Як правильно реінтегрувати ветеранів

Повернення військовослужбовця з фронту до цивільного життя – це процес, який не зводиться до отримання статусу, довідки чи одноразової виплати. Це складний етап відновлення, переосмислення ролі, відновлення соціальних зв'язків і включення в економічне та громадське життя. Саме тому питання створення мережі ветеранських просторів варто оцінювати як елемент відновлення людини.

З цієї точки зору варто подивитися на постанову уряду, яка затвердила порядок та умови надання у 2026 році субвенції з держбюджету місцевим бюджетам на реалізацію публічного інвестиційного проєкту з розвитку ветеранських просторів.

На мою думку, уряд виділяє кошти поки лише на стіни, адже в Міністерстві ветеранів досі відсутня описана модель функціонування ветеранських просторів.

Будівництво: сильна сторона чи обмеження

Документ визначає, що субвенція спрямовується на реалізацію інвестиційних проєктів, включених до державного портфеля публічних інвестицій, у межах програми "Створення мережі державних ветеранських просторів".

Тобто ветеранський простір у розумінні постанови – це окрема будівля, зведена за проєктом повторного використання, затвердженим Мінветеранів, яка має використовуватися для реінтеграції, комплексної реабілітації, психологічної, правової та іншої підтримки ветеранів і їхніх родин. Міністерство фактично обирає модель централізованої стандартизації: типовий архітектурний проєкт, чітко визначені технічні параметри, контроль за дотриманням вимог.

З точки зору управління публічними інвестиціями це раціональний підхід, адже він дозволяє уникнути хаотичних рішень на місцях і мінімізувати ризики неефективного використання коштів. Проте з точки зору залученості ветеранів, сімей загиблих, полонених і зниклих безвісті це може бути не виправдано, оскільки аналогічні за наповненістю сервісами проєкти реалізують громади і міжнародні партнери за значно менші кошти, ніж передбачає проєкт міністерства.

У постанові акцент зроблений передусім на створенні фізичної інфраструктури: будівництві об'єктів, підготовчих та будівельних роботах, підключенні до інженерних мереж, розробленні та експертизі проєктної документації. При цьому прямо заборонено використовувати субвенцію на реконструкцію будівель, фінансування персоналу або витрати на утримання просторів.

Це не дозволить швидко розгорнути мережу. До того ж в Україні вже діють понад 150 ветеранських просторів. Їх підтримка та уніфікація мала б більший ефект для конкретної людини. Географія будівництва просторів настільки не аргументована міністерством, що доступ до запропонованих сервісів будуть мати в кращому випадку лише мешканці конкретного міста, де буде такий простір.

Співфінансування і відповідальність громад

Постанова встановлює обов'язкову умову співфінансування з місцевих бюджетів на рівні не менше 40% загальної вартості будівництва. Така норма розподіляє відповідальність між державою та громадами, адже дозволяє відсікти формальний інтерес і спонукає долучатися громади, готові інвестувати у ветеранську інфраструктуру. Однак що робити громадам, які не можуть виділити на проєкт 40 млн грн? Таких громад в Україні більшість і саме там живе більшість ветеранів.

Окремо слід подивитися на нереалістичні строки завершення будівництва та введення об'єкта в експлуатацію: не пізніше 30 жовтня 2026 року. Ми це проходили у 2025 році: аналогічний порядок і строки. Дай Боже, перший простір в Івано-Франківську відкриють лише у квітні 2026 року і це будуть стіни без штатного розпису й працівників. Можливо, буде керівник, а надання послуг – десь у жовтні.

Чи достатньо будівництва для реінтеграції

Зараз за гроші 2025 року зводяться сім великих ветеранських просторів. За кошти 2026 року передбачене будівництво щонайменше 16 таких просторів. Географія нового будівництва досі не відома. Як відбувається відбір локацій – незрозуміло, бо Міністерство ветеранів не розробило порядку відбору громад.

Також відсутнє рейтингове оцінювання, що саме в цьому місці простір більш необхідний, ніж в іншому. Здається, працюють два критерії: виділення ділянки і забезпечення співфінансування. Це хибний шлях, бо він не враховує шлях до такого простору ветерана та члена його сім'ї. Бізнес-аналогія: будуємо магазин, бо є земля та гроші, але чи будуть для нього покупці – ніхто не вивчає.

Якщо ми прагнемо, щоб ветеранські простори стали живими центрами підтримки, а не черговими адміністративними об'єктами, то міністерство має зрозуміти їх сенс. Воно має призначати таких керівників, які наповнять їх рухом, яких ветерани і ветеранки сприйматимуть як побратимів. Воно має створити такі стандарти сервісів, щоб кожний відвідувач не вийшов з простору розчарованим.

Це великий шмат комунікаційно-організаційної роботи, який готові робити лідери ветеранських рухів у громадах, але поки не готове робити міністерство.