Безлад в Африці: Туреччина виграє, Україна програє?

Дестабілізація політичної ситуації в Північній Африці і на Близькому Сході свідчить про початок глобальних процесів перерозподілу впливу в регіоні.

Аналіз подій дає підстави говорити про наявність зв'язку між акціями протестів, що пройшли в Алжирі, Тунісі, Єгипті, Йорданії та Ємені.

Базисом дестабілізації політичної ситуації в регіоні стали міжкланові конфлікти і загальні соціально-економічні передумови.

Акції протесту, що призвели до дестабілізації обстановки в країнах Північної Африки, мають низку загальних соціально-політичних передумов.

Передусім, це тривалість перебування лідерів держав при владі, високий рівень корупції та спроба передачі влади родичам. З іншого боку, відсутній радикальний ісламський фактор.

Фактично в усіх країнах спостерігалося порушення міжкланових домовленостей, що призвело до домінування кланів, які представляють правлячі сили.

У Тунісі тригером стало посилення впливу дружини президента Лейли Трабелсі, який до грудня 2010 року досяг абсолюту. Трабелсі з десятьма братами сформувала домінуючий клан, що порушило баланс сил і систему стримувань та противаг.

Зростання корупції та добробуту клану Трабелсі стало каталізатором зростання невдоволення з боку інших кланів країни. До початку грудня 2010 року з'явилися чутки про бажання Лейли Бен Алі балотуватися на місце президента Тунісу.

У Єгипті незадовго до початку конфлікту з'явилася інформація про намір Хосні Мубарака передати владу своєму синові Гамалю. Екс-президент Тунісу займав посаду протягом 23 років, тоді як президент Єгипту - 29 років.

В обох країнах відсутня реальна опозиція, що, очевидно, ускладнювало гнучкий вплив ззовні на внутрішні процеси.

Узурпація влади на тлі зростаючого рівня корупції активізувала антиурядові настрої серед найбідніших верств населення, середнього класу і молоді.

Економічний чинник в цілому не відігравав ключової ролі в антиурядових настроях. Показники економічного розвитку цих країн не демонструють критичних тенденцій.

Деякі макроекономічні показники країн регіону, 2010 рік

Джерело: МВФ

Як видно з таблиці, найбільші показники інфляції демонстрували Єгипет та Ємен. Туніс, де акції протесту призвели до повалення режиму Бен Алі, у 2010 році показував найбільш позитивні показники.

Утім, стрімке зростання світових цін на продовольчі товари, яке в Єгипті сягнуло 17%, могло стимулювати виникнення протестів серед найбідніших верств населення - активних учасників масових заворушень.

Таким чином, механізм активізації виступів включав два рівні - верхній і нижній.

З одного боку - порушення домовленостей на рівні лідерів кланів, які дозволили дестабілізувати ситуацію та організувати виступ проти правлячих сил. З іншого - погіршення рівня життя бідних, які мобілізуються для участі в акціях протестів.

На тлі дестабілізації політичної обстановки в країнах Північної Африки і Близького Сходу відбувається стрімке зростання геополітичного впливу Туреччини.

Середземноморський регіон є історичною зоною інтересів Туреччини, у зв'язку з чим Анкара зацікавлена у посиленні впливу, особливо у Північній Африці.

Це відбувається у рамках стратегії встановлення особливих відносин з державами, які входили до складу Османської імперії, а також відповідно до курсу на зміцнення регіональних позицій та підвищення міжнародного авторитету Турецької Республіки.

Для Туреччини стосунки з країнами Африки мають політичне та економічне значення

Туреччина претендує на роль регіонального лідера на міжнародній арені, володіє ресурсами, які дозволяють вийти за рамки традиційних субрегіонів. З економічної точки зору, ці відносини відкривають перспективи доступу до природних ресурсів, якими багатий африканський континент, і до нових ринків, що розвиваються.

З 2009 року Анкара виявляє інтерес до розширення своєї присутності у країнах Африки на південь від Сахари.

Розриви у рівні економічного розвитку і цілий набір політичних проблем, з якими стикаються країни Африки, зумовлюють різну інтенсивність їх торгівельно-економічних контактів з Туреччиною, однак у сукупності торговий оборот між Туреччиною і африканськими країнами поступово збільшується.

Якщо у 2003 році цей показник був зафіксований на рівні 5,4 мільярда доларів, то у 2008 році він досяг 16 мільярдів доларів. При цьому керівництво Туреччини заявляло про намір у 2010 році довести обсяги торгівлі з Африкою до 30 мільярдів доларів.

Наразі більше 350 турецьких компаній зайняті у різних сферах економічної діяльності в країнах Африки. Великі надії покладаються на турецьких підрядників, готових до участі у реалізації широкого спектру проектів на континенті.

Протягом останніх восьми років турецькі компанії в Ємені взяли участь у проектах вартістю близько 1,5 мільярда доларів. Торговий оборот між Туреччиною і Єменом майже повністю формується за рахунок турецького експорту.

Так, у 2009 році обсяг двосторонньої торгівлі становив 379 мільйонів доларів, збільшившись на 7% порівняно з 2008 роком і на 38% - порівняно з 2007 роком.

При цьому у 2009 році обсяг турецького експорту досяг 379 мільйонів доларів, що на 26 мільйонів більше, ніж у 2008 році, в той час як єменський експорт у 2009 році був зафіксований на рівні 310 тисяч доларів, що більш ніж удвічі менше, ніж у 2008 році, - 703 тисячі доларів.

У структурі турецького експорту 75% припадає на частку продукції чорної металургії. Крім цього, експортуються харчові продукти - зерно, борошно, крохмаль, молоко. Імпортуються електричні прилади, обладнання та запасні частини до них.

Анкара набуває імідж найбільш стабільної країни ісламського світу у Середземномор'ї. В умовах посткризового світу Туреччина отримала можливість наростити авторитет у мусульманському світі, в тому числі за рахунок Єгипту.

Цьому сприяє геополітичний вакуум, який склався у регіоні. Про це побічно свідчить заява президента Туреччини Абдулли Гюля про втрату Ізраїлем довіри Туреччини. Відносини Анкари з Тель-Авівом були критичним фактором, який перешкоджає розширенню впливу Туреччини в арабських країнах.

Однак в останні півтора-два роки спостерігається зближення турецького керівництва з режимом Омара аль-Башира в Судані, Ахмадінежадом і угрупуванням ХАМАС.

Напередодні протестів у Ємені відбувся візит турецького президента у цю країну.

На зустрічах президента Туреччини Абдулли Гюля з президентом Ємену Алі Абдуллою Салехом, прем'єр-міністром Алі Мохаммед Муджаваром і міністром закордонних справ Абу Бакром аль-Кірбі обговорювалися питання двосторонніх відносин, співробітництво у рамках міжнародних організацій та регіональні проблеми.

За словами Гюля, активізація турецько-єменських відносин пов'язана із зміною зовнішньополітичної стратегії Туреччини. Відповідно до неї, Туреччина перестала бути "країною, замкнутою на власних проблемах", і стала цікавитися світом.

Акції протестів у Ємені прогнозувалися ще у 2010 році на тлі погіршення економічної ситуації. Опозиція розробляє "киргизький" сценарій з відправки Салеха у відставку.

Усунення єменського лідера вдарить по позиціях Ер-Ріяда, оскільки призведе до утворення політично нестабільної території з відсутнім харизматичним лідером.

Ситуацію погіршує велика кількість біженців і переміщених осіб з Сомалі - близько 170 тисяч чоловік, які можуть поповнити ряди повстанців.

Таким чином, незважаючи на внутрішні передумови для протестів у цій країні, інтерес Анкари до такого розвитку подій очевидний: Ер-Ріяд втрачає вплив і загрузає у регіональному конфлікті з шиїтським анклавом.

У цьому контексті звертає на себе увагу інформація у регіональній пресі про конфліктні відносини президента Єгипту Хосні Мубарака і офіційної Анкари на ґрунті конкуренції в ісламському світі. Крах режиму Мубарака дозволить Анкарі отримати домінуюче положення серед світських арабських країн.

Швидше за все, саме цим пояснюється позиція короля Саудівської Аравії Абдули, який засуджує події в Єгипті. Зокрема, Єгипет залишався орієнтиром зовнішньої політики для Йорданії, Сирії і Лівану, які підтримували низку радикальних організацій.

Міністр закордонних справ Туреччини Ахмет Давутоглу у своїй статті описує трикутні конфігурації у регіоні Близького Сходу. На його думку, вершинами зовнішнього трикутника є Туреччина, Іран та Єгипет. Далі турецький міністр зображує внутрішній трикутник, який складається з Іраку, Сирії та Саудівської Аравії.

Нарешті, останній "пасивний трикутник нестабільності" - Ліван, Йорданія і Палестина. За оцінками міністра закордонних справ Туреччини, Йорданія - "буферна держава", і в рамках балансу сил, який формується у регіоні, вона грає одну з ключових ролей.

Таким чином, очевидно, що отримання контролю над цією країною - одне з пріоритетних завдань Анкари. Закріпивши Йорданію у сфері свого впливу, Туреччина здобуває, з одного боку, вагомі важелі тиску на держави внутрішнього трикутника, з іншого - переваги перед іншими державами зовнішнього трикутника.

У разі нівелювання впливу Єгипту конфігурація змінюється, а завдання спрощується.

Таким чином, завершується формування двох найбільших центрів впливу на країни ісламського світу: у Саудівській Аравії і Туреччині.

Активізація політики Туреччини на Близькому Сході, її прагнення все істотніше впливати на регіональні процеси та події сприймається багатьма арабськими країнами, в тому числі Саудівською Аравією, досить насторожено.

Керівництво Саудівської Аравії не вітає занадто сильний турецький вплив на близькосхідні справи, особливо на те, що відбувається в арабському світі, побоюючись, що це може призвести до ослаблення саудівських позицій у регіоні.

Тим не менш, зовнішня політика двох країн спрямована на зближення, що обумовлено інтересами Ер-Ріада та Анкари. Розвиваючи відносини з сунітською Туреччиною, Аравія урівноважує зростаючий вплив у регіоні шиїтського Ірану.

Туреччина використовує розвиток партнерських відносин з Саудівською Аравією для зміцнення своїх позицій в ісламському світі.

Очевидно, що формування двох центрів впливу стратегічно вигідно Вашингтону і Брюсселю. Це дозволить посилити конкуренцію між мусульманськими країнами і знизити рівень впливу Саудівської Аравії та радикальних сил.

Захід може розраховувати, що ці зміни в арабському світі спричинять загострення внутрішньої конкуренції і зниження ісламського радикалізму за його межами.

Разом з посиленням впливу Анкара отримує нові можливості у діалозі з Францією як ключовим гравцем ЄС у Північній Африці, який був проти зближення Туреччини і ЄС.

Туристи змінять свої вподобання

Крім того, події у регіоні призведуть до перерозподілу туристичних потоків на користь Туреччини і країн Євросоюзу. За даними ABTA's Travel Trends Report, у 2011 році очікувалася висока туристична конкуренція між Туреччиною, Єгиптом і Тунісом.

Річні обсяги припливу туристів у деякі країни Середземномор'я

Для стабілізації обстановки у Тунісі та Єгипті необхідно мінімум півроку, зокрема, для зміни кланів і передачі влади демократичним шляхом через процедуру виборів. Відтак туристичний сезон-2011 у цих країнах буде зірваний. Це негативно вплине на стан малого бізнесу, який обслуговує туристичні потоки, і на приплив валюти.

Очікуване у зв'язку з цим погіршення соціально-економічних показників може затягнути процес стабілізації ситуації до кінця 2011 року.

Перерозподіл туристичних потоків, швидше за все, відбудеться на користь Туреччини, а також низки країн-членів ЄС, зокрема, Греції та Іспанії. Вони відчувають очевидні труднощі, пов'язані з високим борговим навантаженням на бюджет.

Збільшення припливу туристів до цих країн, особливо з боку Великобританії та Німеччині, дозволить значною мірою реанімувати сектор малого бізнесу, стимулювати розвиток економіки та знизити безробіття. Це позитивно позначиться на економічних показниках країн, що поліпшить ситуацію у єврозоні в цілому.

Прогнозована кількість туристів, які переорієнтуються з ринку Єгипту та Тунісу на курорти Туреччини, Греції та Іспанії, становить близько 8 мільйонів чоловік. При цьому мандрівники з країн СНД частіше їздитимуть до Туреччини, а туристи з ЄС в основному будуть вибирати курорти Греції та Іспанії.

Отже, наслідки дестабілізації у Північній Африці і на Близькому Сході дозволять поліпшити економічні показники європейських країн Середземномор'я та Туреччини. За рахунок цього може знизитися напруга у єврозоні, що стане стимулом для розвитку внутрішнього ринку проблемних країн з високим борговим навантаженням.

Разом з тим, геополітичне посилення Туреччини загрожує стабільності в Криму. Автономна республіка перебуває у сфері традиційних інтересів Туреччини. Не секрет, що Анкара хоче посилити свої позиції на півострові, використовуючи кримськотатарський фактор, одночасно знижуючи туристичну привабливість регіону.

За останні 15 років кримськотатарський етнос знаходився у сфері інтересів двох конкуруючих ісламських геополітичних сил: Саудівської Аравії і Туреччини. За деякими даними, саме ці центри фінансують релігійно-політичні рухи у Криму.

Мета - посилення ісламського чинника в середовищі кримських татар, їх об'єднання та подальше використання у власних інтересах. Посиленню позицій Туреччини у Криму також сприятиме внутрішньополітична ситуація в Україні. Між Меджлісом і офіційним Києвом існують серйозні протиріччя у соціально-економічній сфері.

Інтерес Туреччини в посиленні свого впливу пов'язаний з активізацією роботи лідерів кримських татар, перш за все, Мустафи Джемілєва, з політичними силами Анкари.

У січні 2011 року після зустрічі лідера Меджлісу і прем'єра Туреччини Реджепа Таїпа Ердогана було заявлено, що Туреччина продовжить програму надання допомоги у придбанні або будівництві житла для репатріантів, а також докладе зусилля для збільшення в Криму шкіл з навчанням кримськотатарською мовою.

Такі програми можуть стати одним із способів фінансування діяльності політичних об'єднань кримських татар на території АРК.

Туреччина поглине Крим?

Для Туреччини нестабільність в Криму вигідна із стратегічної і тактичної точок зору.

По-перше, це дозволяє перевести частину туристичного потоку з Росії та України з півострова на територію Туреччини. Така тенденція вже виявляється через невідповідність цін і рекреаційної інфраструктури АРК.

По-друге, нестабільність підсилить процеси самоорганізації кримськотатарського народу і підвищить сепаратистські настрої. Вони можуть вирости у політичні протести і призвести до вимоги національно-державного суверенітету АРК.

Подібні вимоги спричинять відтік слов'янського населення та посилення кримськотатарського етносу у політичному та економічному житті півострова. Відтак Анкара може отримати в Криму фактично підконтрольне територіальне утворення.

Проте даний сценарій не є неминучим. Він буде залежати від внутрішньополітичних та економічних факторів і вимагає значного ослаблення української держави разом з подальшим зростанням регіонального впливу Туреччини.

Анатолій Баронін, Андрій Колпаков, аналітична група Da Vinci, для ЕП