Прорив, ще прорив. Де взяти гроші на відновлення міської інфраструктури

Проблеми муніципальної інженерної інфраструктури з кожним днем накопичуються дедалі швидше.

Щоразу з появою нової інфраструктурної проблеми зростають і ризики зупинки надання споживачам відповідної послуги та доставки енергоносія.

За різними оцінками, тільки системи водозабезпечення та водовідведення українських міст потребують 50-80 млрд євро інвестицій.

Системи теплозабезпечення вимагають таких же сум. Додайте дощову каналізацію, локальні інженерні споруди, і загальна оцінка сягне 150 млрд євро.

Це стан сьогодення. Враховуючи зношеність основних засобів, руйнацію мереж, обладнання та споруд, за рік-два загальна сума подолає оціночні 200 млрд євро.

Якщо вийти на рівень окремого підприємства міської інфраструктури, то потреби в інвестиціях за останні 15 років зросли суттєво. У 2004 році програма модернізації підприємства водопостачання або теплопостачання великого міста оперувала б 20-30 млн євро, а зараз цих грошей не вистачить і на повне латання дірок.

Для закладання базового фундаменту для розвитку та модернізації інженерної інфраструктури за окремим напрямком знадобиться 50 млн євро.

Наступна черга потребуватиме 100 млн євро. Вартість повної реновації великого водоканалу — 0,7-1 млрд євро. Багато? З часом буде тільки дорожче. 15 років тому вистачило б 0,2-0,3 млрд євро. Невчасні рішення коштують дорого.

З підприємствами теплозабезпечення ситуація ще складніша.

Руйнівна ідея тотальної заміни централізованого теплопостачання на індивідуальне вже зробила злу справу у низці малих міст України. Перелік міст, що розглядають питання ліквідації підприємств централізованого теплопостачання, вже доповнюють міста з 200 тис мешканців і більше.

Якщо процес не зупинити, він прискорить руйнацію багатоповерхового житла через непродуману реконструкцію схем теплозабезпечення. Руйнація житлового фонду може додати до потреб в інвестиціях ще десятки мільярдів євро лише для компенсації відповідних втрат, а не для модернізації будинків.

Зростання потреб в інвестуванні позитивно корелює із зростанням втрат економіки міст від зруйнованої, зношеної та ненадійної інженерної інфраструктури. Це, без сумнівів, мільярди євро щорічно в масштабах всієї країни.

Ще додайте прямі втрати від роботи енергетично неефективної роботи цілих галузей, і важливість швидкого відновлення стане ще більш очевидною.

Наведені оцінки потреб в інвестиціях можуть викликати зауваження або заперечення, але не думаю, що полеміка буде вестися навколо порядків чисел.

У такій полеміці я не бачу великого сенсу, бо обійти питання пошуку джерел масштабних інвестицій у міську інженерну інфраструктуру не вдасться. Реальних варіантів небагато: тариф, бюджет, кредит, публічно-приватне партнерство.[BANNER1]

Тариф: між реальним та "соціальним"

Інфраструктура, принаймні в нашій країні, не може бути якісною, а тариф — низьким. Накопичення адекватного ресурсу для продуктивного відновлення інфраструктури вимагатиме термінового багатократного підвищення тарифу. Тому тариф складно розглядати як реальне джерело достатнього фінансового ресурсу.

Навіть якщо залишити за дужками соціально-політичний аспект цього варіанта, а врахувати оцінку лише економічної спроможності споживачів, стане зрозуміло: це не реально. Будь-яке підвищення тарифу за межі спроможності його оплачувати призведе до зростання безнадійної заборгованості, не більше.

Додаткове соціальне напруження остаточно зруйнує перспективу раціонального вирішення проблем відновлення та модернізації інфраструктури.

Бюджет не ґумовий

Державний бюджет можна використати для відновлення та модернізації інженерної інфраструктури міст. Державний фонд регіонального розвитку, ДФРР, що формується в складі державного бюджету, формально на це і націлений.

Насправді ж ДФРР безсистемно фінансує розпорошені проєкти з дивним пріоритетом — "розвиток спортивної інфраструктури". Наразі уряд задекларував певні ідеї щодо підвищення ефективності роботи фонду, але це лише наміри. Що і як саме буде покращено — досі не зрозуміло.

Якщо буде відкрита якісна експертна дискусія навколо питання ефективності роботи ДФРР, — з'являться хороші перспективи. Але чи буде така дискусія та чи будуть почуті зауваження й пропозиції? Навіть якщо будуть почуті, — скільки часу піде на їх втілення? Тому ДФРР не можна розглядати як серйозний та системний фактор у фінансуванні проєктів відновлення інженерної інфраструктури міст.

Спроможність місцевих бюджетів у результаті фінансової децентралізації суттєво виросла. Велике місто може оперувати бюджетом, рівень якого років 15 тому здавався фантастичним. Теоретично велике місто може щорічно направляти сотні мільйонів гривень на відновлення та модернізацію інженерної інфраструктури.

П'ятнадцять років тому цього було б достатньо, але не зараз. Нині мова йде про мільярди гривень щорічно — лише для того, щоб зупинити процес руйнування інфраструктури. Для її модернізації та розвитку треба ще більше.

Варіант використання міського бюджету як достатнього джерела інвестицій в інфраструктуру малих міст можна взагалі не розглядати.[BANNER2]

Кредитні кошти

Про кредити вітчизняних банків можна не говорити: відсоток та умови надання не дозволять залучити масштабні фінансові ресурси. Інша річ — позики МФО.

Про реалізацію проєктів за гроші Світового банку відверто пише директор Житомирського водоканалу Андрій Нікітін. Він підтверджує, що водоканали могли б абсорбувати більше грошей на модернізацію, але для залучення цих ресурсів треба добре попрацювати підприємствам, муніципалітетам та органам влади.

Тут і проявляються проблеми, долати які в Україні системно так і не навчилися. Рівень використання такого джерела за обсягами та якістю мізерний. Хоча з початку 2000 років підписана низка меморандумів про залучення фінансування від Світового банку, ЄБРР, ЄІБ. Загальна сума тих меморандумів — мільярди євро.

Публічно-приватне партнерство

Це означає приватизацію підприємств водопостачання та водовідведення. Таке рішення має і плюси, і недоліки. Мова йде про дорогий кредит, який доведеться сплачувати споживачам через більш розкуту тарифну політику.

Якщо завдяки розумній політиці не вдасться втримати контроль громад над підприємствами, то публічно-приватне партнерство залишиться єдиним способом порятунку інженерної інфраструктури міст від повного колапсу.

Рятівна конфігурація фінансування повинна виглядати так: економічно обґрунтований тариф, фінансова допомога місцевого бюджету на покриття заборгованості та оздоровлення фінансового стану підприємства, комплексна програма модернізації за кошти МФО та місцевого бюджету.

До останнього елемента формули долучиться й потужне донорське фінансування. Досвід показує, що залучити донорську допомогу на рівні 10% від обсягу великого проєкту — реально. Згодом до такої конфігурації повинна долучитися ефективна модель використання коштів держбюджету, над чим ще треба працювати.

Головне — ми не повинні гаяти час, бо втрачений час вже обходиться дорожче за гроші. "Відновлена інфраструктура міст, сучасні водоканали і тепломережі" — таким мусить стати запит містян у найближчі роки. Тільки так можна примусити владу рухатися до ухвалення стратегічних рішень.