Чому Україні потрібен надзвичайний економічний стан

14 лютого на погоджувальній нараді Верховної Ради України я запропонував розглянути можливість введення надзвичайного стану в економіці.

Ідея викликала доволі жвавий інтерес, я провів не одну годину дискусій як з її палкими критиками, так і з тими, хто її підтримав. 

Та за ці 9 днів, що минули, ситуація змінилась настільки драматично, що я вважаю у нас більше не лишилося часу "розглядати можливість введення". Нам потрібно вдягти економіку у броню і видати їй зброю і набої.

Від учора Україні справді потрібен економічний патріотизм (і я з нетерпінням чекаю наказу президента, який міститиме більшість ідей, які ми просуваємо з 2019 року). 

Та я пішов би ще далі і сказав би, що Україні потрібен економічний націоналізм. Будь-яке управлінське рішення і будь-яка державна політика в економіці мають підкорюватись єдиній меті – українському інтересу.

І для того, щоб реалізувати цю задачу, потрібно ввести нову категорію у законодавство і створити новий інструмент, яким і має стати "надзвичайний економічний стан".

Ми можемо дебатувати щодо назви, так званого вордінгу, щоб не давати недобросовісним особам підстав для зловживання із форс-мажором, охрестити його "періодом особливих заходів в економіці" або якось інакше, тут погоджусь. 

Але дебати щодо доцільності його введення мали би розпочатися ще у 2014 році, та на жаль тільки зараз у нас з’явився шанс все надолужити.

Нічого не буде, як раніше

Я вважаю, що умови, у яких Україна знаходилась до 2014 року і у яких вона знаходилась надалі, в тому числі – і сьогодні, неспівставні для того, щоб заперечувати нам як державі їх зміну, або щонайменше – піддавання сумніву.

Головних фундаментальних причин стверджувати це, як на мене, кілька.

1. Базова безпекова – криза Будапештського меморандуму

Будапештський меморандум – основоположне і чи не єдине активне зобов’язання, яке наші західні партнери взяли на себе у відношенні до України. 

І, фактично, це було єдиною міжнародною гарантією нашої безпеки. Хтось скаже, що там не "гарантії", а "запевнення". Я ж скажу, що під ці 3 папірця А4 Україна добровільно погодилась позбутися третього у світі ядерного арсеналу. 

Тому, виходячи елементарно з принципів пропорційності і співмірності його підписання мало надати нам ядерне запевнення у нашій безпеці.

Не в останню чергу і через це Будапешт був однією з несучих колон сучасної архітектури міжнародної безпеки, будучи при цьому частиною міжнародного права, і прикладом для інших ядерних держав. 

Був до 2014 року. Колона впала, архітектура посипалась, інші країни зрозуміли, що краще свою ядерну зброю нікому не віддавати, а міжнародне право, як запобіжник чи гарант цих зобов’язань — не спрацювало.

2. Економічна – втрата промислово-виробничого потенціалу

Внаслідок анексії Криму та окупації частини Донецької та Луганської областей, ВВП України за найбільш оптимістичними підрахунками скоротився протягом 2014 і 2015 років на 7 та 10% відповідно. 

А якщо додати до цього ще і двозначну інфляцію, вийде що окупація Донбасу і Криму коштувала Україні майже 20% ВВП. 

Називаються і конкретна вартість військового конфлікту із Росією – $280 млрд у вигляді втраченого ВВП у період з 2014 до 2020 року, що означає, що Україна щороку втрачає $40 млрд або 19,9% ВВП порівняно з доконфліктним періодом. Це приголомшливі цифри.

При цьому, частка Донбасу в експорті держави сягала 25%. Її теж втрачено.

Як і втрачено 115 зі 150 вугільних шахт і щонайменше 10 унікальних державних підприємств оборонно-промислового комплексу, наприклад – Луганський патронний завод, або завод "Топаз", на якому виробляли легендарні "Кольчуги".

Через анексію Криму Україна втратила 80% нафтогазових покладів у Чорному морі та 13 державних підприємств із ОПК.

3. Торгівельна – втрата основного ринку збуту

Про це зараз не популярно говорити, але у 2012 і 2013 роках на Росію припадало щонайменше 25% українського експорту. 

Валютні надходження від поставок становили $15-17 млрд. Так, ми змогли переорієнтуватися (хоч і далеко не в повній мірі), але якщо спробувати абстрагуватись і подивитись на це під кутом співставних компенсаторів зі сторони нових ринків – чи можна стверджувати, що вони достатні?

4. Фінансова – зміна структури видатків державного бюджету

У 2013 році Україна витрачала 14,8 млрд грн на оборону. У державному бюджеті на 2022 рік на сектор безпеки та оборони передбачено рекордні 323,1 млрд грн.

Це – дуже добре для обороноздатності і не можна не тішитися відновленням ЗСУ. Та не можна і ігнорувати того факту, що це — вимушений перерозподіл грошей. 

Грошей, які, за інших обставин могли б піти на ті ж самі економічні стимули чи на інші способи підтримки економічного зростання. 

Знов таки, за умови дотримання гарантій того самого Будапешту нам би навряд довелось настільки драматично перерозподіляти видатки в сторону оборони. Але, як ми вже знаємо – підписанти нас підвели.

Сором’язливим тут не місце

Можна продовжувати і далі, але навіть цих 4 пунктів, як на мене, достатньо для того, щоб впевнено на міжнародному рівні говорити – в України змінились істотні умови, на яких наша держава приєднувалась до всіх можливих двосторонніх та багатосторонніх угод, і згідно з якими брала на себе певні зобов’язання і обмеження.

З 2014 року Україна de-facto знаходиться під дією обставин, що виникли внаслідок агресивних військових дій Російської Федерації, які не могли були керованими нашою державою та знаходяться поза межами нашого контролю.

Тобто, фактично, Україна вже 8 років перебуває у стані форс-мажору через російську збройну агресію і має повне право застосовувати щонайменше статтю 21 Генеральної угоди з тарифів і торгівлі (ГАТТ) – "винятки з міркувань безпеки" (ще один приємний сюрприз в Указі Президента про економічний патріотизм).

Згідно з цією статтею, наприклад – "ніщо в цій угоді не повинно тлумачитися […] як перешкода будь-якій стороні у здійсненні будь-яких дій, які вона вважає необхідними для захисту суттєвих інтересів своєї безпеки, […] що вживаються під час війни чи інших надзвичайних обставин у міжнародних відносинах".

Що це означає на практиці? Те, що Україна могла б почати застосовувати спеціальні заходи захисту для підтримки цілих галузей національної економіки в умовах війни. 

Так, для захисту українських виробників у різних секторах уряд міг би встановити нагляд за імпортом, застосовувати як тарифні, так і нетарифні заходи для захисту внутрішнього ринку та регулювання доступу іноземних імпортерів, надавати різні форми субсидування національним виробникам (від пільгових кредитів, гарантій держави до тимчасового послаблення оподаткування чи створення спеціального фонду), чи навіть вживати заходів для збереження рівноваги платіжного балансу.

Але для цього нашому законодавству потрібна нова змістова категорія, нова юридична конструкція, яка дозволяє державі прагматично підходити до власної торгівельно-економічної політики в умовах війни та з урахуванням зміни істотних обставин, про що йшлося вище.

Вже найближчими тижнями ми виправимо злочинну відсутність імплементації тієї ж статті ХХІ ГАТТ в українському законодавстві, чого за 14 років чомусь так і не зробила жодна попередня влада в країні. Але навіть цього буде замало.

Екстраординарні часи вимагають екстраординарних рішень і підходів, тож "період особливих заходів в економіці" має стати провісником тих тектонічних змін, яких має зазнати Україна у своїй політиці, своїх підходах до внутрішньої і зовнішньої політики та у своєму самосприйнятті, якщо ми хочемо вижити у цьому хижому і ворожому середовищі.

У цих умовах не місце сором’язливості, особливо коли на карті – український інтерес.