Наразі доволі багато розмов точиться навколо доцільності існування тих чи інших міністерств.

Відповідно мені, як виконуючій обов’язки міністра аграрної політики та продовольства України, хотілося б висловити власну думку щодо цього питання в своїй галузі.

Мене складно назвати кадровим чиновником, а отже, і запідозрити в заангажованості.

Мій шлях до посади в.о. міністра був доволі нетиповим з огляду на практику українського істеблішменту.

Освіта в аграрному університеті України та науковий ступінь в Німеччині дозволили протягом багатьох років працювати в ринковій інституції в Берліні, заледве не щодня спілкуватись як з бізнесом, такі і з державними установами Німеччини та Європейського Союзу.

Зауважу, що цей досвід дозволив мені сформувати власний погляд та перейнятись базовими принципами, на яких до сьогодні формується аграрна політика ЄС:

- підтримка виробників задля підвищення рівня їх продуктивності;

- забезпечення сталого та доступного постачання;

- гарантування якості та безпечності продовольства для споживачів;

- забезпечення достойного рівня життя фермерів в ЄС;

- допомога у адаптації до змін клімату та розумному використанні ресурсів.

- підтримка сільських територій та ландшафтів (краєвидів, навколишнього середовища), сприяння більш збалансованому розвитку регіонів, зважаючи на процеси урбанізації.

Як і багатьом українцям, мені ніколи не була байдужа доля рідної країни, тож коли мені запропонували переїхати до Києва та очолити проект зі сприяння торгівлі агропродовольчою продукцією з ЄС, я залюбки погодилась, бо підписання Угоди про асоціацію між Україною та ЄС підняло пласт завдань, які потрібно було виконувати та наповнювати практичним змістом.

Уже потім, після двох з половиною років роботи, коли за моєї участі було прийнято і ряд важливих євроінтеграційних законів, і підписано важливі міжнародні документи чи проведено результативні торгові місії, багато інших робочих заходів,  навесні цього року я й стала в.о. міністра.

Не так, щоб приставка дозволила отримати більше простору в прийнятті радикальних рішень, однак вважаю, що за чотири місяці ми з колегами з Мінагро та нашими ЦОВВ все ж досягли конкретних результатів, до яких сміливо віднесу уповноваження фітосанітарних лабораторій, компартменталізацію, правила імпорту тваринницької продукції, затвердження урядом секторальної експортної стратегії та інші напрацювання.

Спираючись на власні принципи та знання, а також отриманий останніми роками досвід, маю сказати, що аграрний сектор нашої країни має абсолютно повне право мати власного представника, ба, я навіть сказала б, лобіста в найвищому державному колегіальному органі виконавчої влади – Кабінеті міністрів.

Питання доцільності існування в нашій країні галузевого міністерства обумовлюється логікою забезпечення економічного зростання (18 % ВВП та 40 % валютної виручки формує сьогодні саме АПК) та світовим досвідом – цим шляхом йдуть доволі ефективно майже всі країни – світові лідери на продовольчих ринках (від США, Бразилії, Австралії, Китаю, Канади, і до ЄС, де кожна країна – член має не лише власне міністерство, але й загальноєвропейський директорат DG Agri).

На глобальному рівні в структурі ООН також маємо окрему організацію – ФАО.

Усі інституції відіграють важливу роль у формуванні аграрної політики, гарантуванні продовольчої безпеки, стимулюванні ефективності і продуктивності виробництва продовольства.

Більше того, ці країни не бояться на це витрачати доволі суттєві кошти. Бюджет USDA складає цього року 144 млрд доларів, бюджет САП ЄС на заходи підтримки на 2014-2020 - 408,31 млрд євро.

При цьому зазначу, я не є прибічником масованої державної підтримки всього сектору, бо це призводить до викривлення економічних відносин та зсуву економічних важелів, а вважаю за потрібне, витрачати обмежені бюджетні ресурси на формування точок зростання в секторі і в економіці в цілому фокусними програмами.

Більше того, в багатьох країнах невід’ємною частиною аграрного відомства є розвиток сільських територій – бо складно відділити АПК від села як такого.

Також можна зустріти приклади, де питання сільського господарства та сільських територій об’єднані з питаннями охорони навколишнього середовища та природокористування.

Ніде правди діти, багато країн проходили через об’єднання / приєднання міністерств сільського господарства (цим шляхом пройшли і США, і Німеччина, і Франція, і навіть Нідерланди).

Однак врешті решт всі вони так чи інакше приходили до визнання необхідності окремого міністерства, яке б виконувало функції формування та реалізації аграрної політики своїх держав.

Тому що це не лише багато специфічних підгалузей (в нашому випадку – 49), які потребують відповідного рівня знань, розуміння та навичок, але й "мистецтво" медіації між інтересами та потребами виробників, суспільства та держави як суб’єкта.

Завдання перед кожною державою ставляться як вимогами часу, так і потребами суспільства. І тут ми маємо поставити питання не про існування, а напевне все ж про наповнення роботи, про завдання: виходячи з викликів часу, суспільства та глобальних ринків, що має робити Мінагрополітики України сьогодні?

На початку існування незалежної України аграрна політика ґрунтувалась на потребах гарантування продовольчої безпеки, пізніше – на необхідності стимулювання розвитку.

Це  проявлялось у таких інструментах, як державні закупівлі, адміністрування роботи державних підприємств та регулювання цін на продовольчі товари, запровадження експортних обмежень.

Потім були етапи запровадження більш ринкових цивілізованих інструментів (інтервенції, лібералізація), а на останньому етапі – впровадження принципів розумної регуляції та європейська інтеграція.

Все це мало свій влив, пройшло 28 років і сьогодні Україна вже займає чільне місце серед експортерів окремих видів аграрної та харчової продукції, є одним із гарантів світової продовольчої безпеки.

Усвідомлюючи існуючі темпи зростання продуктивності в АПК та необхідність модернізації виробництва, важливість стимулювання формування доданої вартості безпосередньо виробниками агропродовольчої продукції, забезпечення ефективності використання наявних ресурсів, та концентрацію на продуктивності галузі, найбільш чутливими точками зростання в наступних періодах мають стати такі "наріжні камені":

Іноваційність - забезпечення технологічності, трансферу технологій, наукоємності, ефективності та продуктивності агропродовольчого виробництва.

Саме тому формування нових підходів до аграрної прикладної науки та аграрної  освіти є для мене особисто одним з найвищих пріоритетів;

Конкурентоспроможність та експорт - концентрація на ефективності та сталому використанні ресурсів, на продуктивності праці, створенні доданої вартості та оптимізації енергозатрат на одиницю виробленої продукції.

Забезпечення використання існуючих та створення нових конкурентних переваг, стимулювання формування доданої вартості вітчизняними виробниками агропродовольчої продукції

Управління ризиками та формування підходів climate smart agriculture - розвиток механізмів управління фінансовими, технологічними, комерційними, природно-кліматичними та іншими ризиками, стимулювання розробки та впровадження заходів страхування, адаптації до змін клімату та ефективного використання ресурсів;

Розвиток сільських територій - пріоритет з розвитку сільських територій є наскрізним напрямком, взаємопов’язаним з середньостроковими цілями уряду в частині досягнення економічного зростання, ефективного врядування та розвитку людського капіталу.

Відповідно, суспільну та фахову дискусію, на мою думку, потрібно спрямовувати на формування нової візії щодо основних завдань міністерства як в сфері формування аграрної політики та управління сектором, так і в сфері його "обслуговуючої" функції: як медіатора, лобіста та неупередженого економіста-аналітика для АПК.