Реформи… Коли вони почнуться та закінчаться?

Кожна партія, йдучи на вибори, мала у свої програмі та риториці обов’язковий набір реформ, які вона підтримує та має намір впроваджувати. І так відбувається вже більше ніж 15 років. Однак розмов про реформи багато, а самих успішних реформ – практично немає.

Справа тут не лише у тому, що дуже обмежене коло політиків взагалі здатні щось реформувати на користь суспільства. Питання також у тому, який критерій слід покласти у розуміння "успішна реформа". Крім того є певна проблема з адекватною оцінкою результатів вже докладених реформаторських зусиль.

Кожен новий чиновник у перші дні зайняття високої посади декларує намір реформувати ввірений йому сектор. При цьому він, як правило, рішуче відкидає всі існуючі напрацювання. Втім, здебільшого, реформаторський запал проходить через пару місяців перебування на посаді, і після тривалих коливань обмежується створенням чергової "концепції реформування чогось". Вона має всі шанси ніколи не бути втіленою навіть частково, оскільки сам автор не поспішає її виконувати, а після приходу на його місце іншої людини всі зусилля будуть зосереджені на створенні нової "концепції".

З цієї точки зору, важливим є усвідомлення сутності реформи як явища. Отже, реформа – це істотна зміна всіх або більшості основних параметрів функціонування певного соціального інституту. Звідси випливає, що далеко не будь-які зміни, скажімо, у сфері охорони здоров’я або у сфері боротьби з корупцією, можна назвати реформами.

Справжня реформа має перезавантажити спосіб дії предмету реформування, впровадити нові цінності до його функціонування, рухати його вперед, а також мати відчутний та відмінний від попереднього досвіду результат. Реформа повинна відображати та відстоювати інтереси суспільства або окремих його груп (але не за рахунок утисків інтересів інших груп населення).

В ідеалі, реформа має бути інструментом держави у процесі постійного пошуку соціального компромісу між інтересами більшості та меншості.

Будь-який процес реформування має, щонайменше, дві складові: 1) реформування законодавчої бази; 2) впровадження у життя положень реформованого законодавства.

З першою складовою в Україні останнім часом ситуація є більш-менш прийнятною. Проте і зараз можна спостерігати безліч прикладів, коли за допомогою використання популістських гасел про реформування органів державної влади, піклування про державний бюджет, захист держави та економіки, з’являються законодавчі ініціативи, що не беруть до уваги суспільний інтерес, обмежують права і свободи людини.

Однією із причин цього є поширена практика активного залучення державного органу до вироблення змін у його ж діяльності. Як правило, це завершується тим, що державний орган починає бути основним гравцем у процедурі реформування самого себе.

У підсумку виходить не орієнтована на потреби суспільства реформа, а декоративні зміни у незначних внутрішніх процесах функціонування державного органу.

Щодо іншої складової, то маємо негативні результати, особливо коли мова йде про реформаторські закони у сфері державного управління.

Петро Порошенко презентує власний проект реформ. Фото telegraf.com.ua

Уявімо собі ситуацію, коли ухвалений закон містить в собі радикальні зміни у державному регулюванні певного сектору суспільних відносин або у принципах діяльності цього органу. Як правило, такі зміни мають бути спрямовані на:

1) зменшення рівня бюрократизму (а відтак – на скорочення чисельності держслужбовців);

2) зменшення рівня корупції;

3) більшої прозорості діяльності чиновників;

4) деталізації обов’язків держслужбовців, строків і процедур діяльності держоргану;

5) збільшення прав та гарантій населення як адресатів роботи відомства.

Спочатку умовний держорган відреагує на вказані новації банальним саботажем. Приписи закону не будуть виконуватися під самими різними приводами.

Після цього наступає етап, коли зміст реформаторських норм умисно буде виконуватися таким чином, щоб штучно продемонструвати їх безглуздість та неефективність.

Цей процес обов’язково має супроводжуватися палкими виступами керівника реформованого органу у засобах масової інформації про те, що новий закон "заважає нормально працювати", "призведе до колапсу", є непрофесійним та недолугим.

І нарешті "останній аргумент" у боротьбі держоргану проти зміни свого способу роботи полягатиме в ухваленні ним підзаконних актів або роз’яснень, якими у завуальованій формі він спробує так чи інакше нівелювати весь реформаторський потенціал гарного закону в рамках окремо взятої проблеми.

Маємо констатувати, що в нашій державі склалася сумна традиція: реформаторські починання або значним чином руйнуються ще на стадії ухвалення закону, або потім повільно "гинуть" від незадовільної та млявої імплементації відповідних новацій.

Не дивно, що за таких обставин значення слова "реформа" значним чином девальвувало серед широких мас населення. Складно назвати бодай одну проведену в Україні реформу, яка є, по-перше, комплексною та достатньо глибоко втіленою, а по-друге, знайшла реальну підтримку та визнання у людей, оскільки привнесла в їх життя відчутні позитивні зміни.

Проте, і "старі", і "нові" політики поки що успішно продовжують спекулювати своїми реформаторськими намірами. Однак сучасний виборець готовий уважно спостерігати як держава виконує обіцяні справжні реформи, і у разі чого здатний висловлювати владі протест, здійснювати тиск на неї всіма законними способами.

Відтак, у Президента, нового складу Верховної Ради та Кабміну насправді є не так багато часу, аби продемонструвати суспільству свої рішучі дії щодо справжньої модернізації основних сфер життя країни на засадах провідних європейських демократичних стандартів.

***

Фото на головній uazmi.org

***

Колонка є видом матеріалу, який відображає винятково точку зору автора. Вона не претендує на об'єктивність та всебічність висвітлення теми, про яку йдеться.

Точка зору редакції "Економічної правди" та "Української правди" може не збігатися з точкою зору автора. Редакція не відповідає за достовірність та тлумачення наведеної інформації і виконує винятково роль носія.