Геть пенсійний солідаризм

У попередній статті я писав про можливість усунення за допомогою єдиного податку системної диспропорції: перевищення у легальному обігу сукупного розміру податкових та соціальних зобов'язань над розміром платоспроможного попиту, утвореного від реалізованої легальної заробітної плати.

В основі вказаної диспропорції лежить нарахування роботодавцями пенсійних внесків на зарплату найманих працівників. Цифровий приклад допоможе переконатися в існуванні проблеми та оцінити її масштаби.

За діючим законодавством, від зарплати 2 000 гривень щомісячно роботодавець має платити 704 гривні, які він, зрозуміло, не доплачує працівникові. З цих коштів до зведеного бюджету не стягується податок на доходи фізосіб.

За 35 років трудового стажу утворюється фонд 295 680 гривень. При використанні цього фонду по 2 000 гривень щомісяця його вистачило б на 12,3 року. Але це кошти, які не належать ні працівнику, ні роботодавцю. Це кошти Пенсійного фонду.

Якщо працівник не доживе до пенсії або користуватиметься нею нетривалий час, його правонаступники цих грошей ніколи не побачать. Зрозуміло, що приросту цих коштів на банківський процент для них теж не буде.

Скільки громадян України не доживає до пенсії або користується нею недовго? Статистика дає певні орієнтири. Чоловіки в Україні живуть в середньому 62 роки. При цьому багато хто з них має трудовий стаж, більший, ніж 35 років.

Отже, формується навантаження на легальну зарплату. Для забезпечення пенсійних відрахувань працівників бюджетної сфери ці кошти буквально трансформуються у податки. Можливо, для бюджетників це не проблема, але у бізнесі це не сприймається не лише роботодавцями, а й найманими працівниками.

Вони розуміють, що ці кошти мають реальну теперішню вартість, простіше кажучи, потрібні їм "уже сьогодні", а до отримання пенсії вони можуть і не дожити. Так реалізується механізм оббирання родини через солідарну систему Пенсійного фонду, що є порушенням однієї з вимог Конвенції ООН про права людини.

А якщо ще й підняти пенсійний вік, на чому наполягає МВФ, маючи "вагомий аргумент" - намальовані грошові знаки, то до пенсії доживе ще менше людей. При цьому фонд орієнтується на досягнення економічно розвинених країн.

Наприклад, політики Німеччини ламають списи у дискусіях, підняти їм пенсійний вік для фрау та герів до 67 чи до 70 років. Україну теж таке чекає. А це означає, що пенсійний вік буде переміщено у статистично недосяжну для життя зону. Про те, що при цьому не будуть стягуватися внески у солідарну систему, мова не йде.

Є ще й "подвійний" ПДВ: спочатку його платить роботодавець, а потім - пенсіонер. Так виглядає безсоромний механізм оббирання суспільства.

Очевидно, що економічні перетворення повинні передбачати реформування пенсійної системи. Очевидно також, що така реформа не може бути відокремлена від трансформації податкової системи. Отже, мають відбутися глобальні зміни.

На жаль, запропоновані проекти законів системністю не відзначаються. Лунають лише популістські гасла та заяви про наміри, які супроводжують явні намагання адміністративними методами вичавити з економіки ще хоч трошки грошей.

Одного лише бажання громадян і окремих політиків не допустити в Україні розвалу пенсійної системи і вимушеного підняття пенсійного віку недостатньо. Треба шукати шлях до набуття реальних джерел фінансування пенсій, усуваючи елемент комунізації суспільства через вилучення реалізованої праці у спільний казан.

Нинішнє покоління, з одного боку, бачить нікчемність солідарної системи, а з іншого - реальну альтернативу. Цей прагматичний погляд спирається на фінансові розрахунки. Ось приклад альтернативного способу формування Пенсійного фонду.

Вартість ануїтетного платежу по 200 гривень щомісяця - це лише 10% від зарплати 2 000 гривень - під 6% річних через 35 років становитиме 284 942,06 гривні. Навіть з урахуванням оподаткування фізосіб це суттєво менші вилучені кошти.

При використанні цього фонду щомісячно по 2 000 гривень і зберіганні залишку під той же процент його вистачить на 20,7 року, при використанні по 1 800 гривень - на 25,8 року, а по 1 500 гривень - на 48,4 року. Це реальні зароблені кожним громадянином гроші і один з найдешевших у світі інвестиційних ресурсів.

Якщо людина з таким фондом з якихось причин не використає його на свої пенсійні потреби, він перейде правонаступникам. І пенсійний вік при такій системі - це величина несуттєва: є здоров'я і бажання працювати - працюй і формуй собі і свої родині гідний спадок, а нема - йди на пенсію і використовуй зароблене.

Саме до цього треба привести пенсійну систему. Справжня реформа сектора повинна одночасно вирішувати два завдання.

По-перше, слід відірвати солідарні пенсійні нарахування від зарплати і поступово "гасити" солідарну систему, щоб максимум за 30-40 років повністю її позбутися.

По-друге, треба дозволити людям або зобов'язати їх формувати у держбанку власні пенсійні рахунки, які функціонують за банківським принципом: на кошти нараховуються проценти, внесок гарантується державою і передається у спадок.

Лише тоді родини в Україні і суспільство загалом перестануть бідніти через пенсійну систему, а відтак - бути об'єктами постійних маніпуляцій з боку політиків.

Сьогодні ж для стабільного наповнення Пенсійного фонду треба дозволити підприємствам обирати одну з двох форм сплати пенсійних внесків: або 33,2% нарахувань на фонд оплати праці, або фіксовану частку від їх сукупного доходу, яка визначається щорічно. У 2010 році ця частка становить 2,4%.

Всеукраїнська спілка вчених-економістів розробила стратегію пенсійної реформи з терміном реалізації п'ятнадцять років. Попереду - її оприлюднення і обговорення.

Молодь чекає від уряду не збанкрутілих мантр про мораль, а відмови від спільного казана. При цьому вона з розумінням ставиться до ідеї платити у солідарну систему, але не через прив'язку до зарплати, а через цільовий податок.