Країна безробітних?

Державний центр зайнятості з гордістю звітує, що з початку 2010 року рівень безробіття знизився на 14%. Більш того, на 1 червня безробітними в Україні вважаються лише якихось півмільйона осіб, а точніше - 441 тисяча.

І справді - для чого бити тривогу? Тільки порівно з квітнем-травнем безробітних стало менше на 10%, каже влада. То невже економічна криза в Україні закінчується? Однак підрахунки за міжнародною методологією свідчать: справжній рівень безробіття в Україні не зменшується, а збільшується, причому суттєво.

Так, підрахунки за методологією Міжнародної організації праці показують, що кількість людей, які не мають роботи, становить 2 мільйони осіб. Уже ця цифра демонструє заниження урядом показників безробіття учетверо.

Основна відмінність методологій полягає у тому, що МОП проводить дослідження шляхом опитування серед громадян, а Центр зайнятості враховує лише тих, хто став на облік. Таким чином, методологія МОП дозволяє охопити всіх, хто не має роботи або знаходиться в активному пошуку вакансії.

Саме тому урядові цифри не враховують прихованого безробіття, яке, за даними українських профспілок, сягає 23%. "Тінь" має кілька джерел.

Перше - люди, відправлені у неоплачувані відпустки. Вони наче і не безробітні, але й реальних коштів не отримують. У цифрах - це 303 тисячі осіб або близько 1,5%.

Друге - працівники, переведені у режим скороченого робочого дня або тижня. Це ще 1,7 мільйона осіб або 13,5%.

Третє - громадяни, які не бачать сенсу ставати на облік у Центр зайнятості, адже реєструється лише кожен третій справжній безробітний. Це ще 1,4 мільйона громадян.

Отже, справжнє загальне число безробітних в Україні - близько 4 мільйонів осіб. Ця цифра вражає ще більше, якщо врахувати, що, за офіційними даними, у червні 2010 року в країні налічувалося лише 60 тисяч вакансій. Це вісім осіб на одне робоче місце за підрахунками влади і 78 осіб - за оцінками міжнародних експертів.

Навряд чи влада не знає про справжні масштаби безробіття. Під час виборів абсолютно всі кандидати декларували, що одним із пріоритетних напрямків їх політики стане створення робочих місць. Зрозуміло, що цифри МОП та інших незалежних моніторингів не подобаються владі, яка нібито бореться з безробіттям.

Однак вирішення всякої проблеми починається з визнання її наявності. Якщо ж, згідно з урядовими звітами, проблеми нема, то що тоді вирішувати? Ця ситуація, можливо, залишилася б непоміченою, якби вона не торкалася кожного четвертого українця.

За прогнозами МОП, пік безробіття в Україні очікується наприкінці 2010 року, і ця криза триватиме щонайменше п'ять років. Відповідно, вже зараз необхідно вживати адекватних заходів, аби ситуація не зайшла у глухий кут. Інакше жодні райдужні звіти не змусять українців повірити у спад безробіття.

Ключовими галузями, завдяки яким українська економіка може отримати конкурентні переваги на міжнародному ринку, є АПК і транспорт. Створивши умови для розвитку малого та середнього бізнесу, уряд стимулюватиме створення робочих місць та підтримає у такий спосіб депресивні регіони.

Іноземних інвесторів може зацікавити запровадження податкових пільг для роботодавців, які створюють робочі місця на довгостроковий період. Крім того, посилення боротьби з незаконною міграцією запобігатиме незаконному працевлаштуванню в Україні громадян інших країн.

Ефективним механізмом стабілізації ситуації на ринку праці міг би також стати спеціальний фонд, заснований урядом та роботодавцями, який акумулював би кошти для створення робочих місць на загальнонаціональному та регіональному рівнях.

Не обійтися і без реформи системи підготовки кадрів за державним замовленням. Формувати держзамовлення повинні роботодавці за погодженням з профспілками. Крім того, слід зосередити увагу на підготовці висококваліфікованих спеціалістів.

Заважають цим реформам недосконалість нормативної бази, яка регулює відносини між роботодавцями та найманими працівниками, недостатні зусилля держави із стимулювання розвитку реального сектора економіки, економічна нестабільність.

Фундаментом, який забезпечить стійкість реформ, має стати відвертий діалог влади з профспілками, міжнародними інституціями та роботодавцями. Початися ця розмова має з визнання проблеми, що вражає своїми масштабами.

Можна нескінченно довго маніпулювати цифрами у звітах, але час, коли народ оцінюватиме дії влади, все одно настане.