Ще один посібник для прем'єра

Як відомо, коментарі під інтернет-публікаціями бувають злі, приємні та фахові. Перші можуть бути неприємними, але корисними, другі - добрими, але марними, треті - майже фаховими, але партійними чи замовними.

Читаючи їх, розумієш, хто і що за ними криється. Є також коментар, що підкреслює помилку автора. Наприклад, стосовно вживання сленгу щодо закритості економік Китаю, Бразилії та інших країн автор мав на увазі американський вислів The closed economy, що означає закрита чи прикрита від зовнішніх обставин.

Дехто з коментаторів відробляє свої партійні обов'язки, намагаючись представити автора заангажованою людиною і даючи посилання на порожні сайти. Це розраховано на те, що читач не буде відкривати посилання.

Про це не варто було б писати, але з'явився коментар до статті, у якій автор стверджував: у розвинутих країнах знакові показники відіграють вирішальну роль у ставленні виборців до свого уряду.

Закидаючи автору, що уряд Азарова нібито знає стан справ з житлом, зокрема, скількома квадратними метрами володіє кожен член сім'ї, коментатор послався на сторінку Держкомстату. Однак там наведені лише дані про загальну площу і число одно-, дво-, три- та чотирикімнатних квартир.

Стосовно ж кількості квартир, які "дотягують" до наведеного у статті мінімуму із забезпечення житлом та їх питомої ваги у загальному житловому фонді, то такі дані там відсутні, і вирахувати їх за допомогою вказаних показників неможливо.

Зате дещо цікаве можна знайти і в помилковій думці коментатора. Зробимо розрахунки, побудовані на даних Держкомстату, на які послався коментатор.

Як бачимо, за 15 років питома вага Як бачимо, за 15 років питома вага одно- та двокімнатних квартир майже не змінилася. Питома вага трикімнатних квартир трохи зменшилася, а за рахунок цього питома вага чотири- та більше кімнатних квартир трохи збільшилася. Про що це свідчить?

Бідні залишилися бідними, а багаті стали багатшими. Загалом же структура квартир за кількістю кімнат принципово не змінилася, але ж житло - одна з головних природних потреб людини.

Як вона задовольняється за кордоном?

Не будемо брати США та Європу, де середнє забезпечення житлом більш ніж удвічі перевищує показник України - 23 квадратні метри на людину.

Візьмімо Ізраїль, де добробут, поряд з іншими знаковими показниками, вимірюється структурою потреб у житлі, на основі чого плануються нові забудови з новим плануванням квартир за кількістю кімнат.

Як бачимо, потреб в однокімнатних квартирах в Ізраїлі немає, в Україні їх 19,2%. Двокімнатних потрібно 2%, в Україні - 37,2%. Відсоток трикімнатних квартир - лише 12%, в Україні - 33%. Частка чотирикімнатних - 46%, в Україні - 10,6%. Кількість 5-8 кімнатних квартир складає 40%, в Україні взагалі немає такої градації.

В елітному будинку Києва по Московській вулиці №46/2 найбільша квартира має три кімнати, правда, чималої площі. Саме тому головний комуніст України придбав там на одному поверсі трикімнатну та двокімнатну квартири, об'єднав їх і створив одну п'ятикімнатну квартиру загальною площею біля 250 метрів.

Елітний мікрорайон №3-А на Оболоні, оболонські Липки. У найбільших п'ятикімнатних квартирах проживають іноземні та вітчизняні підприємці, переважно колишні мешканці Донбасу та керівники Генпрокуратури. Жоден з них не має у квартирі 6-8 кімнат, хоча вони компенсують це великою площею державних та приватних дач.

Наше порівняння зайшло у безвихідь. Виявляється, що більшості мешканців елітних будинків України не потрібно багато кімнат у квартирі, оскільки вони там не проживають або живуть лише час від часу.

На відміну від них пересічні ізраїльтяни живуть у своїх багатокімнатних квартирах весь час. Правда, вони сплачують за своє житло кредит протягом 20-28 років.

Чому ж в Україні пересічна людина не може мати для своєї родини пристойну квартиру  4-5 кімнатами, аби забезпечити собі європейський мінімум?

Повернімося до економічних відносин держави та громадянина. Сплачувати кредит можна тільки при поміркованих цінах на житло та за умов відносно невеликого процента. Через безладдя в Україні житло коштує утричі більше за його собівартість.

Чого вартий де-факто податок на забудовників, коли вони повинні віддати київській владі 10% квартир?

А податок на землю, який в нормальних країнах сплачують кожен місяць лише після вводу будівлі в експлуатацію, а не під час отримання дозволу на будівництво, що є прихованим, хоча й офіційно закріпленим хабаром міській владі?

А плата за численні дозволи державним установам, які фінансуються державою, прямі хабарі чиновникам, переплата посередникам та багато чого іншого, за що треба притягати до відповідальності?

Все це призводить до подорожчання житла і унеможливлення купити його в кредит. Особливо розквітла ця "система" здирства з пересічних громадян у часи панування в Києві останніх двох мерів. Хоча, як кажуть знайомі автора,  в інших містах такі самі "порядки".

Чи зміняться вони з приходом до абсолютної влади в державі нинішніх можновладців? Сумнівно.

Централізація та монополізація державної влади, на яку вони зважилися, повторюючи приклад Росії, ніде, ніколи і нікого до добра не доводила. Та й сама Росія надто наблизилася до межі фінансового банкрутства, на що, крім іншого, вказують її відносини з Білоруссю.

Якщо "Економічна правда" знайде можливість надрукувати чимале за обсягом дослідження автора за 1991-2001 роки, то вся країна і прем'єр зокрема зможуть у цифрах та фактах побачити наслідки централізації та монополізації державної влади.

Друга складова кредитування житла  відсоток за позику. В Ізраїлі він складається з двох джерел. Перше - надання державою обмеженого пільгового кредиту у розмірі 3-4% на рік. Якщо його не вистачає, то людина може взяти позику ще і в банку під 4,5-6% річних. Загальний розмір кредиту складає 7,5-10%, найчастіше - 9%.

Наразі приватні банки іпотечних позик не надають. Лише державний банк робить це, починаючи від ставки у 22%, а реально - під 24-30% річних, тобто утричі більше, ніж в Ізраїлі.

В такому разі кінцева вартість житла в Україні за 25 років буде приблизно у вісім разів більша, ніж його і без того завищена комерційна вартість. А це уже бандитизм, якого ніде в світі немає.

Чи повинен прем'єр-міністр європейської (?) держави знати про це, коли іде до Кончі-Заспи відпочивати на державній дачі з десятками кімнат, побудованій за кошти пересічних українців?

Чи має він право так жити за рахунок тих, кому він не створив умов для придбання набагато скромнішого житла?

За кого моляться колишні та нинішні чиновники, однією рукою виписуючи у повітрі хрест, а іншою захоплюючи сотні гектарів землі?

Усе це черговий експрес-посібник для прем'єра, але вже не тільки для нього, а й для усього українського народу.