Балансування між державою і ринком

Фінансова та економічна криза, яка вибухнула в 2008 році, буде, в ретроспективі, розглядатися як переломний момент, тому що він торкнувся значних проблем майбутнього наших економічних систем.

Ці проблеми пов'язані не стільки з загибеллю капіталізму - як деякі це сприймають або бажають цього - а, скоріше, з різним сприйняттям капіталізму в різних країнах.

Те, що ми сьогодні є свідками, є повним провалом дебатів 1980-х років. У той час Рональд Рейган бувало, жартував: "Дев'ять найжахливіших слів в англійській мові наступні: я з уряду і я прийшов сюди, щоб допомогти!"

Тепер, коли уряди витратили трильйони доларів, євро, ієн і фунтів на стабілізацію фінансових ринків і економіки в цілому, ті слова здаються менш жахливими.

Фактично, віра в ринок була підірвана, а довіра до уряду і регулювання збільшується.

Після десятиліть, коли панувала одностайна думка, що держава повинна встановити правила та залишити приватний сектор в спокої, держава стала розглядатися як благодійна сила, яка повинна відігравати активну роль в економіці.

Це відбувається, незважаючи на відсутність чіткого ознаки переваги держави. З іншого боку, активне втручання уряду США в житловий ринок Америки стало найбільш очевидним прикладом проступків держави, прикладом, який, поза сумнівом, привніс свій внесок у появу кризи.

Я відчуваю зростаюче бажання відмовитися від переваг інновації - тим більше фінансової інновації - в обмін на більш повільні зміни, які, імовірно, будуть більш зручними.

Ці інновації будуть перешкоджати не тільки майбутньому економічному зростанню, але можуть також послужити причиною виникнення інших небезпек.

Перша небезпека полягає в тому, що країна перенапружується. Фінансові баланси економік країн "великої двадцятки" значно погіршаться в результаті кризи. Дефіцит частково зменшиться, поки економіки будуть одужувати, і поступово будуть відмовлятися від заходів підтримки.

Але не всі заходи тимчасові і економічно розумні. Більшість урядів використовували свої пакети заходів стимулювання, щоб задовольнити також свої корисливі інтереси. Накопичений борг ляже постійним тягарем на державні фінанси.

Більше того, ми повинні пам'ятати, що бюджети вже були роздуті до кризи і що баланси уряду не відображають всіх аспектів реальності. У Німеччині, наприклад, загальний борг скаче від нинішніх 65% ВВП до 250%, якщо включаються пенсійні зобов'язання.

Виплати за відсотками складають ще більшу частину бюджетів - і почнуть зростати, коли знову почнуть рости процентні ставки.

Через відсутність чітких політичних зобов'язань і планів для поступової фінансової консолідації , що заслуговують на довіру, існує особливий ризик, що в якийсь момент суверенний прибуток помітно зросте - з негативними наслідками для економіки і політики.

Друга небезпека полягає в тому, що уряди будуть продовжувати вважати своїм обов'язком вирішувати, які фірми рятувати, а яким фірмам дозволяти збанкрутувати.

Треба провести межу між періодом кризи, коли потрібні термінові заходи, щоб запобігти економічному колапсу, і нормальними обставинами, коли застосовується ринковий механізм на повну потужність.

Однак уряди інстинктивно можуть повернутися до ідеї протекції національних компаній-лідерів або повторної націоналізації в деяких секторах.

Але інстинкт не обов'язково є здоровою основою для прийняття рішень. І в часи глобалізації розділення між "національним" та "іноземним" не потрібно і нездійсненно.

Щоб зберегти здатність держави діяти, уникаючи порушень конкуренції між галузями й усередині їх, ми повинні встановити критерії для виконання майбутніх рішень у цій сфері.

В принципі, компанії, які мали неприємності до серйозної економічної кризи, не повинні мати права на державну допомогу того типу, свідком якої став нещодавно весь світ.

Більше того, допомога повинна бути обмежена, щоб фірми не ставали від неї залежними.

Також уряд повинен бути в курсі довгострокових витрат: великомасштабне державне втручання в ринкові процеси створить свою власну групу переможців і переможених.

Структурні зміни можна відкласти, позбавляючи нас можливостей, запропонованих кризою, побудувати більш конкурентоспроможні і динамічні галузі промисловості - і прискорюючи відносний глобальний спад розвинених економік.

Дійсно, третя небезпека полягає в тому, що більш сильне державне втручання в економіку тягне за собою зміщення в бік від глобалізації, прокладаючи дорогу для різних форм національного протекціонізму.

Ми можемо спостерігати це у фінансовій галузі, де державна власність призвела до явної небезпеки повторної націоналізації і перерозподілу фінансових ринків.

Багато фінансових установ, які отримали урядові фонди, сконцентрувалися на своїх відповідних внутрішніх ринках і згорнули свою діяльність за кордоном.

Таким же чином, існує ризик, що нові правила можуть, як навмисно, так і ненавмисно, привести до повторної націоналізації ринків.

Зрозуміло, що уряди шукають розраду в передбачуваній безпеці національних ринків. Але захист, яку надають національні ринки, ілюзорний: єдиний спосіб збільшити гнучкість фінансових ринків і гарантувати, що повторення такого роду кризи стає менш ймовірним, - це створити нормативно-правову базу, яка співставна з інтегрованими ринками.

Нам потрібні глобальні (або хоча б європейські) правила, і нам потрібні сильні організаційні структури, щоб нав'язати ці правила - вимога, які не обов'язково обмежена для фінансових ринків.

Ми повинні протистояти спокусі повірити в те, що втручаючись патерналістських країна - веде нас дорогою в майбутнє.

Не тільки бізнес, але й суспільство в цілому, програло б, якщо б ми пішли у цьому напрямку. Або, як багато хто вже говорили: "Уряд досить великий, щоб дати вам все, що ви захочете, і досить сильний, щоб забрати все, що ви маєте".

Авторське право: Project Syndicate, 2010 рік.

Переклад з англійської - Микола Жданович.