В нашому суспільстві багато тем носять сакральний характер. У цих питаннях відсутня логіка чи навіть розуміння взаємозв’язків – суцільна суміш ярликів та емоцій. 

Так звучало з дитинства, усі навколо це повторювали – навряд чи хто пригадає чому. Але не приведи Господи вам поставити ці засалені істини під сумнів. 

Країну грабують олігархи (буржуї, куркулі, спекулянти) – хто сумнівається, нехай перший кине в мене камінь. 

Земля та надра – належать народу. Навряд чи знайдеться політик, який на люди це заперечить. 

І нарешті, пенсіонери повинні мати достойну старість – жодні вибори не проходять без цієї мантри, що так солодко лоскоче потаємні струни виборця. 

Гірка правда полягає у тому, що не у всіх бідах України винні олігархи, а підприємці і спекулянти – це різні люди. 

Земля, як і колись колгоспи, дійсно належать народові, який потроху це народне добро розбазарює за допомогою чиновників. 

А достойна старість пенсіонерів в нашій кульгавій економіці та підірваній демографії може бути тільки за рахунок відчайдушної самопожертви молодих українців. 

Можливо, у цих мантрах не було б нічого поганого якби не "пастка свідомості", яку вони породжують. 

Оскільки олігархи/спекулянти у всьому винні, то моя бідність це не моя провина, а змова олігархів. Оскільки земля та надра народні, то маю право на дешеву комуналку. А з пенсіями, то і взагалі все просто – я все життя відпрацював, хочу достойну старість.

Цікаво, що реальний стан справ наші громадяни прекрасно усвідомлюють. Ми в CASE Україна провели опитування і з’ясувалось, що більшість українців чудово розуміють, що з настанням старості їх чекає бідність, тобто стрімке скорочення доходів у півтори рази, а то і більше. 

При цьому 68,5% українців вважають, що життя у старості має забезпечувати держава та уряд. 

Усі 30 років незалежності більшість пенсіонерів жили у злиднях, державна пенсія (якщо вона не спецпенсія) ніколи не давала можливість звести кінці з кінцями. 

Пенсійний фонд страшно дефіцитний, хронічно субсидований, в боргах і ледве витримує фінансування навіть дуже скромного розміру пенсій. І все таки… сподівання на державу.

У держави немає своїх грошей, усі гроші, що збирає держава, вона забирає у нас з вами, у платників податків. 

Третина усіх видатків бюджету – це витрати на утримання пенсіонерів. Щоб дотягнути пенсії до рівня "достойної старості" потрібно ВВП збільшити вдвічі, або забрати усі доходи у молоді. 

І це при тому, що молодь і без цього своє майбутнє пов’язує із життям за кордоном і зовсім не спокушається платити обтяжливі податки, щоб забезпечити комусь – не собі – достойні пенсії. 

До речі, можливо саме через це, згідно із результатами соцопитування, молоді люди до 29 років більш оптимістичні щодо свого пенсійного майбутнього? Бо вони не пов’язують його зі старістю в Україні? 

Що робити з цим заплутаним клубком специфічних уявлень (навіть можна сказати вірувань) українців? Адже, за великим рахунком, саме ці пастки свідомості, а не добра воля політиків, і визначають наше майбутнє. Політик – він слуга свого рейтингу, або заручник кризи та МВФ. 

Відповідь є, але вона вам не сподобається. Не сподобається, бо вона не про достойну старість і навіть не про найближче майбутнє. 

Вона про кропітку роботу роз’яснення і побудову усвідомлення. Усвідомлення того, що держава не була, не є і ніколи не буде спроможна нікому нічого забезпечити. 

Усвідомлення того, що кожна потуга примусити українців ще більше доплатити на "достойну старість" буде супроводжуватись новою хвилею тінізації, або еміграції молодих людей. 

Саме тих молодих людей, хто може в Україні щось створювати та щось розвивати. Усвідомлення того, що якщо хтось хоче мате достойний рівень життя на старості літ (а не просто допомогу по бідності під назвою "пенсія"), то він/вона повинен розраховувати тільки на себе. 

А поки що 68.5% українців вважають, що достойну старість має забезпечувати держава та уряд.