Ціна європейської газової залежності

До 70-х років Європа повністю забезпечувала себе газом власного видобутку. Розвиток промисловості та збільшення виробництва з кожним роком збільшували попит на газ. 

І якщо на початку 60-х років європейські країни споживали трохи менше 40 млрд м3 на рік, то через десять років ця цифра зросла майже втричі — до 110 млрд м3. 

Власні газові родовища були вже доволі виснаженими, перспективним для розробки залишався морський шельф, проте такий видобуток був капіталомістким та довготривалим у часі. 

А газ потрібен був швидко і дешево, що змусило тодішні уряди шукати альтернативу. Саме в цей час на Західному Сибіру один за одним відкривають велетенські родовища нафти і газу, від яких Європа залежна вже понад пів століття. 

Перший європейський контракт на поставку природного газу з СРСР був укладений із Австрією у 1968 році. 

Угода передбачала, що Австрія забезпечує постачання труб для газопроводів та дає кредити на їхнє будівництво, а Радянський Союз в наступні 23 роки поставляє природний газ в європейську країну. 

Вже наступного року Італія укладає свій перший контракт з СРСР, що передбачає закупівлю 2,5 млрд м3 газу на рік, поставки якого почалися з 1974 року. Після Італії були угоди з Болгарією, Угорщиною, Фінляндією та Францією. 

Цікавим є той факт, що перший газ, який Європа отримала за радянськими контрактами, був видобутий на території України. 

Газ із сибірських родовищ в Європу надійде через кілька років, коли будуть побудовані газопроводи. Ключову роль у цьому відіграє Німеччина, яка стане першим і найбільшим споживачем російського газу на європейському континенті. 

У 1970 році Федеративна республіка Німеччини підписує угоду з Радянським Союзом за схемою "труби в обмін на газ". Пізніше її назвуть "угодою століття", вигоду від якої отримали обидві держави. 

Контракт передбачав, що впродовж трьох років Німеччина буде виготовляти та поставляти в Союз 1,2 млн т. газових труб великого діаметру, консорціум німецьких банків на чолі з Deutsche Bank нададуть кредити для будівництва газопроводів, а натомість отримають 52 млрд м3 газу впродовж 20 років. 

Одним із чинників, які тоді сприяли імпорту газу в Німеччину, були масові протести проти будівництва атомних станцій та загалом ядерної енергетики. 

Країна потребувала відносно дешевих енергоресурсів для розвитку промисловості і знайшла альтернативне джерело у вигляді нового постачальника. 

Вже за рік підписану угоду було переглянуто: об’єми газу збільшилися до 120 млрд м3 в обмін на 2,4 млн т. сталевих труб.

Впродовж 20-ти років Німеччина була основним постачальником труб для побудови радянських газопроводів. 

Саме завдяки товарообмінному контракту з німецьких труб на німецькі кредити з’явилися газогони, які й досі забезпечують поставки сибірського газу до Європи: Оренбург – Західний кордон (1979), Уренгой – Помари – Ужгород (1983) та Ямбург – Західний кордон (1986). 

Розбудована мережа газопроводів міцно зв’язала Німеччину і Радянський Союз, а довготермінові контракти зміцнили ці зв’язки. 

З кожним роком газ із Сибіру все глибше проникав в Європу. Якщо на початку 80-х років країни імпортували 50 млрд м3 газу на рік, то вже через шість років – понад 100 млрд м3, а з 2000-х – 200 млрд м3. 

Країни все більше "підсідали" на дешевий газ, а рф тим часом монополізувала європейський ринок та збільшувала кількість своїх лобістів серед політиків. 

Вдумайтеся тільки: за 50 років газова інфраструктура виросла до понад 200 тис. км магістральних газопроводів, більше 2 млн км газорозподільчих мереж та 20 тис. компресорних станцій, які забезпечують перекачку газу. 

На сьогодні ЄС споживає 40% російського газу. Низка країн, таких як Фінляндія, Болгарія, Польща, Литва, Латвія та Естонія на половину і більше залежать від палива з рф. 

І хоча їхні загальні обсяги споживання є незначними в межах всього ЄС, все ж таки ці країни є найбільш вразливими від зупинку імпорту. Незважаючи на це, вони впевнено заявили про бойкот російському газу, активно шукають альтернативні джерела, а деякі з них – від слів та заяв - перейшли до конкретних дій. 

Трохи інша ситуація із найбільшими європейськими країнами, які є лідерами у споживанні російського газу. Відмовитися від палива з рф для них буде неабияким викликом, але все частіше із вуст європейських політиків лунають заяви про посилення санкцій. 

Як альтернативу, країни розглядають можливості для збільшення власного видобутку, посилення ВДЕ та заходів енергоефективності, перезапуск атомних станцій і будівництво нових реакторів.

Німеччина є лідером в ЄС у споживанні природного газу і, зокрема, з рф. Якщо в 70-х роках країна повністю забезпечувала себе газом власного видобутку, то на сьогодні на 95% є залежною від імпорту. Частка російського газу становить 46%. 

Обсяги власного видобутку за останні десять років зменшилися у понад два рази. Окрім того, у 2011 році на законодавчому рівні було прийнято рішення про відмову від виробництва ядерної енергії, а до цього – обмежено використання наявних АЕС та заборонено будувати нові. 

Загалом, у Німеччині було побудовано і функціонувало 37 атомних станцій і на сьогодні залишилося лише три, які мають бути закриті вже цього року. Ці енергоблоки виробляють понад 10% електроенергії в країні. 

Відмова від виробництва ядерної енергії збільшувала попит на газ. Ще кілька років тому Німеччина майже в рівних пропорціях імпортувала паливо із Норвегії, Нідерландів та росії, з якими має газопровідне з’єднання. 

Однак з часом пропорції стали поступово заміщуватися на користь рф. Як наслідок, щорічно Німеччина імпортує в середньому 60 млрд м3 російського газу, який в основному йде на опалення будинків, сільське господарство та промисловість. 

Позбутися російської залежності, як стверджують в Німеччині, країна зможе не раніше 2024 року, до цього часу планує диверсифікувати газ із інших країн, пришвидшить будівництво й експлуатацію LNG-терміналів. Окрім цього, уряд робить ставку на поступовий перехід до водню та ВДЕ.

Італія — другий найбільший споживач природного газу в ЄС. Країна на 90% залежить від імпортних поставок, частка з рф становить 41%. Власний видобуток впродовж останніх п’яти років знаходився в межах 4-7 млрд м3 при загальному обсягу споживання трохи менше 70 млрд м3. Основна частка імпортного газу йде на потреби населення, виробництво електроенергії та промисловість. 

В країні відсутні атомні станції, тому Італія зосереджується на відновлювальних джерелах енергії. Якщо в 2005 році виробництво первинної енергії з них було менше 1%, то вже у 2020 році збільшилося до 11%.

Нідерланди споживають в середньому 40 млрд м3 природного газу. Частка російського імпорту на сьогодні становить 36%. 

Ще кілька років тому країна була одним із лідерів газовидобутку в Європі, але почала зменшувати обсяги виробництва на найбільшому своєму родовищі в провінції Ґронінґен і в результаті зосередилася на імпортуванні газу. 

Влада Нідерландів мала намір закрити родовище у 2023-2024 роках, проте після початку російського вторгнення в Україну, думки всередині країни розділилися. Одні продовжують наполягати на припиненні видобутку, інші ж навпаки – закликають нарощувати обсяги. 

Загалом, Нідерланди планують припинити використання російських вугілля, нафти і газу до кінця року. Країна хоче сфокусуватися на енергозбереженні, стійкій енергетиці та імпорті енергоресурсів від інших постачальників.

Франція на 100% є залежною від імпортного газу та щорічно споживає в середньому 40 млрд м3. Вдале розташування дало можливість побудувати LNG-термінали на морському узбережжі та трубопроводи із Норвегією, що зробило Францію найменш залежною від російського газу серед великих країн. 

Частка імпорту з рф становить 20%. Структура використання природного газу є аналогічною, як і в Італії. 

Франція пішла протилежним шляхом від Німеччини, хоча раніше також декларувала обмеження по експлуатації атомних станцій. І цьому є логічне пояснення, адже 70% електроенергії в країні надходить саме з таких станцій. 

Цього року було презентовано план перезапуску атомної енергетики, який передбачає будівництво 6 нових реакторів до 2045 року. 

На сьогодні Франція є другою країною після США за кількістю атомних станцій. До речі, більшість АЕС в Європі були побудовані під час світової нафтової кризи в 70-х роках.

Загалом, імпорт російського газу до ЄС у 2021 році склав 155 млрд м3 при загальному споживанні 412 млрд м3; власний видобуток — 50,6 млрд м3. 

Так, заміщення російської частки є складним завданням для багатьох країн та потребуватиме часу, але водночас є цілком посильним, зважаючи на ризики і ту ціну, яку зараз платить Україна. 

Широкомасштабне вторгнення росії в Україну, постійний газовий шантаж, відключення Польщі й Болгарії від поставок газу з рф змушують Європу йти на кардинальні кроки. 

Вже сьогодні уряди країн розробляють плани на випадок припинення поставок, шукають альтернативні маршрути та налагоджують співпрацю з новими країнами. 

За даними західних ЗМІ, Європейський Союз планує у найближчі п’ять років витратити  €195 млрд, щоб забезпечити собі енергетичну незалежність від рф та повністю позбавитися від російської нафти і газу.