Чи потрібен Україні хімпром

Три підприємства групи Ostchem не працюють уже майже місяць.

Це означає втрату близько третини обсягу мінеральних добрив, що постачалися українським аграріям в цей період.

Частка Ostchem у постачанні селітри в 2014 році становила 86%, у 2016 році — 79%, у постачанні карбаміду в 2014 році — 44%, у 2016 році — 32%.

Проблемою є те, що група отримала попередню оплату за продукцію — 2-3 млрд грн. Втрати учасників ринку у розпал сезону вже склали 100-150 млн грн через зростання цін, відсотків за простроченими зобов'язаннями і необхідність залучення нових кредитів для повторної купівлі добрив. Втрати лише зростатимуть.

Крім того, інвестиції в засоби захисту рослин, регулятори росту, мікроелементи, швидше за все, не дадуть очікуваного ефекту. Все це, за оцінками УКАБ, може призвести до втрати аграріями у цьому сезоні 2-3 млрд дол валютної виручки.

Малі і середні підприємства опинилися на межі виживання. З кожним тижнем простою заводів перспектива повернення коштів стає все більш примарною.

Ситуація екстраординарна. Коли зусиллями керівництва НБУ черговий комерційний банк стає неплатоспроможним, вмикається механізм компенсацій вкладникам. Як ми розуміємо — переважно коштом додаткової емісії.

У ситуації з Ostchem владні структури майже місяць не ухвалюють ніяких рішень, і це в аграрному секторі, який вважається локомотивом української економіки і є генератором валютних і податкових надходжень.

Існувати у такому режимі група не може. Її доля не залежить ні від боргів, ні від конфлікту з державою чи іншими олігархічними групами, ні від кулуарної політики.

Долю групи визначать лише два фактори: налагодження каналу постачання доступного газу та можливість збільшення постачання продукції на внутрішній і зовнішні ринки. Останнє, на жаль, викликає сумніви. Введення нових виробничих потужностей лише збільшує профіцит світового ринку азотних добрив.

Сценарій повної ліквідації підприємств стає більш ніж реальним, і не тому, що Дмитро Фірташ не має ресурсів на їх підтримку. Як і будь-який бізнес, хімічна промисловість мусить бути прибутковою і перспективною для інвестицій, а Group DF у поточній ситуації такої перспективи, судячи з усього, не бачить.

Необхідність втручання держави в кризу на агрохімічному ринку не підлягає сумніву. Шок від зупинки підприємств групи Ostchem призведе до переформатування ринку. Агрохіміки та аграрії диверсифікують джерела постачання добрив, і частині учасників ринку доведеться піти.

Найгіршим сценарієм для українського аграрного ринку є ліквідація національної хімічної промисловості і домінування імпортерів. Твердження, що повне відкриття ринку України для імпорту з Росії дозволить забезпечити ринок дешевими добривами, помилкове та дилетантське.

Російські компанії не є незалежними, їхнє домінування на українському агрохімічному ринку несе ризики національній економічній і продовольчій безпеці.

Вони не приховують, що їх головною метою є максимізація прибутку. Ціна добрив для України буде настільки високою, наскільки собі зможе дозволити український агарний сектор, як тільки стане зрозуміло, що українські хімічні підприємства не відновлять роботу. А обсяги постачання будуть залежати не лише від можливостей виробників і покупців, а й від політичних рішень керманичів Росії.

Єдиною гарантією низьких цін і безперебійного постачання добрив є створення конкурентного ринку мінеральних добрив в Україні з обов'язковою участю імпортерів і потужного національного агрохімічного сектору.

Якщо він не може розвиватися без підтримки і контролю держави, то це необхідно забезпечити. Лише баланс між закордонними і вітчизняними постачальниками може бути стабільною основою забезпечення аграріїв добривами. Неприпустимим є будь-який монополізм: ні з боку національних компаній, ні з боку імпортерів.

На відміну від фосфорних і калійних руд, природний газ є доступним, легким в транспортуванні та універсальним видом сировини. Якщо бізнес-процеси в компанії працюють правильно, виробництво готового продукту з природного газу на ринку споживання є більш вигідним, ніж імпорт добрив з-за кордону.

Імпорт сировини завжди дешевший, ніж імпорт продукції з включеною додатковою вартістю. У світі не існує регіонів із суттєво дешевшою сировиною, ніж на світовому ринку. Можуть бути тимчасові фактори, які забезпечують національним виробникам конкурентні переваги при експорті готового продукту за кордон.

Такими перевагами є надлишок газу на російському ринку і регульована ціна на нього для російських виробників. Сумнівно, що таке субсидування триватиме вічно. Настане момент, коли російські виробники платитимуть за газ повну ринкову вартість. І в цей момент українські аграрії повинні мати альтернативу.