Податки і пенсії: як працює система перерозподілу праці

У передвиборчій програмі президента Зеленського читаємо таке.

"Старшому поколінню — гідне пенсійне забезпечення.

Перехід від солідарної до накопичувальної пенсійної системи.

Усі страхові накопичення, зроблені людиною за життя, не будуть пропадати у фондах, а переходитимуть у спадщину".

На жаль, перші прояви активності експертів "команди Зе" у цій сфері викликають велику стурбованість: прозвучала критика зменшення єдиного соціального внеску, а озвучені пріоритети податкової політики не дають відповідей на найбільш актуальні для громадян та бізнесу питання.

Перш за все, теза про те, що бізнес — це платник податків, є помилковою. Бізнес — лише посередник, якого держава змусила платити податки за громадянина: працівника і контрагента — фізичну особу. Цим держава демонструє, що вона не довіряє працівнику. Як і він державі, між іншим.

Ця взаємна недовіра є причиною того, що досі соціалістична держава наплодила податків більше дебету, яким є реалізована в реальному секторі праця. Щоб розгледіти корінь проблем, доводиться застосовувати спеціальні методики.

На жаль, експертам також бракує розуміння, щодо чого вимірюються податки, що саме є джерелом їх фінансування. У цьому сенсі не можна порівнювати податки з тим, що є в ЄС чи будь-де у світі, а лише з джерелом фінансування як економічною категорією. При тому треба враховувати наслідки порушення як адекватності самих суспільних та економічних категорій, так і їх взаємодії.

В Україні чинне законодавство у цій сфері порушує природу як грошей, так і капіталу: податків більше, ніж зарплат, навіть за сумою базових податків ПДФО, ЄСВ і ПДВ, що припадають на повний цикл обігу праці.

Саме праця, реалізована в реальному секторі економіки, є тією базовою величиною, щодо якої мають зміст всі інші економічні категорії, включно з податками. Вона є і економічним ресурсом, і соціалізуючим чинником, тим, що зв'язує окремих осіб у суспільство, особливо — з урахуванням фактора часу.

Чинна система перерозподілу праці — вилучення частини реалізованої праці податками і відособлення іншої її частини примусовими соціальними внесками — передбачає задоволення державою тих потреб людини, які в українському суспільстві, родинному за типом суспільного устрою, є функціями сім'ї.

Відібравши функції в цих, більш низових порівняно з державним, рівнів суспільної організації, держава у вигляді ЄСВ відібрала у громадян ще й кошти на їх виконання і поставила громадянина в тотальну залежність від себе, звівши функції праці до примітивного відтворення робочої сили і життя від зарплати до зарплати.

Ця система успадкована ще від соціалістичного минулого, коли в суспільстві приватна власність "не існувала" і всі можливі надлишки реалізованої праці вилучалися на потреби створення "соціалістичної власності".

Через пенсійний фонд значна частина заробленого вилучається з доходів особи. Ці кошти не можуть бути вчасно використані на створення активів за пріоритетами сім'ї і стати їх приватною власністю. Навіть більше: якщо особа не доживе до пенсії або нетривалий час нею скористається, для родини ці кошти пропадають.

Між тим, зекономлена від поточного споживання праця є джерелом утворення приватної власності сім'ї, тобто природним джерелом капіталу.

Тому найголовнішим в житті людей є їх сімейний бюджет, наповнений результатами обміну працею в реальному секторі, з якого держава може вилучити податками і відособити соціальними внесками не більше третини. Це доведено у класичних роботах з управління економікою, зокрема — про криву Лаффера.

До того ж, в Україні досі відбувається суміщення податків та внесків у фонди суспільного споживання. В результаті утворюється перевищення суми податків над обсягом реалізованої праці. Це нищить природу грошей, капіталу, будову та взаємодію суспільних інститутів. Суспільство і держава слабшають, втрачають інтегрованість і конкурентоздатність, виникає загроза національній безпеці.[BANNER1]

Праця як економічний ресурс

Уявімо, що працівник працює за 300 грн на день. Купуючи на ці 300 грн товари і послуги, він заплатить в касах магазинів і комунальних підприємств 50 грн ПДВ.

Однак роботодавець не виплатить йому ці 300 грн, поки не заплатить усі пов'язані з ними податки. Отже, шукаємо суму, яку роботодавець повинен закласти в ціну товару чи послуги, щоб, продавши їх, виплатити працівникові 300 грн.

1. ПДФО — 65,85 грн. 300 : 0,82 = 365,85.

2. ЄСВ — 80,49 грн, разом — 446,34 грн.

3. ПДВ — 89,27 грн. 446,34 х 0,2 = 89,27.

Всього ціна праці в ціні товару становить 535,61 грн, в тому числі податків — 235,61 грн. Додаємо до цієї суми ПДВ, що працівник залишить в магазині, і маємо 285,61 грн податків. Чистого залишку вартості праці, зарплати нетто, буде 250 грн, бо від 300 грн треба відняти 50 грн ПДВ, сплаченого при споживанні.

Співвідношення податків до зарплати "на руки" становить 114,24%, а повинно було б становити максимум 50%, бо межа лояльності до перерозподілу становить 1/3, що переконливо довів Артур Лаффер у відомій праці про "криву Лаффера".

Тобто на податки та інші зобов'язання, призначені державою, повинна піти максимум третина від доходів сім'ї, сформованих від реалізованої в реальному секторі економіки праці її членів, а решта повинна залишитися в сімейному бюджеті. Це означає, що сума податків, яка припадає на повний цикл обігу праці, повинна співвідноситися із сумою зарплати-нетто, щонайбільше як ½ — 50%.

Праця як соціалізуючий чинник і капітал

У тих ануїтетах виражені втрати людини та її сім'ї від легальної діяльності в Україні як працівника. Ці диспропорції спричиняють чимало проблем для економіки і суспільства. Наслідки цього перерозподілу такі.

Відсутність поточного джерела фінансування сукупних податкових та соціально-пенсійних зобов'язань. Як наслідок — тінізація економіки, корупція та інфляція.

Нестабільність національної грошової одиниці, втрата нею функцій мірила вартості та засобу нагромаджень. Відсутність джерела фінансування сімейних бюджетів, а отже — втрата платоспроможності. Неможливість створювати нагромадження від реалізованої праці, які є основою приватної власності родин.

Відсутність у родин змоги управляти пенсійними ризиками згідно з їх пріоритетами і забезпечувати розвиток шляхом природної капіталізації інвестиційного ресурсу. У сім'ї кожен "сам за себе", а кожне наступне покоління "починає з нуля". Це руйнує засади суспільно-економічного устрою і саме суспільство.

Руйнується взаємодія основних суспільних інститутів: сім'ї, родини, праці, нагромаджень та приватної власності родин, сформованої  від її реалізації.

Співавтори: Зиновій Бокійчук, інженер, Валерій Пономаренко, приватний підприємець