Хочешь мира – плати налоги
Хочеш миру – плати податки. Саме такий принцип дозволив Римській імперії проіснувати тисячу років.
На відміну від римських платників податків, що в обмін на мир податки таки сплачували, ми, як завжди, йдемо "власним" шляхом, намагаючись подолати екзистенційну загрозу для свого існування вже в перші тридцять років новітньої історії України.
Чергова податкова новела, яка пропонує замість існуючої, дійсно невдалої та суперечливої системи оподаткування, зменшити ставки ключових податків (податку на доходи фізичних осіб, податку на прибуток і ПДВ) до 10%, сколихнула українське суспільство та експертне середовище. Ця ініціатива вже буде історію з власною назвою "все по 10%".
Ідея, можливо, була б привабливою, але точно за інших обставин місця й часу, коли шостий місяць поспіль триває активна фаза повномасштабних бойових дій по всій лінії фронту в більш як тисячу кілометрів.
В сучасних умовах ведення війни, на жаль, не доводиться говорити про якісь суттєві податкові послаблення.
Прогнозоване у поточному році падіння ВВП на 30% чи більше відсотків, значний дефіцит коштів державного бюджету, падіння доходів переважної більшості населення, а головне невідомий нікому сценарій подальшого розвитку військових дій в значній мірі переводить протистояння між Україною та росією з поля бою на економічний фронт, який є не менш важливим, ніж всі інші.
Таймінг для "все по 10" точно вибрано не найкращий, оскільки українська економіка щонайменше на стадії стагфляції, а лібералізувати податкову систему, враховуючи бюджетні потреби і в цілому виважений підхід до таких кроків, потрібно на фазі економічного піднесення.
Що ж потрібно зробити зараз, якщо спробувати знайти складний компроміс між необхідністю додаткових позитивних імпульсів для відновлення зростання економіки та фінансуванням необхідних видатків, без яких держава існувати не зможе.
Те що, м‘яко кажучи, недосконалу податкову систему змінювати потрібно, немає жодних сумнівів, але за теперішніх обставин точно в спосіб перерозподілу податкового навантаження з мінімальними втратами для державного бюджету.
Абсолютно переконаний, як і раніше, Україна може собі дозволити зменшити нормативну ставку ПДВ до 15%, оскільки прогнозована інфляція у поточному році на рівні 30% дозволяє компенсувати втрату бюджетних надходжень якщо не в реальному вимірі, то принаймні в номінальному.
Варто нагадати, що минулого року при річній інфляції на рівні 10% Сукупний приріст надходжень від сплати ПДВ склав 23,2% для товарів і послуг внутрішнього виробництва та 38,9% для імпорту.
Сумарні надходження сягнули рекордного рівня 536,5 млрд грн. Тому зменшення ставки ПДВ може бути відносно безболісним для бюджету, оскільки сповна може бути компенсованим зростанням цін.
Власне липень поточного року вказує саме на цю тенденцію, в якому за даними Мінфіну вперше у поточному році вдалось суттєво скоротити дефіцит бюджету, в основному, завдяки девальвації курсу гривні відносно долара на 25%.
Не маючи свіжих статистичних даних про поточну ефективність адміністрування ПДВ, складно робити якісь остаточні резюме, але з тих даних, що є, можна зробити висновок, що протягом останніх двох років суттєво зменшились у відносному вимірі обсяги бюджетного відшкодування (рис. 1). Якщо з 2014 до 2019 року середній показник відшкодування складав 64%, то протягом 2020-2021 рр. – тільки 52%.
Рис. 1.
З одного боку, це може бути свідченням закриття лазівок та підвищення ефективності адміністрування цього податку, з іншого, як і раніше, ручного режиму управління процесом повернення кредиту платникам.
Як би там не було саме перевиконання плану надходжень по ПДВ протягом двох років у довоєнний час лише зайвий раз наштовхує на думку про те, що цей податок має значні резерви підвищення фіскальної ефективності адміністрування, а отже зменшення ставки може відбутись для державного бюджету у відносно безболісний спосіб.
Гадаю абсолютно доречним з боку держави такий кроку був би з огляду на те, що відбувається суттєве падіння доходів населення та зменшення заощаджень.
У цьому ж контексті було б справедливо запровадити такий елемент податку на доходи фізичних осіб як податкова знижка на ремонт пошкодженого війною житла, про що була мова в окремому матеріалі.
Повертаючись історичного досвіду податкової політики під час війни та в міжвоєнний час, то він говорить нам про те, що в період між двох світових воєн у ХХ сторіччі жодна країна світу, що приймали в них участь, навантаження не зменшували, а навпаки – підвищували ставки окремих податків, використовуючи при цьому активно боргові інструменти.
Як не дивно може здатись але виникнення прототипу сучасного податку на доходи фізичних осіб сприяла перша світова війна, який до 1914 року не виконував тієї важливої фіскальної функції, яку він відіграє зараз у податкових системах більшості країн світу. Точніше податок існував, але ставки залишались дуже низькими 2-4%.
Аби бути більш переконливим в доводах, можна звернутись до книжки Тома ПІкетті "Капітал у XXІ столітті", який зазначає, що труднощі фінансової ситуації у повоєнні роки у Франції призвели до того, що маржинальна ставка податку зросла до 50% у 1920 році, до 60% у 1924 році та навіть до 72% у 1925 році.
Такий різкий поворот позиції навіть правих сил у Франції щодо прогресивного оподаткування у протилежній їхнім попереднім принципам бік пояснювались виключно складним фінансовим становищем.
Дозволю собі цитату: "За часів військового конфлікту уряд наробив значних боргів, і попри протокольні промови, в яких то один, то інший політик заявляв, що "Німеччина заплатить", усі знали: необхідно винайти нові фіскальні ресурси". Нічого Вам це не нагадує?
У переможений Німеччині вже у 1919-1920 рр. гранична ставка цього податку зросла з 4% до 40%. США у повоєнний період пішли ще далі встановивши найвищу ставку податку на небачному до того рівні у 77%.
"Омріяний" нами Черчилль перший раз прийшов до влади у Великій Британії 1933 року, коли Велика Депресія тривала вже три роки, що не завадило йому підняту граничну ставку податку до 63% у тому ж році, потім до 79% у 1937 році.
Зрештою Актом про Податок Перемоги її було підвищено до 88%, а в цілому з різноманітними додатковими податками вона зросла до 94% у 1944 році і залишалась такою до середини 1960 років.
Звісно все це стосувалось не пересічних громадян, а еліти в першу чергу фінансової, яка мала сплачувати саме таку ціну за можливість жити у вільному світі.
Цікаво, скільки податків й куди сплатив вітчизняний "батальйон Монако", який, судячи з усього, добре себе почуває на французькій Рив’єрі!?
Інший податковий інструмент з високими маржинальними ставками, який активно використовували зазначені вище країни, зазначає Пікетті, протягом майже усього XX сторіччя, коли нагадаю також тривала й холодна війна, був податок на спадщину.
У США протягом півстоліття ставка податку становила 70% або більше, у Великій Британії протягом двох десятиріч 80% і більше. Франція та Німеччина були не настільки радикальними, але в окремі періоди ставки сягали значних величин (30-40%).
В цьому контексті хочу лише нагадати, що цей інструмент може виявитись достатньо значущим насамперед з точки зору фіскальної, оскільки нам прогнозують кінець епохи офшорів, розкриття банківських таємниць та автоматичний обмін податковою інформацією.
І тут багато що залежить від держави, яка має активізувати та пришвидшити процедури імплементації того ж стандарту автоматичного обміну (AEOI).
Станом на сьогодні вже 102 юрисдикції здійснили щонайменше перший обмін інформацією, а Україна планує це зробити перший раз лише у вересні 2024 року.
Це звісно значно складніша та відповідальніша робота, ніж видумувати щоразу нові податки та винаходити велосипед. Але головне для цього має бути політична воля, а не хвора фантазія.
Насамкінець, хочу завершити також цитатою з книжки Пікетті, яка, здається, є дуже релевантною щодо поточної ситуації в Україні, яка склалась і з податками, і з боргами. "В уряду є два способи фінансування витрат: податки і позики. Загальновизнано, що з точки зору справедливості перевага надається оподаткуванню.
Крім того, цей спосіб фінансування ефективніший. Проблема з позиками (читай ОВДП – авт.) полягає у тому, що їх необхідно виплачувати, тож подібне фінансування в інтересах тих, хто має кошти, щоб позичати уряду (sic! – авт.).
Що ж до загальних інтересів, то насамперед йдеться про оподаткування заможних осіб, а не отримання від них позик".