Банкіри не винні

Практику надання компенсаційних виплат на фінансових фірмах постійно звинувачують в тому, що вона є основною причиною недавньої глобальної фінансової кризи. Припускають, що обмеження виплат банкірам може вирішити проблему. Однак чи будуть працювати такі обмеження?

Перш ніж запроваджувати таке насильницьке регулювання, треба перевірити, чи були старі структури компенсаційних виплат каталізатором недавніх проблем. Позитивна відповідь на це питання свідчить про наступне.

По-перше, вище керівництво банків отримувало авансом великі суми за короткострокові результати.

По-друге, правління банків не володіли досить великими статутними фондами, щоб регулювати свої інтереси відповідно до інтересів акціонерів.

По-третє, посадові особи, які отримували великі виплати і у яких була менша акціонерна власність, повинні були мати дуже сильний стимул, щоб взяти на себе надмірні ризики. Відповідно, вони мали б отримати найгірші кризові показники.

Економісти Рудигер Фаленбрах і Рене Штульц перевірили ці умови, опитавши виконавчих директорів ста великих фінансових установ у 2006-2008 роках. Саме у 2006 році деякі компанії зайняли ризиковану позицію, яка призвела до кризи.

У 2006 році директори поклали в кишеню 3,6 мільйона доларів готівки в якості компенсації, це менше половини загальної суми компенсаційних виплат. Більша частина виплат була у вигляді акцій та опціонів з обмеженням їх продажу.

Топ-менеджери також тримали в середньому по 88 мільйонів доларів в акціях своїх компаній та опціонах. Іншими словами, вони залишили у своїх фірмах суму, у 24 рази більшу, ніж забрали додому.

Тому здається малоймовірним, що ці готівкові суми, видані авансом, були таким уже стимулом для свідомого прийняття надмірних ризиків, які ставили б під загрозу набагато більшу частку в акціонерному капіталі.

Більше того, виконавчі директори багато втратили під час кризи. З 2006 року по 2008 рік такий менеджер позбувся в середньому 31 мільйона доларів у своїй частці власності в акціонерному капіталі, що звело нанівець прибуток від компенсації готівкою. СЕО також втратили преміальні у вигляді опціонів.

Таким чином, якщо виплати і авансові стимули не стали причиною виникнення фінансової кризи, то чому вона почалася?

Деякі економісти вказують на надзвичайно експансіоністську грошову політику в роки, що передували кризі. Інші посилаються на надлишок капіталу - великий приплив зовнішнього фінансування з Китаю та інших країн, що розвиваються.

Решта говорить про роль, яку відіграла політична система в інфляційних процесах у банківському секторі і підвищенні цін на нерухомість. Отже, причин виникнення кризи вистачає навіть без врахування фактора компенсацій.

Обмеження виплат, що пропонується сьогодні, навряд чи зупинить наступну фінансову кризу, але напевне зашкодить фінансовому сектору. Щоб зрозуміти причину, необхідно зрозуміти, чому банкірам так багато платять.

За останні десятиліття технологічні зміни і збільшені масштаби діяльності спричинили підвищення продуктивності і ріст доходів тих, хто розподіляє прибутки.

Директори керують більшими фірмами. Інвестори вкладають більші суми. Артисти і атлети притягують велику аудиторію. Юристи стежать за більшими операціями та судовими справами. Виплати цим групам зросли набагато більше, ніж робітникам.

Тому найкращі менеджери працюють на компанії, які надають найпривабливішу компенсацію. Посилення регулювання виплат призведе до того, що найталановитіші підуть з регульованих банків у нерегульовані інвестиційні фірми.

Це перетікання талантів, можливо, посилиться, бо регулювання виплат вестиметься у режимі "стригти всіх під одну гребінку".

Навіщо встановлювати обмеження для організатора угод, які не є ризикованими? Те саме з трейдером, який робить гроші на спреді, а не бере на себе ризики. Якщо ввести запропонований режим виплат, ці службовці будуть покарані марно.

Регулювання виплат може відкрити "ящик Пандори" інших обмежень. Політики, які хочуть гарно виглядати в очах сердитих виборців, швидше встановлять обмеження на всі компенсації, ніж розроблять оптимальні форми компенсацій.

Банки виконують особливу функцію в економіці. Це відводить уряду спеціальну роль, але не у визначенні сум виплат, а у створенні ефективних потреб у капіталі.

Більш високі потреби акціонерного капіталу банків, в сукупності з потребою збільшити так звані умовні довгострокові боргові зобов'язання, які перетворюються в капітал під час кризи, є найкращим способом для просування вперед.

Типовий банк капіталізується через акції, довгострокові і короткострокові боргові зобов'язання та депозити. Інвестиційні банки, такі як Bear Stearns і Lehman Brothers, потрапили у халепу через незначний акціонерний капітал - менше 10%.

Регулятивні органи можуть спробувати висунути вимоги щодо акціонерного капіталу - збільшення відсотка акціонерного капіталу за часів процвітання, щоб компенсувати втрати у важкі часи, які обов'язково настануть.

Крім цього, регулятори можуть вимагати від банків випустити додаткову кількість капіталу, скажімо, 10% у формі довгострокових боргових зобов'язань, які потрібно переводити в акціонерний капітал, коли система зіткнеться з труднощами.

При випуску умовного капіталу банки будуть змушені платити більш високі процентні ставки, ніж вони платили б у випадку стандартних довгострокових боргових зобов'язань, бо інвестори у боргові інструменти зіткнуться з реальною вартістю капіталу, а не з вартістю, субсидованою урядом.

Проте з часом виплати за відсотковими ставками, можливо, стануть нижчими, тому що все більші потреби у капіталі повинні значно знизити ймовірність виникнення ситуації неплатежів за борговими зобов'язаннями.

Якщо б така структура з умовним капіталом існувала до кризи, банки, що зазнають труднощів, були б рекапіталізовані власниками умовних боргових інструментів, уникаючи ускладнень і юридичних ігор, неминучих при формальному банкрутстві.

Інвестори в умовні боргові інструменти, а не уряд, змогли б виручити банки, значно знизивши вплив кризи, а може, і повністю дозволили б її уникнути.

Авторське право: Project Syndicate, 2010 рік

Переклад з англійської - Тетяна Грибова