Навіщо Україні кліматична дипломатія

З 9 листопада в Анталії триває 31-ша Конференція сторін Рамкової конвенції ООН про зміну клімату (Conference of the Parties, COP31). Цю конференцію ще називають міжнародними кліматичними переговорами.

Багатьом українцям ці переговори досі здаються далеким дипломатичним ритуалом, на який під час війни не варто зважати. Проте саме тут формуються правила, за якими розподіляють трильйони доларів кліматичного фінансування. Тут визначають підходи до вуглецевого регулювання, від яких залежить конкурентоспроможність українського експорту. І тут країни Глобального Півдня складають уявлення про те, хто є надійним партнером, а хто загрозою.

Україна не має потужного нафтогазового важеля, щоб посилити свою переговорну позицію. Але має інший вагомий аргумент: від українського зерна залежить продовольча безпека сотень мільйонів людей.

Майданчик, де пишуть правила

Рамкова конвенція ООН про зміну клімату — один із небагатьох міжнародних форматів, де за одним столом регулярно збираються майже всі держави світу. Кожна з них формально має право заблокувати рішення.

Ухвалені тут домовленості не залишаються на папері. Поступово вони переходять у національне і міжнародне регулювання, впливають на умови доступу до фінансування і формують нові стандарти на світових ринках.

Українські компанії вже відчувають це безпосередньо. Паризька угода стала політичною основою Європейського зеленого курсу, а той, своєю чергою, — механізму вуглецевого коригування імпорту (CBAM). З 2026 року цей механізм створює додаткові фінансові зобов'язання для імпорту до ЄС окремих товарів, зокрема електроенергії, сталі, добрив і цементу, залежно від вуглецевого сліду їхнього виробництва.

Правила міжнародних вуглецевих ринків за статтею 6 Паризької угоди, вимоги до розкриття кліматичної інформації, критерії, за якими банки розвитку відбирають проєкти, — усе це пов'язано з рішеннями COP.

Є й другий вимір, не менш важливий для країни, яка воює. Конференція сторін — це два тижні, коли в одному місці збираються міністри, переговірники, представники міжнародних організацій, банків і бізнесу з усього світу. Для делегацій Африки, Азії та Латинської Америки це часто головна щорічна нагода долучитися до глобального порядку денного.

Росія це добре розуміє. Вона використовує кліматичний майданчик, щоб представити себе відповідальним постачальником енергії та продовольства, налагодити зв'язки з країнами Глобального Півдня і показати, що санкційна ізоляція не працює. Кожна переговорна сесія без України — це можливість для російських наративів залишитися без відповіді.

Хто сильніший за столом переговорів

На щорічних переговорах під егідою ООН зустрічаються представники 198 сторін Рамкової конвенції. Тут країни консенсусом вирішують, як розподілити відповідальність за боротьбу зі зміною клімату і які зобов'язання взяти на себе.

Основні інструменти відомі: перехід від традиційної енергетики до відновлюваної, скорочення викидів парникових газів та інші заходи з декарбонізації економіки. Тут також домовляються про джерела і механізми фінансування цих змін.

Базовий принцип такий: країни, які історично найбільше спричинили зміну клімату (Глобальна Північ), мають допомагати фінансувати кліматичні заходи в країнах, чий внесок у глобальні викиди значно менший (Глобальний Південь).

Загальний обсяг кліматичного фінансування в різних секторах уже перевищує $2 трлн на рік. Це величезні ресурси, і кожна країна прагне отримати до них доступ на вигідних для себе умовах.

Як і в будь-яких міжнародних переговорах, багато залежить від переговорної сили держави: її політичного впливу, економічної ваги і здатності відстоювати власні інтереси. Серед найвпливовіших учасників кліматичних переговорів — Китай, Індія, Саудівська Аравія, а донедавна й США, чий другий вихід із Паризької угоди набув чинності на початку 2026 року. Суттєві позиції зберігає й Росія.

Історична відповідальність цих країн за зміну клімату дуже різна. Проте їхній вплив визначають насамперед геополітичні чинники: роль на світовому ринку нафти й газу, масштаб економіки, обсяги викидів і ресурси, які країна готова вкладати в просування своїх інтересів. Від цього залежить і присутність держави на переговорах: скільки делегатів вона привозить, скільки паралельних сесій може охопити і до яких переговорних коаліцій входить.

А що Україна?

За традиційними критеріями наша переговорна сила досить обмежена, і швидко посилити її непросто. Причини об'єктивні: війна, відсутність нафтогазового важеля і брак бюджетних ресурсів для кліматичної дипломатії.

Звідси й порівняно невелика делегація. Поки Росія привозить сотні представників і бере участь у всіх ключових переговорних напрямах, Україна працює силами кількох десятків людей.

Однак у нас є вагомий аргумент, який ми досі використовували недостатньо, — роль України у глобальній продовольчій безпеці.

Аграрний сектор на кліматичній арені

Сільське господарство, зокрема рослинництво, посідає особливе місце в кліматичному порядку денному.

З одного боку, сільське господарство разом із землекористуванням — друге за масштабом джерело глобальних викидів парникових газів після енергетики. Водночас це один із секторів, найвразливіших до наслідків зміни клімату: посух, спеки та сильних злив.

З іншого боку, аграрний сектор має значний потенціал для пом'якшення зміни клімату. Зокрема, ґрунти здатні поглинати вуглець з атмосфери і накопичувати його у вигляді органічної речовини. Ґрунт — головний ресурс аграрного сектору, і від його стану залежать і продовольча безпека, і досягнення кліматичних цілей.

Невипадково на COP28 у Дубаї роль сільського господарства вперше визнали на такому високому політичному рівні, ухваливши Декларацію щодо сталого сільського господарства, стійких продовольчих систем і кліматичних дій.

Саме завдяки аграрному сектору Україна може посилити свої позиції на кліматичних переговорах, але цей потенціал поки використаний недостатньо. Україна — один із провідних світових експортерів зернових та олійних культур. На глобальному ринку наша агропродукція важить значно більше, ніж продукція нафтогазової, цементної, металургійної галузей чи електроенергетики, які традиційно перебувають у центрі кліматичної політики.

До повномасштабного вторгнення Україна забезпечувала близько 10% світового експорту пшениці, 15% кукурудзи, 15% ячменю і майже 50% соняшникової олії. Цього вистачало, щоб покрити продовольчі потреби приблизно 400 млн людей, значна частина яких живе в країнах Глобального Півдня. І всупереч російській пропаганді Росія не здатна повністю замінити український експорт для країн із низьким рівнем доходу.

Від експортного потенціалу до переговорної позиції

Статус великого експортера продовольства сам по собі ще не гарантує впливу на переговорах. Він стає дипломатичним інструментом лише тоді, коли країна використовує його в конкретних переговорних процесах, підкріплює аргументи даними і пов'язує свої пропозиції з механізмами кліматичного фінансування.

Для України це означає роботу щонайменше за трьома напрямами.

1. Аграрний напрям переговорів. Спільна робота Шарм-ель-Шейха щодо сільського господарства та продовольчої безпеки має завершитися на COP31. Водночас країни досі не домовилися про фінансування кліматичних заходів в аграрному секторі та їх інтеграцію в національні плани. Від майбутніх рішень залежатиме, які аграрні практики зможуть претендувати на кліматичне фінансування і на яких умовах.

Україні важливо відстояти дві тези: роль країн-експортерів у стабільності світової продовольчої системи і потребу враховувати воєнні ризики для виробництва й логістики продовольства.

Підґрунтя для цього вже є. Рамкова програма ОАЕ з глобальної кліматичної стійкості, ухвалена на COP28 у межах Глобальної цілі з адаптації, передбачає окрему ціль щодо стійкого до зміни клімату виробництва, постачання і розподілу продовольства.

2. Доступ до фінансування з урахуванням статусу України. Україна належить до країн Додатка I Рамкової конвенції як держава з перехідною економікою. Цей статус суттєво обмежує її доступ до багатосторонніх кліматичних фондів, орієнтованих на країни, що розвиваються. Тому можливості фінансувати декарбонізацію аграрного сектору і відновлення земель варто шукати поза традиційними фондами Конвенції: у міжнародних фінансових інституціях, інструментах ЄС, зокрема Ukraine Facility, а також у приватних інвестиціях і вуглецевому фінансуванні.

Українська переговорна позиція має враховувати ці особливості. Йдеться не про претензію на кошти, призначені для країн Глобального Півдня. Україна має домагатися визнання того, що розмінування і відновлення сільськогосподарських земель — частина глобальних зусиль із забезпечення продовольчої безпеки та адаптації до зміни клімату. А отже, такі проєкти є обґрунтованим напрямом для кліматично орієнтованих інвестицій.

3. Інституційна спроможність. Аграрний сектор має свою специфіку в кліматичній політиці. Природа його викидів, методи їх обліку і способи скорочення суттєво відрізняються від енергетики й промисловості, навколо яких традиційно будувалася кліматична дипломатія.

Тому для захисту інтересів України потрібна галузева експертиза: постійний склад експертів у делегації, фахівці з ґрунтознавства, обліку викидів та аграрної економіки, регулярні консультації з аграрним бізнесом і науковими установами. Це дозволить перетворювати практичний досвід галузі на конкретні, обґрунтовані переговорні пропозиції.

Замість висновку

Кліматичні переговори — один із майданчиків, де формуються правила кліматичного фінансування, вимоги до звітності і підходи до розвитку окремих секторів економіки, зокрема аграрного.

Вплив країни на цих переговорах залежить не лише від її фінансових ресурсів чи політичної ваги. Не менш важливо, чи може вона запропонувати рішення проблем, які хвилюють багатьох учасників. Продовольча безпека в умовах зміни клімату — саме така проблема, і Україні є що запропонувати світові.

Щоб реалізувати цей потенціал, потрібна послідовна робота: системна присутність у ключових переговорних процесах, розвиток галузевої експертизи і тісніша співпраця держави з аграрним бізнесом і науковою спільнотою.