Якою має бути нова економічна стратегія

Уряд анонсував чергову стратегію економічного розвитку. Цього разу таку, що об'єднує всі попередні, і на 15 років уперед. Вона подається як "ліберальна", що вселяє надію, і розроблена спільно із Світовим банком.

Як мета декларується збільшення темпів зростання до 6%, в основному завдяки росту продуктивності (як і має бути), зростання інвестицій до 24-30% від ВВП і повернення 3,1 млн громадян. Це збігається з кількістю тих, хто виїхав за час великої війни, і становить понад половину мігрантів, які оселилися на Заході.

На жаль, усе, що поки відомо про цю програму, – це чотири не надто інформативні слайди, викладені прем'єр-міністеркою. Серед них привертає увагу акцент на приватній ініціативі та "збереженні економічної свободи" в поєднанні із залученням інвестицій, розвитком інституцій та зближенням із правилами ЄС. Хоча, на перший погляд, це "за все хороше" і вже тут виникають деякі незручні питання.

По-перше, про яке збереження економічної свободи йдеться, якщо Україна хронічно опиняється в шістнадцятій десятці країн світу у відповідних рейтингах, тобто серед економічно невільних країн? Поки що можна і дуже потрібно говорити про збереження хоча б острівців такої свободи на зразок спрощеної системи оподаткування і її радикальне розширення для всіх інших, наприклад, через зближення загальної податкової системи із спрощеною, а не навпаки.

Проте як тоді бути з іншою урядовою стратегією – "Національною стратегією доходів" (НСД), яка передбачає протилежне: вихолощення спрощеної системи та наділення податківців ще більш драконівськими дискреційними повноваженнями?

По-друге, між гармонізацією з правилами ЄС та економічною свободою існує глибока суперечність. Багато цих правил погані і відповідають за незадовільний стан економіки ЄС, зокрема, за відсутність зростання в найбагатших країнах.

Причини – надзвичайно високий податковий тиск, високі бар'єри для входу на ринки (мрія наших лобістів), зарегульованість ринків, надмірно щедра соціальна політика, яка сприяє бездіяльності. Це допомагає заробляти завдяки пригніченню припливу нових компаній, тобто пригнічує шумпетеріанське "творче руйнування" – двигун прогресу. Чи це ті правила, які нам потрібно якомога швидше застосувати?

Якщо так, то готуйтеся до того, що, наприклад, цикл удосконалення дрона займатиме не два тижні, як зараз, а кілька років, а країни, які не обтяжили себе такими правилами, й надалі відриватимуться в технологічному плані.

Гірше того, навіть виправдані обмеження або повноваження чиновників, будучи застосовані в Україні, можуть руйнувати основу євроінтеграції – верховенство права та права людини, якщо обмеження занадто жорсткі і породжують занадто багато порушників, або іншим чином посилюють дискрецію в їх застосуванні.

Багато корисних правил, наприклад, "Загальні правила боротьби з ухиленням від податків", більш відомі за абревіатурою GAAR, сформульовані в такому загальному вигляді, що зроблять українського податкового інспектора королем, якщо їх застосувати буквально і посилити "діловою метою", як пропонує Мінфін.

Встановлення "європейських принципів" має йти попереду "європейських норм" – у всякому разі там, де вони розширюють дискрецію або можуть породити багато порушників. Крім того, багато державних органів – ту саму податкову – необхідно "перезавантажити", перш ніж надавати їм додаткові дискреційні повноваження.

Це теоретично входить у згаданий на слайді "розвиток інституцій". Проте є великі побоювання, що послідовність буде порушена, бо інституційні реформи вимагають багато часу, а уряд, стимульований президентом, дуже поспішає в ЄС.

Крім того, щодо правил є чіткі критерії, прописані в законодавстві ЄС, а про реальну якість інституцій там нічого не говориться. Тим часом, якщо дати "європейські правила" в руки податковим інспекторам, вихованим на презумпції винуватості платника, не кажучи про звичку "домовлятися" з користю для себе, то це ще більше зміцнить їх владу і зробить інституційні реформи неможливими або знецінить їх. У політекономії це називається "інституційна пастка".

З якого боку не глянь – стрімголов бігти в ЄС не варто. Краще фундаментально підготуватися, виконати "домашню роботу" щодо інституцій і загалом "європейських принципів". Для цього потрібнолібералізувати, дерегулювати та усунути дискрецію з норм, не зважаючи на те, як це влаштовано в ЄС, а там, дивись, і сам ЄС дещо перегляне – хоча б свої найсуперечливіші правила.

Ніяк не в'яжеться з лібералізацією та іншими гарними гаслами з третього слайда четвертий, де перелічені "пріоритетні сектори". "Ліберальна стратегія", заснована на розвитку "пріоритетних галузей", – це якийсь оксюморон.

В Україні такою еклектикою грішать майже всі політичні та урядові програми. Спочатку проголошують "рівні умови", а потім говорять, що деякі будуть рівніші за інших. Одержимість "пріоритетними секторами" походить від пострадянської освіти і відразу видає вплив антиліберальних пострадянських професорів та академіків, які перекваліфікувалися з професорів політекономії соціалізму.

Тупа віра в індустріальну політику не ґрунтується на жодних реальних наукових доказах, зате активно підтримується й роздувається лобістами розвинених галузей, до яких вона, у теорії, мала б застосовуватися в останню чергу. Саме тому "всі країни її проводять" (скрізь же є лобісти), але при цьому далеко не всі досягають успіху, а більшість, до якої входить Україна, страждає від її наслідків.

Шахрайські "аргументи" псевдоекономіста, "радника 88 урядів" Еріка Райнерта, який завдяки лобістам став популярним у деяких колах, про те, що всі успішні країни стали такими завдяки промисловій політиці, не витримують жодної критики. Це як говорити про користь вітрянки, бо нею в дитинстві перехворіли всі успішні люди. Однак у нинішній владі склався консенсус щодо такої згубної політики.

Насправді в разі сприятливого завершення війни Україна в деяких аспектах має непогані стартові можливості для економічного прориву. У постіндустріальному світі важливо бути інноваційними. Тут наша країна, як і раніше, входить до топ-50.

В епоху турбулентності на перший план виходять стійкість і гнучкість, які демонструє наш загартований у боях з державою бізнес. Якщо Україна отримає кошти на відновлення, це може дати сильний імпульс для зростання. У поєднанні з ліберальною економічною політикою ці фактори могли б створити передумови навіть для "економічного дива" з темпами зростання 7-10%. Але є кілька "але".

По-перше, швидке і стабільне зростання неможливе за високих податків. Жодна країна у світі не досягла такого результату з податковим навантаженням 37,5% від ВВП, якого вимагає від нас МВФ. На жаль, крім його вимог є ще й об'єктивний фактор. Українська економіка зможе вільно дихати, тільки якщо фінансування величезної й обов'язково професійної контрактної армії, здатної утримати РФ від повторення агресії, візьме на себе, в основному, "коаліція рішучих" або інший військовий союз, а Україна чесно вноситиме свої 5% плюс "натурою".

Тільки за такої умови, доповненої оптимізацією невійськових витрат бюджету, можна буде звести перерозподіл через публічні фінанси до прийнятних 35% на першому етапі і поступово, у міру прогресу податкової реформи, знизити до максимум 30%, необхідних для "економічного дива".

По-друге, Україна вже втратила безліч талантів, причому не тільки через війну. Якщо податки на їхню працю будуть "як у Європі", тільки до цього ще додасться необхідність служити в армії, небезпека нової війни і всі традиційні проблеми безправ'я громадянина перед державою, свавілля чиновників і силовиків, високі ціни на товари, то країна ризикує швидко втратити свої конкурентні переваги.

Тому необхідно повернути назад тенденцію погіршення людського капіталу. Це означає не просто відновити нормальний освітній процес, а й, головним чином, створити виняткові умови для того, щоб таланти залишалися в Україні.

Перш за все – це контрактна армія, що створює ще більші виклики для макроекономіки. Це сприятливі, а не скопійовані з не найкращих євросоюзівських прикладів, як у НСД, податкові умови для інтелектуальної праці.

Індустріальна політика в постіндустріальну еру непридатна. Через швидкі технологічні зміни неможливо передбачити, яка галузь стане драйвером зростання в наступні пʼять-десять років. Можна тільки точно сказати, що це більше ніколи не буде матеріальне виробництво. Це, нарешті, ті самі "європейські принципи".

Збереження, розвиток і залучення талантів – наріжний камінь політики конкурентоспроможності, яка має прийти на зміну індустріальній політиці.

Дуже хотілося б, щоб стратегія зростання, яка справді необхідна Україні, відповідала на ці питання і ґрунтувалася на сучасних, ліберальних підходах, а не на застарілому і навряд чи дієвому виділенні "пріоритетних галузей".