Чому Україні варто перейти на приватну систему виконання рішень

В Україні вже шість років виконанням рішень судів та інших органів займаються приватні виконавці, які довели свою набагато більшу ефективність у порівнянні з Державною виконавчою службою (ДВС). 

Відповідно постає питання – а чи варто країні взагалі продовжувати утримувати цей державний орган?

Реформі виконання судових рішень, яку започатковували прийняттям нових законів "Про виконавче провадження" і "Про органи та осіб, які здійснюють примусове виконання судових рішень і рішень інших органів", виповнюється 6 років. 

Сьогодні можна сміливо констатувати, що запровадження інституту приватних виконавців докорінно змінило систему правосуддя в Україні. Реформа довела, що забезпечувати повернення заборгованості та ефективне виконання рішень можна не витрачаючи коштів державного бюджету взагалі. 

Приватні виконавці роблять це максимально ефективно, не отримуючи оплати від держави – винагороду сплачує сторона боржника у розмірі 10% від розміру заборгованості. 

Тим більше, всі приватні виконавці ще й справно сплачують усі податки, розмір яких сягає до 42% від прибутку.

Проте функція приватних виконавців – саме виконання рішень судів та інших органів, з чим цей інститут справляється набагато ефективніше, ніж його державні колеги. 

Остання статистика, підведена Міністерством юстиції, проєктом Європейського Союзу в Україні "Pravo Justice" і Асоціацією приватних виконавців, вказує, що один приватний виконавець в середньому у 6 разів ефективніший за свого пересічного колегу з ДВС. 

Навіть попри війну у 2022 році в середньому один приватний виконавець повернув стягувачам 11,9 млн гривень, у той час як його державний колега – лише 1,9 млн. При цьому штат Державної виконавчої служби минулого року складав приблизно 4 тисячі осіб, у той час як приватних виконавців – близько 300.

Тим не менш, все одно загальні цифри повернення боргів в Україні залишаються невтішними і повномасштабна війна лише погіршує показники. Від загальної суми боргів у 644,6 млрд грн в Україні у 2022 році тільки 1,6% було стягнуто на користь позивачів. 

Таким чином, кредитор в середньому повернув лише 16 копійок з кожних своїх 10 гривень.

Незважаючи на успішну роботу інституту приватних виконавців, можливості здійснення ними примусового виконання рішень регулятор в особі Міністерства юстиції очікувано залишає обмеженими. 

Вагомими бар’єрами залишаються неможливість приватних виконавців виконувати рішення на користь держави, а також повна заборона на виконання рішень про стягнення з держави, державних органів і підприємств, хоча сьогодні в Україні саме держава залишається найбільшим боржником. 

Враховуючи також численні мораторії, які тільки посилилися після початку війни, така позиція держави порушує проголошений на початку реформи принцип здорової конкуренції і свободи вибору виконавця стягувачем.

На Україну скоріш за все чекає ще довга війна і економічний тягар, пов’язаний з нею, лише посилюватиметься. За таких умов національній економіці вкрай потрібні інвестиції, на які неможливо розраховувати без ефективної системи правосуддя. 

Ми не можемо сподіватися на іноземні інвестиції у ризикову економіку, уражену війною, якщо інвестор ще й до всього цього не буде впевнений у поверненні вкладених коштів за договором або рішенням суду.

Проте в цей важкий час державний бюджет України продовжує утримувати 4000 тисячі чиновників Державної виконавчої служби, яка працює в рази менш ефективно за приватних виконавців. 

В цей час функцію виконання рішень судів та інших органів держава могла б отримувати абсолютно безкоштовно. То чи не варто Україні відмовитися від неефективного і дорогого державного органу і надати приватним виконавцям повний комплекс повноважень, чим зберегти бюджетні кошти і ще й підвищити показники виконання рішень? 

Чому цього досі не відбулося? Завжди шукайте гроші. Очевидним є те, що справа полягає в конкуренції і відсутності зацікавленості керівників відомства в ефективності приватних виконавців, безпосередній контроль за якими вони здійснюють. 

ДВС у свою чергу має постійні надходження у вигляді виконавчого збору, який становить 10% від суми боргу і сплачується стороною боржника. Сьогодні половина цих коштів спрямовується до так званого спецфонду на утримання тих самих органів ДВС – заробітні плати, винагороди, купівля обладнання, службових автомобілів тощо. 

Відповідно система побудована таким чином, що державні виконавці контролюють своїх приватних колег і прямо зацікавлені в ефективності своєї роботи, а не в успіхах "приватників", оскільки державні службовці отримують винагороду, яку можуть забрати приватні виконавці, виконавши рішення.

Таким чином, у системі примусового виконання рішень в Україні склалася дещо парадоксальна ситуація: чим менше можливостей для виконання рішень отримують приватні виконавці, тим кращі показники зможе зберегти ДВС і тим більшою стане винагорода її високопосадовців. 

За таких умов точно не високопосадовець буде зацікавленим у побудові ефективної системи правосуддя і продовженні руху реформи на користь приватного виконання рішень.

Україна неодноразово пересвідчувалася у правилі того, що держава є далеко на найкращим менеджером, про що свідчить збитковість переважної кількості державних підприємств. 

Саме тому, якщо існує запит зробити процес більш ефективним і безкоштовним для самої держави, що додатково приноситиме ще й значні надходження до державного бюджету у вигляді податків, систему треба передати в руки приватного сектору.

Приватні виконавці за 6 років успішної роботи довели свою високу ефективність і вигідність для держави. Можливо екстремальні умови воєнного стану можуть стати стимулом для того, щоб держава зрозуміла критичну необхідність обов'язковості виконання зобов'язань та рішень судів, як однієї з головних обставин сприятливого інвестиційного клімату для України. 

Реформі потрібне розширення повноважень приватних виконавців і поступовий перехід  до повністю приватної моделі виконання рішень. Це стане вигідним державному бюджету і зрештою від такого рішення виграє кожен український громадянин. 

Питання потребує виключно політичної волі і надання важелів управління професійно підготовленим досвідченим фахівцям, які мислитимуть поняттями перш за все державного інтересу.