Трохи більше року тому в місті Костополі на Рівненщині запрацював завод з виготовлення сухих пиломатеріалів — ТОВ "Українські лісопильні".

Це дозволило залучити в область майже 25 млн євро і створити 250 робочих місць. Завод став одним з наймасштабніших інвестиційних проектів у деревообробній галузі України за всі роки незалежності.

Масштабними, на жаль, виявилися і перешкоди, з якими зіткнувся інвестор.

Спорудженням заводу й налагодженням його роботи керував представник інвесторів — швед Йохан Дунбек. За його плечима — досвід аналогічних виробництв у Швеції, Фінляндії, країнах Балтії.

Нині Йохан завершує свою діяльність в компанії і повертається до Швеції. В інтерв'ю "Економічній правді" він розповів про специфіку ведення легального деревообробного бізнесу в Україні.

— Пане Йохане, ви виходите з проекту "Українські лісопильні". Чи задоволені ви станом підприємства?

— На сто відсотків. Ми побудували саме таке підприємство, яким я його уявляв. Після Революції гідності я зацікавився Україною та дізнався, що тут зовсім не розвинена лісопильна галузь. Маю на увазі сучасні легальні виробництва, які би працювали на європейському обладнанні й виробляли продукцію на європейському рівні.

Саме таке підприємство ми вирішили створити в Україні разом з партнерами.

Спонукало нас до цього і введення мораторію на експорт лісу, адже основне у лісопилянні, звісно, сировина – ліс. Деревину, лісоматеріал хвойних порід, вирішили закуповувати у держлісгоспах Рівненщини, Житомирщини і Волині.

Для обробки сировини ми привезли в Україну сучасне обладнання. Налагодили виробництво соснового обрізного пиломатеріалу для меблярства, будівництва та столярної справи.

Продукцію постачаємо і в Україну, і за кордон — від Польщі до Японії. Завдяки таким виробництвам з Рівненщини до ЄС експортується не лісосировина, як раніше, а готова продукція.

Найважливіше, чого вдалося досягти, — компетенція персоналу. Я особисто навчив багатьох керівників і спеціалістів.

Майстри змін, оператори — моя радість і гордість. У нас працює 250 людей. Це навіть більше, ніж планувалося на початку. Усі вони — місцеві жителі.

Раніше частина з них була вимушена їздити на заробітки до Польщі. Тепер ці люди побачили перспективу в рідному місті: конкурентоспроможна зарплата, гідні умови праці, можливість не залишати свої сім'ї.

Маючи навчений, добре підготовлений колектив, я залишаю Україну зі спокійною душею — на заводі є кому працювати.

Завдання, яке ставила команда інвесторів, виконане: ми створили в Україні сучасне, фактично безвідходне виробництво.

Маючи багаторічний досвід роботи в деревообробці, свідомо обрали сусідство із заводом з виробництва деревостружкових плит — він переробляє вироблену нами тріску.

Правильно організоване лісопильне виробництво успішне в усіх скандинавських країнах, і воно повинно бути успішним і в Україні.

Заважають цьому специфічні проблеми, з якими ми зіткнулися саме в Україні. Хоча, чесно кажучи, не очікували, що після Революції гідності вони будуть настільки кричущими.

— Що маєте на увазі?

— Найбільш шкідливе — це рівень цін на сировину. Маю на увазі легальний сертифікований пиловник — ми працюємо тільки з таким. Переконаний, що в Україні штучно створений його дефіцит і завищена ціна. Як результат, ефективне сучасне легальне виробництво стає збитковим. Це наслідок маніпуляцій з лісосировиною.

— У чому суть маніпуляцій?

— Починаючи бізнес в Україні, ми очікували, що сировини для підприємства буде вдосталь. У країні діяв мораторій на експорт лісу-кругляка, і це був ключовий аргумент для інвестора.

Обсяги заготівлі соснового пиловника були більш ніж достатніми, а на момент введення заводу в експлуатацію мали ще й зрости. Тобто все свідчило про те, що сировини вистачатиме, й ціна на неї буде прийнятною.

На жаль, ми сильно помилялися. Наприклад, до введення підприємства в експлуатацію заготівля пиловника на Рівненщині становила близько 600 тис куб м на рік.

Зараз при таких самих обсягах загальної заготівлі лісу цей показник становить нібито лише 200-250 тис куб м. Виходить, що загальний обсяг лісозаготівлі не змінився, а обсяги заготівлі зменшилися в рази.

Результат — штучний дефіцит пиловника, а його ціна така, що наша готова продукція абсолютно не конкурентна.

Припускаю, що пиловник, який кудись різко подівся, насправді продається "потрібним" фірмам як значно дешевший ліс під іншими назвами сортиментів. Це дозволяє великій кількості дрібних непрозорих лісопилень бути прибутковими.

Завдяки чому технологічно відсталі підприємства можуть платити високу ціну за пиловник і при цьому розвиватися? Маю лише одне пояснення. Вони купують частину сировини за такою ж високою ціною, як і ми, що дає їм можливість отримати необхідні дозвільні документи при експорті готової продукції, а  інше — отримують за "сірими" схемами.

До чого це призводить? Страждає держава. Один раз — коли недоотримує прибутки від продажу пиловника. Другий раз — коли недоотримує податки, бо "сірі" лісопильні можуть продати продукцію дешевше, ніж ми, та ще й платять зарплати в конвертах. Страждаємо ми, бо зазнаємо збитків.

Зараз в Україні найуспішніше розвиваються саме такі лісопильні. Роблю висновок: лісопилянням може успішно займатися лише той, хто використовує якісь схеми.

— Рініше ви не знали про їх існування?

— Знали, але вірили у слова політиків про боротьбу з корупцією. При цьому зважали на підвищення обсягів рубки і скорочення експорту. Ми мали розрахунки, які свідчили, що сировини вистачатиме, а рівень цін буде прийнятним. Не низьким — на дешеве ми не розраховували, але не завищеним настільки, що легальний бізнес просто втрачає сенс.

— У Швеції ліс не крадуть?

— Там ці проблеми вирішили 200 років тому. Державне лісове агентство ефективно контролює не лише державні, а й приватні ліси.

Це ж елементарно: Державне лісове агентство повинно супроводжувати легальну лісообробку і протидіяти зловживанням. Ліс — це державний ресурс, це робота кількох поколінь лісівників.

Більше того: коли шведські фахівці запропонували українському лісовому агентству поділитися досвідом побудови такого контролю, отримали відмову. Мовляв, ми самі все вміємо. Звісно, більше буде контролю збоку — важче буде зловживати.

Чую від політиків: "Ми хочемо інвестицій, хочемо нові робочі місця". Це звучить з офіційних промов. Неофіційно відбувається зовсім інше. Вони хочуть інвестицій, але вони забули пояснити це Держлісагентству, податковій...

Нам, підприємцям, в Україні протистоїть ціла армія бюрократів, яка працює проти нас. Хтось повинен вголос говорити, що це неприйнятно.

Після Революції гідності я мав надію, що усі зрозуміли: для країни важливо розвиватися, просто стояти на місці — означає занепадати. На жаль, я помилявся.

— А що не так з податковою?

— Ми — виробництво, орієнтоване на експорт. Для нас важлива автоматична система відшкодування ПДВ, яка була створена і працювала в Україні Однак в останні два місяці виникли проблеми.

Зараз відшкодування ПДВ під приводом додаткових перевірок з боку податкових органів всіляко затягується. Це тривожний сигнал. Виникає питання, чи не повертається країна туди, звідки прийшла. Для підприємств, орієнтованих на експорт, це смертельний розвиток подій.

— Ви зіткнулися і з проблемою землі для розширення виробництва. Вона вирішилася?

— На жаль, ні. Правила викупу ділянок в Україні для спорудження підприємств нечіткі і суперечливі.

Ми якось подолали труднощі і змогли орендувати близько 25 га у Сарненському районі. Це мав бути другий етап інвестиційного плану — збудувати там ще одне підприємство. Частину інвестицій вже освоїли: купили обладнання, привезли і розмитнили.

Враховуючи набутий в Україні досвід, інвестор хоче будувати завод на власній землі, а не на орендованій. Однак місцева влада не дозволяє нам придбати землю. Усе впирається в такі бюрократичні перепони, подолати які неможливо.

Причину відмови досі не можу зрозуміти, тому бажання будувати щось просто зникає. Думаю, з такою проблемою стикається більшість інвесторів, які приходять в Україну. Бачать це все — і на цьому їхні спроби завершуються.

Хоча не можу не відзначити, що до моменту введення заводу в експлуатацію ми мали вагому підтримку від обласної державної адміністрації. У багатьох питаннях вона нам допомагала, але після запуску заводу про якусь допомогу мова вже не йде.

— Що буде з придбаним обладнанням?

— Інвестор, можливо, вибере інший регіон України, який буде зацікавлений у створенні такого виробництва.

У найгіршому випадку доведеться вивезти обладнання до Швеції. Там я знаю правила гри. Моя лісопильня працює 130 років. Це саме та стабільність і перспектива, яку ми хотіли закласти в Україні.

— Які перспективи втіленого інвестиційного проекту в Україні після вашого виходу з нього?

— Перспективи залишаються. Просто інші люди стикатимуться з тими самими проблемами.

Мабуть, доведеться частково скорочувати персонал і зменшувати обсяги виробництва. За нинішньої ситуації менше виробиш продукції — менших збитків зазнаєш.

Такі труднощі гальмують створення в Україні цілого кластеру, спрямованого на переробку і випуск продукції з більшою доданою вартістю — з використанням наших пиломатеріалів. Такі плани є. Незважаючи на всі проблеми, інвестор налаштований розвивати в Костополі більш глибоку переробку деревини.

Ми почали роботу із запуску цеху струганих погонажних виробів, де виготовлятимуть клеєний брус, вагонку, віконні та дверні компоненти. З відходів деревини вироблятимуть брикети та пелети. Це дозволить досягнути стовідсоткової глибокої та безвідходної переробки деревини.

Тобто плани є, майбутнє є, але все це стикається з такими труднощами, що взагалі дивуюсь бажанню інвесторів досі щось робити тут, в Україні. На превеликий жаль.

Віталій Голубєв