної закупівлі, а також стягнення надмірно сплачених бюджетних коштів. Процедури такої закупівлі, зокрема імперативна заборона збільшувати ціну на понад 10% від ціни товару, врегульована законом "Про публічні закупівлі". Що й констатувала Велика Палата, вирішуючи питання застосування двох різних редакцій закону.

У проєкті Цивільного кодексу є ст. 244, яка передбачає, що за заявою зацікавленої особи суд може визнати договір недійсним, якщо його зміст, мета або спосіб виконання порушують імперативні норми закону, суперечать доброзвичайності.

Проте сторона, державна установа, що уклала додаткові угоди до договору поставки з очевидним порушенням норм закону "Про публічні закупівлі", одержала електроенергію як благо, не зможе оскаржити в судовому порядку такі додаткові угоди, якщо керуватися ст. 230 проєкту ЦК. Ще одне з багатьох питань.

Наразі очевидно, що такі норми проєкту Цивільного кодексу стануть підставою для спроби ревізії сформованої судової практики в публічних закупівлях та корпоративних спорах. Як це сприятиме правовій визначеності, стабільності судової практики та обороноздатності країни в час війни? Відповіді на ці запитання ми отримаємо через десятки років, адже зміна ЦК – це глобальний процес. Чи може Україна наразі дозволити собі такий експеримент?