У пошуках Ангели Меркель

Судячи з дій влади та коментарів читачів, які підміняють суть кризи заходами з минулого, вони не розуміють, що нині відбувається у світі, а тим більше - в Україні.

Починаючи з 1945 року, світова економіка почала новий відлік часу, пов'язаний з руйнацією відомої класичної формули товарообігу: товар - гроші - товар.

Причиною цієї руйнації стали наступні обставини: світова емісійна залежність від однієї країни - США, початок гонки озброєнь, зростання частки новітніх технологій в економіці, збільшення техногенних катастроф, викликаних діяльністю людини. Їх сукупним результатом став  відрив ціни товарів від їх вартості.

Узагальнюючим наслідком цього процесу стала зростаюча інфляція. Боротьба з нею перетворилася на окремий механізм державного регулювання, який поступово став домінуючим спочатку в розвинених країнах, а пізніше - і в інших.

Між тим, це не зупинило кризу 2000 року. Тоді обвалився індекс NASDAQ, демонструючи невиправдані очікування великих прибутків інвесторів від сфери Hi-teck, куди були направлені не забезпечені товарами трильйони доларів.

Однак тоді мало хто з науковців усвідомлював, що настала принципово нова доба, коли інвесторам треба було позбавлятися будь-якої валюти і купувати щось матеріальне. На рівні інтуїції розумників було більше: швидко зростала купівля підприємств, золота, квартир, дач, коштовностей.

Попри це, знадобилося ще вісім років, щоб світ побачив початок нової кризи, яку спочатку багато хто прийняв за економічну, хоча вона почалася як фінансова.

Як повела себе влада розвинутих країн? Вона пішла традиційним шляхом підтримки банків, вважаючи, що ті підтримають реальний сектор. Не вийшло.

США підтримали компанію "Дженерал Моторс" та інші фірми з розгалуженими коопераційними зв'язками, але й це не призвело до суттєвих змін у промисловості.

Тимчасом банкіри збільшували собі оклади і отримували мільйонні бонуси. Уряди США та Німеччини вдалися до погроз, і тільки тоді фінансисти трохи вгамувалися.

Недавно прийнятий закон про регулювання роботи Уолл-стріт не покращив макроекономічних показників розвинутих країн. За два роки з початку кризи оптимізм щодо відновлення змінювався песимізмом. Ось і нині розвинені країни не хочуть визнавати, що вийти з кризи можна лише за рахунок когось іншого.

Саме тому "велика вісімка" не дійшла згоди, бо для цього треба "призначити" винного, за рахунок якого можна було б прибрати зайві гроші. Достатньо прозорий натяк на це нещодавно зробив американський економіст Джозеф Стіґліц.

Коли держави не можуть домовитися, починають діяти світові фінансові організації і приватні компанії. Вони позбавляються "пустих" грошей, видаючи кредити і скуповуючи матеріальні активи у країнах, які потерпають від нестачі коштів. Як правило, це сировинні держави третього світу, до яких належить і Україна.

Серед організацій, які продають "порожні" гроші, найбільш потужним є Міжнародний валютний фонд. Понад 80% коштів у ньому належить розвинутим країнам, у тому числі 40% - США, головному світовому емісійному центру.

Причому за будь-яких обставин МВФ надає позичальнику кредит, ставка якого вища за інфляцію розрахункової валюти - американського долара.

"Пусті" гроші залишаються у країнах третього світу також у вигляді плати за реальні активи і як різниця між значною доданою вартістю імпортних товарів та мінімальною - експортних товарів сировинного призначення.

Однак "пустих" грошей надто багато, щоб цими заходами можна було швидко подолати диспаритет між сумами цін на товари і вартістю їх товарного покриття. Тим більше, що цей диспаритет підтримується масштабними війнами та боротьбою з постійно зростаючим обсягом природних і техногенних катастроф.

Слаборозвинутим країнам криза показала проблему їх передчасного входження у світову економіку. Тягар кризи, пов'язаний з різницею цін та вартістю товарів, ліг і на них. Вони відчули подвійний тиск кризи: внутрішній і зовнішній.

Внутрішній тиск головним чином пов'язаний з негативною світовою кон'юнктурою попиту на сировину, якому не може завадити недостатній внутрішній попит.

Усі намагання диверсифікувати його закінчувалися безрезультатно. Егоїзм українських виробників сировинної продукції на тлі безпорадності держави в регулюванні розвитку обробних галузей законсервував "осколкову" промисловість.

Внаслідок цього зросла потреба у вільних коштах. До цього додався хронічний бюджетний дефіцит, який призвів до масштабних зовнішніх і внутрішніх запозичень, сума яких майже дорівнює річному державному бюджету.

Таким чином, склалася фінансова піраміда внутрішніх та зовнішніх запозичень, яка постійно зростає без усякої надії на її зменшення власними силами. Безвихідь очевидна, але ні попередній, ні нинішній уряди нічого не зробили для її подолання.

Між тим, для цього треба значно скоротити витрати на утримання чиновників, шляхом податкових преференцій створити механізми перетікання коштів з сировинних галузей до обробних, бюджетними засобами посилити попит на товари вітчизняного виробництва, ввести податки на нерухомість та розкіш.

Як не дивно, нинішня влада, яка багато років похвалялася наявністю фахівців, робить все навпаки, розраховуючи на щасливий випадок. Результати піврічного господарювання уряду, який у липні вирішив зекономити копійки, витрачаючи мільярди на власне утримання, свідчать про його непрофесійність.

Нині все більше громадян усвідомлює хибність позиції влади і унеможливлення вибору національного уряду, який би переймався інтересами більшості.

Численні публікації про хабарництво чиновників свідчать, що у найближчій перспективі партії, які висунули їх на посади, зникнуть з політичного горизонту. На їх місце прийдуть крайні націоналістичні сили, які не займаються економікою і будують імідж на критиці влади без будь-яких пропозицій щодо виходу з кризи.

На тлі цих процесів посилюється втручання в українську економіку потужних іноземних фінансових сил, які перетворюють її на колоніальну, виправдовуючи свої дії світовою тенденцією глобального переміщення товарів, капіталу і людей.

Як приклад вони наводять США, де в окремих галузях панують іноземні капітали, забуваючи, що всі стратегічні галузі залишаються у власності держави і компаній з корпоративною формою власності, яку неформально теж контролює влада.

Вже зрозуміло, що для України вихід з кризи зводиться не стільки до зміни уряду, скільки до організації принципово нової політичної партії з державницьким підходом до подолання проблем економіки та об'єднання країни на засадах міжрегіонального вирівнювання життя громадян.

Так, як це свого часу зробила Німеччина руками і розумом Конрада Аденауера, Людвіга Ерхарда, Гельмута Коля та Ангели Меркель.