Сміття у головах

Стародавні римляни однією з ознак цивілізації вважали наявність каналізації та водопостачання.

Разом з мовою і законами це проводило межу між варварами і цивілізацією.

Через 2,5 тисячі років нічого не змінилося.

Охайні та чисті — здебільшого найбільш розвинені країни, найбрудніші — країни "третього світу", до яких, на жаль, можна впевнено віднести й Україну.

Ми прагнемо потрапити у найбільш престижний клуб світу — Європейський Союз. Від нас очікують сповідувати ті ж цінності, поводити себе "по-європейськи".

Я не вірю у здатність людини ефективно міняти все навколо себе одночасно — треба концентруватися. Отож, протягом останніх дев'ятьох років намагаюся сформувати, розвинути і захистити в Україні два ринки, два сектори економіки: відновлювану енергетику та переробку побутових відходів.

Цей текст дасть часткові відповіді на деякі питання: чому Україна — найбільш засмічена країна Європи і хто в цьому винен, як можна це змінити, хто за це повинен заплатити, а також що ми виграємо і чим ризикуємо.

Побутові відходи складаються з рідких та твердих — ТПВ. Рідкі, якщо збираються, то очищаються, хоча часто недостатньо, а от тверді просто накопичуються на десятках тисяч звалищ і полігонів. У Полтавській області їх 674, Київській — понад 1 тис. Щодня в українську землю лягає близько 28,5 тис тонн побутового сміття.

Міф 1. Сміття — це золото

Як хтось стверджує, що готовий з прибутком переробити всі ТПВ, будьте певні: перед вами дурень або аферист. Ринкова вартість кінцевої продукції переробки загального обсягу ТПВ завжди менша за витрати на його переробку. Переробка сміття — це послуга, яку в цілому світі оплачує суспільство.

В Україні нема жодного сміттєпереробного підприємства, крім застарілого сміттєспалювального заводу "Енергія" у Києві, не тому, що міські голови чи міністри погані, а тому, що міста не можуть оплатити вартість переробки сміття.

Ми не раз читали про інвесторів, які планують будувати такі заводи. Однак де хоч одне таке підприємство? Як тільки інвестори дізнаються, що оплати 50-100 євро за тонну відходів не буде, розвертаються і йдуть геть.

Міф 2. Проблему вирішить роздільне збирання сміття

Це повна нісенітниця.

Так, роздільний збір відходів дозволяє робити важливі речі: максимально повернути цінні ресурси в економічний обіг та ефективніше переробляти різні види сміття — упаковку чи електроніку — на спеціалізованих підприємствах. Однак роздільне збирання не є заміною переробки відходів. Це лише одна із стадій.

У країнах ЄС лише 20-25% від загальної кількості ТПВ після додаткового сортування на спеціалізованих підприємствах їде до споживачів вторинної сировини: склозаводів, виробників ПЕТ, паперу. Решта все одно рівно підлягає переробці на спеціалізованих промислових підприємствах.

За останніми дослідженнями, у Німеччині лише 15% пластику використовують як вторинну сировину, а 30% навіть роздільно зібраної упаковки спалюють. Більше того: чим більшою буде частка роздільного збирання, тим дорожче коштуватиме для мешканців міст переробка кожної тонни решти ТПВ.

Міф 3. Спалювання відходів слід заборонити

Класичне спалювання стає менш привабливим через низку недоліків. Палити все разом дорого. Зазвичай очистка викидів від небезпечних сполук — це половина вартості підприємства, а пізніше — половина витрат на його експлуатацію.

При цьому ціна переробки ТПВ таким методом для міста-мільйонника становитиме близько 200 млн євро інвестицій, а тариф — до 100 євро за тонну. Температури спалювання при цьому відносно невисокі – близько 800 градусів.

Попри це, у кожній країні ЄС працюють сміттєпереробні підприємства WTE, що виробляють енергію з побутових відходів. Іншим чином технологічно неможливо забезпечити захоронення мінімальної кількості побутових відходів на полігонах.

Законодавчо закріплена в Європі ієрархія поводження з відходами передбачає: якщо ми не змогли запобігти утворенню відходів, то переробити їх можливо в матеріальні чи в енергетичні ресурси з пріоритетом на перше.

В Україні, відповідно до морфології відходів, більшу частину сміття можна переробити лише в енергію. Альтернативи просто не існує.

Схема правильної переробки

Відходи збирають у два контейнери, сухі та змішані, і сортують на промислових лініях. Зібрану та відсортовану сировину продають споживачам. Рештки йдуть на сміттєві заводи. Вони використовують змішані та непридатні для повторного використання відходи для виробництва тепла, електроенергії і пального.

Вибір технології спалювання залежить від регіональних особливостей. ТПВ — завжди місцевий продукт, тож відповідальність за спосіб переробки й конкурсний відбір найкращих рішень — за місцевою владою. Якщо якась місцева рада хоче застосувати більш коштовну технологію, то комунальні платежі будуть вищими.

У світі нема прикладів побудови галузі переробки ТПВ, якщо можна дешево й безпечно викинути сміття. Жадібність, на жаль, перемагає. Проте така дешевизна оманлива, пізніше це буде коштувати дорожче. Так, лише на переробку озер фільтрату на полігоні №5 у Підгірцях Києву треба витратити 300-400 млн грн.

Вихід — як у всіх країнах Європи: зробити захоронення відходів дорожчим за переробку шляхом підвищення екологічного податку на захоронення.

Наприклад, у Великобританії, де податок перевищує 100 євро за тонну, відходи більше не хоронить ніхто. Їх повністю переробляють. В Україні податок на захоронення ТПВ, 13 євроцентів за тонну, у 30 разів менший, ніж у найбідніших країнах Європи, та у 800 разів менший, ніж у найбільш заможних.

Як у всіх цивілізованих країнах, необхідна дієва карна та адміністративна відповідальність за незаконне забруднення. Викинув недопалок з вікна автомобіля — штраф 2 тис грн. Викинув вантажівку сміття у яр — штраф 10 тис грн за тонну і тиждень суспільних робіт у помаранчевій робі. Викинув небезпечні відходи — три- п'ять років позбавлення волі. Організував звалище у лісі — конфіскація майна.

Основна проблема галузі поводження з відходами в Україні — гроші. Офіційний річний оборот галузі не сягає 70 млн євро. У Німеччині він понад 8 млрд євро. Отож, і маємо настільки чисту країну, наскільки сплачуємо за її прибирання.

Зрозуміло, що низький рівень доходів громадян України зумовлює вибір на користь більш дешевих методів поводження з ТПВ. Однак більшість людей підтримує ідею переробки сміття, а не його подальшого накопичення і захоронення.

Отже, необхідно, аби населення сплачувало мінімально можливі кошти з дотриманням принципів соціальної відповідальності. Цих коштів повинно вистачити на забезпечення галузі переробки відходів. Які ж варіанти?

Передусім, хочу заперечити поширену зараз маніпуляцію. Представники пакувальної галузі активно поширюють думку, начебто за їх кошт планується збудувати галузь переробки сміття. Це неправда. Потрібно бути максимально чесними: за все платить кінцевий споживач.

Є три способи, як громадяни можуть сплачувати за поводження з відходами.

1. Пропорційно до кількості відходів — якщо переважає одноповерхова житлова забудова і є можливість надати кожному господарству власний сміттєвий бак. У Швейцарії сплата за поводження з відходами здійснюється через акциз на сміттєві пакети. На жаль, ця опція для України є утопічною.

2. Подушний податок чи оплата пропорційно до площі житла. Цей варіант використовується в Україні. В середньому кожен мешканець Євросоюзу сплачує на рік 115 євро за своє побутове сміття. У чистіших північних країнах — більше.

Середня сума 10 євро з людини на місяць для українців також виглядає фантастично великою. У 2016 році середня плата становила 5,27 грн на місяць з громадянина. Це лише у містах. Як відомо, переважна більшість дрібних населених пунктів взагалі не має послуги поводження з ТПВ.

3. Пропорційно до споживання через непрямий податок. Купуючи товар, споживач додатково сплачує 0,5-1% вартості товару. Ці кошти виробники підакцизних товарів переказують пізніше тим, хто ці відходи переробить: місцевим радам або комплексам з переробки сміття напряму.

Тож заплатить кінцевий споживач, але важливо, хто саме, скільки і як поєднати ці способи. Наведу кілька прикладів на користь сплати через споживання.

Є чотири однакові квартири в одному будинку на Хрещатику. В одній живе пенсіонерка, в іншій — родина з двома дітьми, у третій розташована маленька фірма, а четверту здають в оренду подобово іноземцям. Плата за сміття в них однакова, проте кількість цього сміття може відрізнятися в десятки разів.

Інший варіант: навіть якщо ви на півроку їдете працювати за кордон, ви продовжуєте сплачувати за сміття, яке не продукуєте. Це актуальна проблема для країни, де понад 10% населення завжди одночасно перебуває за кордоном.

Мешканці великих престижних приватних будинків за містом часто не хочуть заводити власні сміттєві контейнери. Їх незручно розміщувати за огорожею і не хочеться пускати робітників перевізника сміття всередину. Влітку набридає сморід, а частота наповнення контейнера набагато повільніша за міський варіант.

Що робить такий мешканець? Везе сміття до міста і абсолютно безкоштовно кидає його у комунальний контейнер. Очевидно, що оплата за ТПВ через споживання справедливіша за оплату, що стягується з кількості квадратних метрів житла.

Оновлена модель поводження з відходами

Запроваджуємо розширену відповідальність виробника — РВВ — для виробників упаковки та пакувальних матеріалів, частка відходів яких у загальному складі ТПВ становить близько 45%, та які найбільше шкодять екології.

Виробник відповідає за відходи, утворені з його продукції, шляхом вибору одного з варіантів або їх поєднання: самостійне повторне використання чи переробка відходів упаковки, доручення повторного використання чи переробки відходів упаковки організації РВВ, сплата екологічного податку лише на випущену, проте повторно не використану або не перероблену упаковку.

Оподатковуються упаковка вітчизняного виробництва, імпортна упаковка та імпортні товари в упаковці. Вітчизняні товари в упаковці не оподатковуються, аби уникнути подвійної сплати. Оподатковується вага упаковки. Плата стягується за кілограм пластику, скла, паперу чи картону. Що це дає?

Виробник буде використовувати "розумну" упаковку — мінімально необхідну, аби зберегти й доправити товар. Не секрет, що упаковка в більшості випадків використовується як засіб маркетингу, аби щось продати споживачеві. Якби вся упаковка була розумною, кількість відходів зменшилась би кардинально. Панацея одна: стимулювати ефективне використання ресурсів через їх подорожчання.

Виробники упаковки зможуть повністю або частково перекласти тягар цих витрат на споживача, піднявши вартість кінцевого товару. Тому податок пропонується мінімальним, аби товари подорожчали зовсім несуттєво.

Наскільки — залежить від преміальності товару. Чим дорожчий товар, тим більша і дорожча упаковка. Недорогі цукерки на вагу подорожчають на 0,1%, а преміальні — на 2-3%, але споживач преміального товару цього не відчує.

Виробник буде сам визначати, наскільки його товар подорожчає і буде користуватися попитом на ринку. Виробники молочних продуктів у поворотній скляній тарі повинні мати переваги перед виробниками в одноразовому пластику.

Податок впливатиме на структуру ринку упаковки та їжі і поступово зробить його більш екологічним. Людям потрібен товар, а не гарна оманлива обгортка.

Іншою перевагою такого підходу є легкість у сприйнятті населенням. Людям морально легше платити поступово і за те, що реально споживаєш, ніж фіксовану суму щомісяця. Можливу одноразову інфляцію, 0,1-0,2%, ніхто не помітить, а от чисту країну через кілька років помітять усі.

Альтернативний варіант — підвищити комунальні тарифи на поводження з ТПВ до рівня східноєвропейських. Однак ще 250-300 грн на місяць з кожного мешканця — це надзвичайно боляче і майже неможливо.

Виробник упаковки може не платити податок з тих обсягів, які виробляються з вторинної сировини. Виплавив частину пляшок з відходів скла — значить, не забруднив середовище і нікому нічого платити не винен.

Абсурдна ситуація: протягом десятиріч Україна є імпортером битого скла та макулатури, тоді як десятки тисяч тонн цих матеріалів щомісяця закопуються в землю. З цією огидною практикою необхідно закінчувати.

Виробники й імпортери упаковки можуть об'єднуватися в організації розширеної відповідальності виробника з метою спільного збору та переробки упаковок.

Так ми зменшимо кількість вторинної сировини, що буде потрапляти на переробку чи захоронення, оскільки виробники упаковки стимулюватимуться до зменшення ваги упаковки та повторного використання ресурсів. За незначну кількість непереробленої упаковки її виробники сплатять екологічний податок.

Екологічний податок мусить надходити у місцеві бюджети пропорційно до чисельності населення з єдино можливим призначенням: компенсація частини вартості переробки ТПВ. Чому це важливо?

Усі знають, як важко добитися від влади ефективності.

Якщо дозволити місцевій владі використовувати ці кошти на інші нагальні потреби у галузі ТПВ, наприклад, рекультивацію звалищ або запровадження роздільного збирання, то заводи з переробки сміття ніколи не з'являться.

Спокуса отримати "відкат" на рекламі у пресі або на закупівлі контейнерів зараз часто переважатиме сподівання на побудову підприємства через три-п'ять років. Більшість чиновників в Україні такими категоріями не мислять.

Натомість, якщо захоронення ТПВ на полігонах подорожчає до східноєвропейського рівня, і чиновнику потрібно буде вимушено піднімати оплату населенню за поводження з ТПВ, це вкрай неприємно і непопулярно.

З іншого боку, є можливість провести конкурс на визначення переробника ТПВ і не піднімати квартплату населенню. Тут і почнеться справжня зацікавленість і робота. Цей варіант видається найбільш реалістичним.

Вибір технології та економіка підприємства

У запропонованому підході компенсація з податку на упаковку повинна бути однаковою для кожного громадянина. Якщо ж регіон хоче збудувати підприємство з дорожчою технологією, то муситиме додатково збирати кошти із своїх жителів.

Отже, вибирати переробника доведеться за кількома ознаками: найнижча ціна переробки за тонну, досвід у реалізації подібних проектів, екологічні вимоги.

Досвід важливий, бо серцевина технології, принаймні наступні п'ять-десять років, мусить бути іноземною. Наразі у цій галузі безліч аматорів та аферистів. Важливо не зіпсувати суспільно чутливий і дорогий проект. Публічні іноземні компанії мають чіткий кодекс поведінки і не будуть брати участь у непрозорих діях.

Спеціальний тариф на перетворення неорганічних відходів у струм мусить бути на рівні, недостатньому для фінансування стандартних сміттєспалювальних заводів. Їх ціна надто висока, бо половину їх вартості становить система очистки газів.

Отже, пропонується не встановлювати для них спеціальний тариф, тобто не стимулювати їх побудову. Натомість слід підтримувати лише сучасні технології високотемпературного спалювання частини відходів без органіки та вторинної сировини. Наприклад, спалювання синтезгазу.

Тематика сміттєспалювання сильно демонізована у значної частини суспільства. Тимчасом у центрі Відня — три такі заводи, а всього у Європі їх тисячі. У японських містах на вершину труби сміттєспалювального заводу водять екскурсії школярів подихати безпечним повітрям. Там ще й ресторан є "на трубі".

Звісно ж, мова йде не про підприємства із застарілою технологією, як київська "Енергія". Чому ж ці демонічні тези так активно поширюють деякі псевдоекологи? Дехто з них просто не розібрався і не розуміє, що переробка частини сміття в енергію — єдино можливий шлях його переробки. Альтернатива — звалища.

Інша частина свідомо залякує громадськість, бо має шкурний інтерес і фінансується пакувальним лобі. Ці діячі вбачають у такій переробці потенційну загрозу своїм інтересам. Мовляв, палити будуть в тому числі потрібну цим галузям вторинну сировину, перш за все, пластик і папір.

Це недолуга позиція. Усе вирішує ринок. Ніхто в світі не кидає в котел те, що можна продати як вторинну сировину й отримати прибуток відразу. Якщо ж ви хочете мати цю вторинну сировину майже безкоштовно, то вибачте.

Додаткові вигоди для суспільства

Потрібно заборонити захоронення цінних матеріалів: пластику, скла, металу, паперу. Тоді ринок вторинної сировини суттєво виросте, припиниться принизлива практика імпорту макулатури та битого скла, коли власні їдуть на звалища.

Водночас буде легко контролювати діяльність комплексів з переробки сміття. Якщо у їх сховищах знайдеться пластик, метал чи недегазована органіка, муніципалітет може не платити й зажадати компенсацій за оману. Тому такі підприємства не повинні використовували старі звалища для захоронення.

Створення нової індустрії в державі спричинить появу 30-40 тис робочих місць. Ще одна вигода для суспільства — розвиток органічного сільського господарства. Нині головна стаття експорту України — аграрна продукція, яка не може мати імідж екологічно чистої при 36 тис звалищ у сільській місцевості.

Крім того, розвиватиметься туризм, поліпшиться здоров'я громадян. Зросте рівень свідомості та відповідальності громад — згадайте "теорію розбитих вікон". Україна набуде іміджу цивілізованої держави, що прагне жити за стандартами Євросоюзу.

Минуло три роки, як Кабмін скасував постанову про обов'язковий збір коштів з пакувальників й імпортерів на користь державної компанії "Укрекоресурси". За попередньої влади на цих потоках "сидів" син генпрокурора Артем Пшонка. Це пояснює, чому парламент раніше не міг проголосувати такі законопроекти.

Збір з пакувальників проіснував 13 років. Згадана держкомпанія дискредитувала ідею розширеної відповідальності, тому зараз єдиний правильний вибір — віддати ці кошти в регіони, місцевій владі, або напряму побудованим підприємствам з переробки сміття. Однак для початку їх треба побудувати.

Ми єдина країни Європи, де пакувальники не переробляють відходи і не платять податки чи штрафи. Для них ця ситуація ідеальна, тому їх стратегія — якомога довше вести обговорення і критикувати будь-які законопроекти про відходи.

Лобісти пакувальної галузі розробили свій проект закону про упаковку. Акт у разі його схвалення обмежить відповідальність пакувальників мізерним зобов'язанням щодо переробки певного відсотка випущеної продукції. Наприклад, 15% для пластику. А що робити з рештою упаковки? Відповідь проста: відвезти на звалище.

Громадянський контроль і прозоріші процедури поступово роблять роботу наших муніципалітетів більш ефективною. Ми бачимо це на прикладі Києва та інших міст. Однак там, де можна обійтися без участі держави, бажано обходитися.

Чи реально це зараз? Ні. Проте є надія, що коли переробні підприємства будуть побудовані, то відповідальний бізнес напряму співпрацюватиме з приватними переробниками, і значення податку стане мінімальним. Вочевидь, таку практику слід поширити на інші сектори, наприклад, на випуск електроніки чи мастил.

Від провокацій та образ представникам відповідального бізнесу, місцевим чиновникам, урядовцям, народним депутатам та свідомим громадянам необхідно переходити до фахової дискусії. Це і було метою мого допису. Треба далі бити цю стіну жадібності, байдужості й нерозуміння. Бити, поки вона не впаде.