Про виграші та програші

Віктор Ющенко, безумовно, програв. По-перше, йому не вдалося переконати Захід – насамперед Європу – у легітимності розпуску Верховної Ради. Наші засоби масової інформації не надто ретельно висвітлювали листування, яке протягом останніх двох місяців мало місце між Києвом і Брюсселем – більшість мессіджів з Брюсселю носили далеко не сприятливий тон щодо Ющенка. Скажімо, європейці акцентували увагу на тому, що вибори не будуть визнані Заходом, якщо в них не візьме участь – з будь-яких причин – "одна з найвпливовіших партій України" (і хоча ця партія не вказувалася, вона легко читалася).

Європа закликала повернутися у законодавче поле і вирішувати всі проблеми внутрішнього життя виключно в рамках Конституції. Європа протестувала – вустами Венеціанської Комісії – проти імперативного мандату. Ющенкові вдалося налаштувати проти себе Сергія Головатого, який є чи не найбільш відомим українським політиком і правником в стінах Європарламенту і крізь призму окулярів якого Брюссель часто дивився на процеси в Україні.

Нарешті, навіть той факт, що делегацію Євросоюзу, що прибуде в Україну 29 травня, очолюватиме пан Северін, який не так давно був ініціатором резолюції з приводу недопустимості помаранчевих репресій в Україні, - є доволі показовим.

Сполучені Штати зайняли іншу позицію, але при цьому намагалися переконати Ющенка у необхідності пошуку широкого компромісу і створення у перспективі широкої коаліції. Принаймні, про саме таку позицію – не сформульовану офіційно, але наполегливо повторювану – розповідають люди з близького оточення Віктора Ющенка. До коаліції по-американськи мали би увійти і Партія регіонів, і Блок Юлії Тимошенко, і "Наша Україна". На сьогодні виглядає доволі фантастично, але ж український політикум живе за принципом "Мы рождены, чтоб Кафку сделать былью".

По-друге, Ющенко нібито продемонстрував зуби і м'язи. Але водночас продемонстрував і непослідовність. Переляк 2 квітня змінився фарсом, пов'язаним з другим Указом. Після цього всі зрозуміли, що де другий – там місце і третьому, а коли замість 24 червня почали говорити про 15 липня – взагалі виник сумнів у твердості Ющенка як політика і у наявності в нього лідерських якостей. Нова дата – 30 вересня – це вже поступка коаліції. Це вже відверте знущання: мовляв, ми пішли назустріч Вікторові Андрійовичу, який, бажаючи зберегти лице після заяв про неприпустимість проведення виборів у жовтні, отримав від нас поступку – виборів у жовтні дійсно не буде. Вони пройдуть в останній день вересня.

По-третє, Ющенко зобов'язався підписати прийняті парламентом зміни до Бюджету на 2007 рік, що передбачають підвищення заробітних плат працівникам бюджетної сфери на 50%. Цим самим він а) визнав легітимність розпущеної ним же Верховної Ради та легітимність її рішень; б) дав у руки своїм опонентам безпрограшний козир, що явно спрацює в ході парламентських виборів і в) ділитиме солідарну відповідальність за можливі інфляційні процеси, викликані цим кроком.

По-четверте, Ющенко загрався у "солдатики", перепідпорядковуючи собі війська і кидаючи солдатів на Київ. У результаті виявилося, що його армія некерована і не становить собою загрозу. Армійські підрозділи, які зупиняються на вимогу двох ДАІ-шників – це вже не армія, а комедія. Це анекдот. З серії анекдотів про армію, в якій наступають всі три танки, що перебувають на озброєнні, а авіація брати участь у бойових діях не може, бо у пілота розлад шлунку.

Чомусь згадався випадок з недавньої російської історії. 9 січня 1996 року, після захоплення лікарні в місті Кизляр, лідер чеченських бойовиків Салман Радуєв дав прес-конференцію, в якій сказав, що насправді метою бойовиків було дістатися до Москви і здійснити терористичний акт в столиці Російської Федерації. Але корумпованість російських міліціонерів була настільки вражаючою, що грошей, заготовлених на хабарі для міліції на блок-постах, ледве вистачило до Кизляра – саме тому довелося зупинити просування на столицю і захоплювати заручників у цьому дагестанському містечку… Не здивуюся, якщо колись виявиться, що внутрішні війська не змогли дійти до Києва, бо у них не вистачило грошей на хабарі для ДАІ.

По-п'яте, Ющенко – як би там не було – пішов на порушення Конституції і примудрився зневажити Конституційний Суд. Виступ Президента 24 травня – якщо його перекласти на просту мову – зводився до наступного: "Є дві точки зору – моя і неправильна. Якщо вердикт Конституційного Суду не буде співпадати з моїм баченням, значить, Конституційний Суд у нас – не легітимний".

Більше того – він протягом двох місяців кризи неодноразово продемонстрував бажання діяти поза рамками закону. Нагадаємо лише деякі факти: а) розпуск Верховної Ради всупереч 92 статті Конституці України; б) "призупинення" свого Указу – всупереч тому, що подібна норма в законодавчому полі України не існує; в) призначення 66-річного Івана Плюща на посаду секретаря РНБОУ – всупереч жорстким віковим обмеженням, що існують в системі державної служби; г) встановлення неконституційним шляхом дати виборів – 30 вересня…

Я вже не кажу про порушення принципу презумпції невинності щодо суддів Конституційного Суду, звільнення суддів без додаткової аргументації, намагання блокувати розгляд питання про відповідність Указів Президента Конституції України, а також про порушення принципу здорового глузду при призначення на керівні посади в силових структурах відвертих клоунів та блазнів, що раніше успішно блазнювали в Секретаріаті Президента.

Натомість оточення Ющенка має чимало переваг у даній ситуації. І це нічого, що для цього їм довелося кинути свого шефа на амбразуру і здійснити його ритуальне спалення.

По-перше, "партія війни" в оточенні Президента отримала невелику, але все-таки перемогу, зупинивши наступ "донецьких" і довівши ситуацію в парламенті до кризи. При цьому явно мали місце провокативні дії "помаранчевих Валенродів", засланих у табір опонентів для дестабілізації ситуації. Переконаний, що ковтуненки, надоші та інші "перебіжчики" ретельно спланували свій перехід з "вищестоячими" товаришами, а коаліціанти в стані запаморочення від успіхів не змогли розшифрувати задум Юлії Тимошенко, яка делегувала їм табун "троянських коників".

По-друге, оточення президента апробувало нові методи стимуляції свого Лідера і нові механізми спонукання його на потрібні кроки. Напрацьовано механізми, які у майбутньому будуть використовуватися для впливу на Президента.

По-третє, з президентського оточення "видавлено" інородне тіло – Індустріальний Союз Донбасу. Тепер у Президента – єдина ПФГ-фаворит – "Приват". Ігорю Коломийському не потрібно ділити Ющенка з іншими фаворитами – повний ексклюзив!

По-четверте, вдалося заблокувати приватизацію найбільш привабливих об'єктів і відкласти її до кращих часів.

По-п'яте, знайдено спосіб дестабілізації ситуації в парламенті, що зробить парламент більш маніпульованим і керованим з боку Банкової.

Абсолютно інша ситуація у таборі біло-блакитних. Віктор Янукович ще два тижні тому нібито капітулював перед Ринатом Ахметовим і його бізнес-середовищем. Янукович погодився йти на вибори. Але потім він поїхав до Іспанії лікувати хворе коліно. Потім зробив кілька суперечливих заяв. Потім – через Василя Цушка – продемонстрував наявність м'язів і рішучості боротися до кінця. Янукович розумів, що помилка чи відсутність рішучості можуть обернутися для нього третім тюремним ув'язненням – набагато довшим за попередні. Тому й мусів діяти як політик і прораховувати кожен крок. Страх – велика сила.

На сьогодні Янукович може похвалитися тим, що він "розрулив" ситуацію – всупереч капітулянтським настроям "ахметовських". Також Януковичу вдалося заручитися підтримкою впливових кіл на Заході. Партія Регіонів знову мобілізувала свій електорат. Також Янукович – за його словами – добився від Президента запевнень у тому, що він підпише закон про зміни і доповнення до Бюджету-2007. Та й дата виборів – 30 вересня – це виграш Януковича (для донецьких ключовим було слово "осінь" - свою осінь вони отримали – на противагу президентському "літу").

Водночас оточення Януковича продемонструвало абсолютну неповороткість і недалекоглядність. Ті, хто готували рішення для Януковича у лютому-березні, виявили цілковиту профнепридатність. Чого – скажімо – варте повне оголення резервів? Навіщо було висувати всіх знакових людей на посади віце-прем'єрів, міністрів чи радників Прем'єра? Навіщо роздувати штати? У результаті коли оточення Президента висунуло як аргумент наявність свіжих сил (призначення О.Турчинова заступником секретаря РНБОУ) – у коаліції не знайшлося адекватної симетричної відповіді. Хіба що треба було вводити в гру Віктора Медведчука…

До того ж було оголено і тили: в Донецьку, Харкові, Дніпропетровську, Луганську не було створено серйозної матеріальної та інтелектуальної бази на випадок поглиблення "Холодної війни". Всі сили були на виду, всі – у Києві.

Ще один момент – цілковита бездіяльність цілого ряду знакових фігур. Мене дивує: де були весь цей час "маршали" Януковича – когорта віце-прем'єрів? Врешті-решт Володимира Радченка звільнили. А інші? Де свіжі думки? Де виступи? Де мобілізаційні дії? Чому табір коаліції не задавав тон в політичній кампанії, а йшов у президентському фарватері? Чому не Президент мусів реагувати на оригінальні дії коаліції, а коаліція – на виступи Президента? Чому коаліція не була готова саме до такого повороту дій? Чому абсолютним лазером в даній ситуації виявився Олександр Мороз – адже він мав все потрібне: посаду, важелі впливу, ім'я, досвід? Чому так бездарно велася кампанія з активізації громадської думки – "мавпування" майданних акцій дворічної давнини – не найкращий метод боротьби за утвердження своєї правоти.

Чому коли на Київ пішли внутрішні війська не було задіяно Організацію солдатських матерів? Де були жіночі організації, наявністю яких у своєму резерві гордилися регіони? Де були гасла типу "Вікторе Андрійовичу! Ви – батько шістьох дітей, не дайте втягнути наших дітей у братовбивчу війну!" чи "Пане Президенте! Чому Ваш син не вирушив разом з нашими дітьми на Київ?" Навіть якщо повірити в те, що внутрішні війська рухалися на Київ з виключно мирними цілями (у що я особисто не вірю), - інформаційну хвилю можна було підняти о-го-го яку!

Єдиним результативним кроком Уряду в ці дні став так званий "План Папієва". Який було з успіхом втілено. Міністр праці і соціальної політики, посилаючись на доручення Прем'єр-міністра, отримане ще на початку березня, запропонував радикально підвищити заробітні плати бюджетникам та пенсії пенсіонерам. У середньому – на 50% - в три етапи, до осені. Загалом було знайдено необхідну суму – 14 мільярдів гривень. Планом передбачається, що заробітні плати зростуть у 17 мільйонів громадян України!

Розрахунок – точний. По-перше, це одразу ж дає серйозні електоральні дивіденди Партії Регіонів і збільшує її результат на кілька відсотків. По-друге, у випадку, якщо Президент підписує зміни до Бюджету, він цим самим визнає легітимність Верховної Ради. По-третє, у випадку, якщо він не підписує запропоновані зміни – він дає серйозний передвиборчий аргумент у руки своїх опонентів, які можуть провести кампанію зі словами: "Ми Вам хотіли дати гроші – а Президент вирішив за доцільніше пустити їх на виборчу кампанію!"

У випадку програшу на виборах і переходу в опозицію Партія Регіонів подарує своїм політичним опонентам міну уповільненої дії. У випадку, якщо наступний Уряд формуватиме знову Партія Регіонів – є розуміння: такою є плата за перемогу.

Власне, єдиний вдалий хід з боку "біло-блакитних" викликав лють у опонентів. Як результат – почалася точкова кампанія проти автора плану – Папієва. Опоненти з помаранчевого табору вчепилися до фрази про можливість звільнення з роботи вагітних жінок за грубі порушення трудового законодавства – і оголосили міністра-ініціатора "ворогом кохання". Незважаючи на те, що за цю ж норму у грудні 2003 року проголосувала практично вся фракція "Нашої України".

Була очевидною абсурдність звинувачень на адресу міністра. Викликала подив спланованість інформаційних потоків. Насправді істинна причина крилася у тому, що з подачі Папієва Янукович здійснив – напевне – єдиний дійсно результативний крок у весняній кампанії. Крок, який не мав серйозних контраргументів.

…Але головним переможцем у весняному протистоянні стала Юлія Тимошенко. По-перше, Юлія Володимирівна вчасно відійшла на задній план, давши можливість двом Вікторам провести сеанс "бою в багнюці". Вона опинилася у ситуації над процесом – не коментуючи, не встряваючи в процес. Юлія Володимирівна брала участь практично у всіх переговорах – але при цьому мало говорила на камеру. Вона стала ілюстрацією до нєкрасовських рядків про жінок: "Но грязь обстановки убогой к ним будто не липнет".

По-друге, вона змогла зберегти свій фінансовий ресурс, не витрачаючи його на безглузді масові акції.

По-третє, електоральний спад, що відмічався у пані Тимошенко у квітні, обернувся новим підйомом у травні – коли стала очевидною непослідовність Ющенка.

По-четверте, Тимошенко всерйоз розглядається як гравець першої величини на найближчі політичні сезони – політики всерйоз дискутують про те, яку посаду запропонувати Юлії Володимирівні після виборів. Наразі більшість погоджується на те, що пані Тимошенко можна запропонувати посаду спікера парламенту. Сама вона вимагає пост Прем'єра і на підсвідомості марить постом Президента.

По-п'яте, вона створює таку ситуацію, за якої практично весь електорат Ющенка на наступних президентських виборах голосуватиме за неї – створено передумови для зсуву Ющенка в східне електоральне поле, де він може і почити в Бозі політично…

Додайте те, що Юлія Володимирівна отримала пост заступника секретаря РНБОУ для найближчого соратника – Олександра Турчинова. В перспективі Турчинов міг би й очолити Раду нацбезпеки – особливо зважаючи на вік І. Плюща.

Додайте також наявність на посту голови Верховного Суду Василя Онопенка – а саме до Верховного суду звертатимуться у випадку, коли політична ситуація в країні знову зайде в глухий кут…