Українська криза: криза довіри

Українські суперечки довкола кризових явищ в світовій економіці носять здебільшого апокаліптичний характер. Слухаючи їх, одразу згадується герой "Діамантової руки", який кричить: "Шеф! Все пропало!!!"

Однак, теза "Все пропало!!!" - лише новітня політична зброя. Це єдине, що може виправдати головного "Івана Сусаніна" від українського уряду і до економіки не має ніякого стосунку.

Насправді криза - це явище, яке не виникає нізвідки і несподівано, як цунамі. Воно має свої рушії, часовий лаг, ознаки. Однією з ключових ознак кризи в період її піку є суттєве зменшення рівня довіри економічних суб'єктів до діючих економічних інститутів.

Принципи обов'язковості та довіри лежать в основі цивілізації. І в християнстві, і в ісламі, і в іудаїзмі заповіді базуються на умовах виконання обіцянок. У Данте в колах Пекла на самому дні (дев'ятому колі) перебувають не вбивці та ґвалтівники, а ті, хто обманув довірливих.

Коли існував біполярний світ (США - СРСР), всередині цих спільнот обов'язковість і довіра були способом протистояння зовнішній загрозі. Ніхто не намагався пускатися в авантюри, їх поріг був досить високим, оскільки ціною питання було виживання.

Коли світ став багатополярним, ці пороги знизилися. Зняття зовнішніх загроз збіглося з агресивною фінансовою політикою США. Велетенська не забезпечена грошова маса, успадкована від рейганоміки, була посилена політикою зниження облікових ставок. Алан Грінспен зробив гроші всередині США "дешевими".

Пороги відповідальності знижено, регуляторні механізми - послаблено, домінував зручний погляд ринкового фундаменталізму: ринок усе поправить.

Так і сталось, ринок усе поправив. Але буквально все! Ось це і називається кризою. Монополярний світ продемонстрував свою неспроможність. Таким чином, вихід з кризи треба шукати не лише в нових економічних підходах, але і в новій геополітичній організації світу.

Так само монополізація влади з боку одної політичної сили, повна неспроможність до політичних компромісів, ведуть український політикум у кризу довіри до влади з боку суспільства.

На одному з політичних ток-шоу, в яких мені довелося брати участь, один з учасників (не політик, байкер), сказав просту фразу: "Немає довіри". Підсвідомо, він сформулював фундаментальну річ.

Довіру ми повинні відродити не лише в банківській чи фінансовій сфері. Довіра повинна стати основою трансформацій в політичному житті країни і економічних реформ, до яких нас підштовхує криза.

Сьогодні недовіра в країні - тотальна. Причини цього - різні: від нерозподілених взаємних прав до відсутності чіткого суспільного договору.

Не треба суспільний договір розуміти, як якісь підписані документи. Це, скоріше, стан суспільства, коли його члени ведуть себе так, як вони домовилися на національному рівні.

Неформальні установки членів цього суспільства - найрізноманітніші, але мають багато спільного. Вони і становлять критерії легітимності.

Інститути, через які ведеться діалог людини, її сім'ї, домогосподарства з одного боку, і держави, бізнесу - з іншого, і є громадянським суспільством. Його розвиток (соціальний капітал) і висока переговорна сила лежать в основі довіри людини до влади і бізнесу.

Проте, криза дає і шанс. Від нас залежить, чи обмежимось ми локальними заходами і використаємо її як можливість все заново переділити, чи спробуємо подолати її трансформацією всіх сфер життєдіяльності країни.

Коли президент говорить, що націоналізація неможлива, оскільки приватна власність ефективніша, я його слова сприймаю з застереженням.

Так, вона ефективніша, ніж державна, але лише в тій країні, де є Закон і незалежна судова влада. В іншому випадку (наприклад, як у нас) - це велосипед з одним колесом. Такий велосипед буде гіршим за пішохода.

Рівною мірою я з засторогою ставлюся до слів прем'єр-міністра, коли вона говорить про націоналізацію. Так, є приклади успішного повернення не лише підприємств, але й цілих галузей в державну власність.

Але якщо бюджет країни не прозорий, якщо немає реального і дієвого механізму контролю над цільовим використанням засобів, суспільство абсолютно відчужується від способу розподілу бюджетних коштів: ми отримуємо той же велосипед. Це - економічний аспект.

Але не менш важливим є ефект соціальний. Ми повинні докорінно змінити місце людини в діалозі з владою та бізнесом. З бізнесом традиційно його ведуть профспілки. Вони повинні повернути до себе довіру.

В діалозі з владою суспільство виступає немічно і малоефективно. Партії монополізували комунікативні канали і вмикають їх лише перед виборами. ЗМІ, отримавши відносну свободу тем, залишилися змістовно ангажованими або, під маркою "редакційних засад", відверто цензурованими.

У своїх публікаціях я пропонував, як через введення категорії суспільної власності, її модерування та адміністрування, включення механізмів ренти для формування суспільного бюджету, вирішити питання забезпечення інститутів громадянського суспільства, виключити залежність і шантаж цих громадських структур як з боку держави, так і з боку бізнесу.

Метою пропонованих змін має стати такий стан, коли голос громадськості буде почуто на всіх рівнях Печерських пагорбів. Це буде перший крок до встановлення довіри в суспільстві.

Я щиро вірю, що люди не довіряють один одному не тому, що погано живуть, а навпаки: вони погано живуть тому, що не звикли довіряти.

Довіра - це певного роду інтегральний мотив, який лише частково включає в себе аналіз та знання. Але саме з цього слід починати. Під знанням у нашому випадку я розумію підтверджені і визнані зобов'язання.

Кредит МВФ повинен підтримати обов'язки НБУ. Той - через гарантії - підтвердити зобов'язання банків. І так далі, свого роду ланцюгова реакція. Вона довга і повинна дійти до споживача. Але пройти її треба оперативно.

Відновлення і закріплення довіри в країні через зміцнення інститутів громадянського суспільства і є тією умовою, за якої кроки щодо подолання кризи стануть ефективними. І кінцевою метою цих кроків повинно стати не послаблення ролі бізнесу, не посилення ролі держави, а зміцнення переговорної сили громадянського суспільства, його інститутів.

Потрібне нове наповнення суспільного договору, що забезпечить у країні діалог, від якого виграють і бізнес, і держава, і громадянин.