Фінансовий федералізм

Недавно мер Донецька Олександр Лук'янченко заявив: "Якщо буде бюджетний федералізм, то великі міста, як наше, будуть розвиватися".

Здається, логічно і правильно. Фінансова самостійність регіонам і справді вкрай необхідна, щоб самим вирішувати свої проблеми, не чекаючи подачок з центру.

До того ж, якби жителі конкретних регіонів бачили баланс своїх коштів, це б робило їх більш відповідальними.

Однак не все так просто. В ринкових умовах вартість наданої послуги чи виробленого товару визначається не вкладеною в них працею, як вважалося в часи розвинутого соціалізму, а лише тим, за скільки їх можна продати.

Насправді жодна річ в тому світі вартості не має - вона її здобуває тільки в той момент, коли за неї хтось платить. В ідеальних умовах існування справді вільного ринку ця ціна визначається співвідношенням попиту і пропозиції на запропонований товар та на суміжні товари.

Скажімо, ціни на газ можуть впливати на ринок вугілля. Також на нього можуть впливати ціни на мазут, дрова чи інші види палива, навіть на електроенергію - в тій мірі, в якій вона може його замінити.

Однак не для всіх товарів є вільний ринок. Особливо коли втручаються додаткові фактори - митна політика держави, проведення держзакупівель чи виплата дотацій. Тож хто там що виробляє і за якими цінами, іноді порахувати непросто.

От яка вартість донецького вугілля на внутрішньому ринку? Поки його купують електростанції і меткомбінати, доти воно цю вартість має. Теоретично, бо імпортне вугілля краще і в умовах вільного ринку швидко витіснило б донецьке.

Про це, зокрема, свідчить приклад Бурштинської ТЕС.  Працюючи в складі енергоострова - незалежно від енергосистеми України, вона майже всю вироблену електроенергію відправляє за кордон.

Тож їй абсолютно байдуже, де купувати вугілля - в Україні чи поза нею. А якщо врахувати, що до закордоння їй значно ближче, ніж до Донецька, і вугілля там дешевше і краще, то, напевно, зрозуміло, на чию користь був би вибір.

Ну але нехай. Припустимо, що ми справді зможемо порахувати, скільки заробляє кожна область. Але тоді виникне інший бік проблеми. От, скажімо, викопає Донеччина все вугілля і виплавить весь метал. Тоді що?

Не жарт - така ситуація склалася в Бельгії. Вона теж має розвинуту індустріальну частину - валлонську - і нерозвинуту в індустріальному плані - фламандську. Так от, зараз ця колись незаможна фламандська частина живе набагато краще за валлонську. І основні заклики до сепаратизму звучать тепер саме звідти.

Природні ресурси є національним надбанням всієї країни. Експлуатуючи їх, треба робити якісь інвестиції у майбутнє. Так, щоб не зіпсувати природу регіону чи усієї країни, щоб знайти якусь їм заміну, коли вони закінчаться.

А для кожної окремої області це означає, що крім відрахувань в національний бюджет на утримання загальнонаціональних органів влади, вона повинна ще й сплачувати певний податок за використання належних їй природних ресурсів.

Фото УП

Стосовно Донеччини це означатиме, що простий баланс "скільки ми заробили, скільки відправили в центр і скільки отримали назад", повинен бути доповнений ще одним джерелом відрахувань. Однак і це ще не все.

Третя складова проблеми полягає у тому, що так само, як кожна область може мати додаткові витрати, так само вона може мати і додаткові джерела прибутків.

Скажімо, значна частина бюджету в Україні - надходження від митних зборів. З них більше половини припадає на західні області. Теоретично якась прикордонна область вслід за Донецьком - Львівська або на сході Луганська - теж може заявити про фінансовий федералізм. Мовляв, всі кошти вона залишатиме собі.

Так само можуть сказати й одесити - прибутків одного тільки Одеського порту вистачить на безбідне утримання всієї Одеси. Однак з тими прибутками така ж історія, як і з донецьким вугіллям: вони існують доти, доки товар, що проходить через порт чи митницю, комусь потрібний.

Якби Одеса присвоїла собі всі надходження від товарів, які ввозяться в Україну чи вивозяться з неї, тоді остання просто перенаправила б свої транспортні потоки в обхід міста. Наприклад, через Миколаївський чи якийсь інший порт.

Те саме стосується і західних областей: спроба прожити за рахунок одних тільки митних надходжень дуже швидко призвела би до аналогічного результату.

Тому насправді подібні додаткові прибутки регіону теж належать усій державі. Навіть тоді, коли їх керівництву може видаватися, що це не так. Скажімо, прибутки від туризму справді залежать від клімату регіону, наявності в ньому визначних місць, культурних пам'яток і природних ландшафтів.

Однак можливими вони стають тільки тоді, коли створені умови в усій країні: є транспортна інфраструктура, мережа доступних готелів, зрозуміла візова політика, а мовне і соціальне середовище сприятливе для туристів.

Однак і це ще не кінець проблеми. Основний її корінь полягає у тому, що порахувати, хто і що виробляє в глобальному світі, не завжди можливо. Іноді навіть у межах окремо взятої країни стосовно окремих її регіонів. Пригадаймо, наприклад, давній вчинок пана Хорошковського.

Будучи власником горілчаного заводу в Криму, він в часи свого першого урядування, десять років тому, переніс звідти головний офіс "Союз-віктана".

Сам завод залишився, де й був, от тільки податки з цього моменту став платити у Києві, зруйнувавши бюджет усієї автономії.

Фото УП

От і весь бюджетний федералізм, який в сучасному світі може швидко закінчитися.

Те саме у більших масштабах спостерігається в Росії: офіси всіх крупних компаній, наприклад "Газпрому", зосереджені переважно в Москві. Так зручніше, бо в умовах централізованого держуправління так легше вирішувати справи.

Тому Москва живе і процвітає, а регіони, які її годують, ні. Навіть газоносні і нафтоносні. Це ж стосується й Донецька. Навряд чи можна вважати, що всі гроші заробляє лише місто - більша частина з них зароблена всією областю.

Але і з цими коштами може статися те саме, що сталося колись з "Союз-віктаном". Тим більше тоді, коли проблема виходить за межі держави.

От як, наприклад, порахувати прибуток Маріупольського меткомбінату імені Ілліча, який належить компанії СКМ? Головний офіс заводу досі формально знаходиться в Донецьку, але компанія навіть протягом одного банківського дня може перекинути певні кошти своїм філіалам, в тому числі закордонним.

Ми чий федералізм тут повинні рахувати? Донецький, маріупольський, кіпрський чи голландський? От і виходить, що не все так просто, як здається меру Донецька.

Говорити про самостійність регіонів, навіть фінансову, можна лише умовно.

Фото на головній: argumentua.com