"Економічна правда" продовжує публікувати відповіді кандидатів у президенти.

Сергій Тігіпко намагається максимально детально відповісти на поставлені питання і показати переваги та недоліки різних підходів до вирішення проблем.

Деякі останні соцопитування демонструють стрімке зростання його кандидатського рейтингу, який на початку кампанії не перевищував 1%. Сьогодні він отримав реальні шанси завести власну партію до Верховної ради.

"ЕП" публікує першу частину тексту: блоки, які охоплюють державні фінанси та фінансовий сектор. Відповіді подаються без редакційних правок.

Блок 1. Бюджетна політика і держборг

- Ваша оцінка методології існуючої системи прийняття бюджету і схеми міжбюджетних відносин (бюджетний кодекс)? Що, і як швидко, ви хотіли б ній поміняти, прийшовши до влади?

- Чинний Бюджетний кодекс, який був прийнятий у 2001 році, мав великий вплив на створення цілісної бюджетної системи, допоміг впорядкувати бюджетні відносини, ввів формульний принцип визначення трансфертів між бюджетами різних рівнів.

Це був, безумовно, свого часу був прогресивний документ, однак життя ставить перед нами нові завдання та виклики, які потрібно вирішувати щоб рухатись далі.

Чинна система прийняття бюджету замість стабільності, яка так потрібна для розвитку економіки та соціальної сфери, кожного року викликає передноворічні сварки в парламенті та поза його межами щодо перерозподілу бюджетних ресурсів на користь тієї чи іншої політичної сили.

Останні роки і взагалі можна побачити щоб відбувається повернення до "ручного" виконання бюджету. Однак і Верховна Рада, і уряд щедро роздають обіцянки та пільги, які не мають фінансового забезпечення.

А платити за це мають переважно місцеві органи влади. Разом з тим, залежність місцевих бюджетів від центру щорічно зростає. Так, за 10 місяців цього року частка трансфертів у доходах місцевих бюджетів становила 44,8%. Це просто вбиває ініціативу на місцях.

З огляду на це, бюджетний процес і міжбюджетні відносини потребують суттєвого реформування. Такі реформи мають бути системним і спрямованими на підвищення ефективності використання бюджетних коштів - наближення їх до людей.

Найважливішими напрямами бюджетної реформи є:

Чітке визначення пріоритетів. Дискусія щодо пріоритетів бюджетної політики має точитися не під час прийняття бюджету у грудні, а при схваленні Бюджетної резолюції в вересні.

Парламенту треба повернути право визначення пріоритетів державного фінансування тих чи інших напрямів, сфер та програм.

При цьому бюджетні пріоритети повинні чітко пов'язуватися з основними напрямами економічної та соціальної політики держави, а не визначатися лобі тих чи інших політичних сил.

Бюджет не повинен бути тільки джерелом соціальних виплат. Він має передбачати фінансову підтримку запланованих реформ. Необхідно, щоб кожен громадянин міг чітко бачити зв'язок між конкретним завданням економічної та соціальної політики та пов'язаним з ним пріоритетом бюджетного фінансування, реформою та її фінансовим забезпеченням.

Якщо такого зв'язку немає, то такий бюджет - інструмент політичної корупції, а не розвитку держави.

Середньострокове бюджетне планування. Бюджетні програми мають розроблятись і затверджуватися не на рік, а на три роки, щоб кожного року в грудні у нас не було авралу, а невчасне прийняття бюджету на наступний рік не було трагедією.

Реалізація цього завдання потребує проведення значної роботи у багатьох сферах: створення ефективної системи стратегічного планування на рівні країни та розпорядників бюджетних коштів, суттєвого покращення якості макроекономічних прогнозів, удосконалення системи бюджетних програм.

Відповідно до цього, перехід до середньострокового бюджетного планування має здійснюватися поступово, передбачаючи певний перехідний період.

Фіскальна децентралізація. Тут немає нічого нового. Представники всіх політичних сил кажуть, що треба залишити на "місцях" не тільки фінансові зобов'язання, але й необхідні для цього ресурси.

Немає лише політичної волі це зробити, адже тоді буде втрачено дієвий інструмент тиску на місцеві органи влади.

Разом з цим, саме добре вивірена фіскальна децентралізація із збалансованою передачею із центру "вниз" ресурсів та зобов'язань, спроможна відродити місцеву ініціативу, зацікавленість місцевих органів влади у наповненні бюджету, наблизити витрати бюджетних коштів до реальних потреб людей і зробити самих людей учасниками бюджетного процесу.

Орієнтація на результат. Чинний Бюджетний кодекс запровадив програмно-цільовий метод формування та виконання державного бюджету.

У нас є і бюджетні програми, і показники їх виконання, проте жодного разу не було змістовної фахової дискусії в парламенті щодо того, чи ефективно були використані кошти за тією чи іншою програмою, чи вдалося досягти поставлених цілей.

На жаль, основна дискусія сьогодні точиться навколо розподілу бюджетних коштів, а процес їх витрачання залишається в "тіні", що створює сприятливі умови для корупції.

Отже, окрім безпосереднього удосконалення системи бюджетних програм та їх цільових показників, бюджетна реформа має встановити прозору систему звітування як були витрачені бюджетні кошти та політичну відповідальність за досягнення конкретних результатів, на які витрачались ці бюджетні кошти.

Для цього потрібна політична воля та бажання керівництва держави.

- Яким, на вашу думку, повинен бути в Україні фіскальний відсоток ВВП (сума податків і зборів до бюджетів усіх рівнів, як відсоток від валового внутрішнього продукту)? У 1997 році він становив 43%, до 2002 року впав до 32% і до 2008 року знову виріс до 38% ВВП на тлі підвищення соціальних виплат усіх типів. Чи мають в країні і надалі підвищуватися податки та соціальні стандарти? Де проходить грань балансу, згідно з розрахунками ваших економістів?

- Оптимальний баланс між ставкою податку та надходженнями до бюджету в науковому світі визначається за "кривою Лаффера". Є досить багато різних оцінок як вітчизняних, так і іноземних науковців і практиків щодо визначення цього рівня. Більшість вітчизняних дослідників сходиться на тому, що наразі податковий тиск в Україні є надмірним.

Сьогодні до 40% економіки України перебуває у "тіні", що є наслідком високого податкового тиску, надмірної зарегульованості національної економіки. Однак, проблема надмірного податкового тиску в Україні не стільки у площині розміру податку, скільки у складності та непрозорості вітчизняної податкової системи.

Неоднозначність і заплутаність податкових норм при відсутності простого та зрозумілого Податкового кодексу, висока вартість для підприємств ведення податкового обліку та звітування, спрямованість фіскальних органів не на впровадження культури сплати податків, а на виявлення помилок та нарахування штрафів - усе це - елементи надмірного податкового тиску в країні.

Що стосується безпосереднього рівня вилучення коштів із економіки до бюджетів усіх рівнів та соціальних позабюджетних фондів як частини валового внутрішнього продукту, то він дійсно є високим - 43,8% у 2008 році.

Багато це, чи мало? Аналогічний рівень цього показника має Німеччина, біля 40% - Росія та Польща, значно менший - Казахстан, а ось у Франції та скандинавських країнах він перевищує 50%.

Тобто, не можна окремо розглядати рівень вилучень до бюджетів усіх рівнів і позабюджетних фондів, бо він логічне продовження тієї економічної та соціальної політики, яку реалізує держава, і тієї моделі економічного розвитку, яка впроваджується.

Україна - не є винятком з цього правила. Останні роки рівень вилучень досить стабільний та коливається в межах 43-44%. Його суттєве зростання відбулось після 2004 року, що співпало із суттєвим підвищенням пенсій. Підвищені соціальні зобов'язання вимагали не тимчасових, а постійних джерел фінансування, що й призвело до збільшення вилучень з економіки.

Це зробили за рахунок відміни деяких податкових пільг, виведення з "тіні" певних потоків імпорту і завдяки збільшенню податкового тиску на підприємства, що зокрема призвело до затримки поверненням ПДВ.

Тобто, з одного боку держава зробила позитивний для економіки крок, створивши більш рівні умови оподаткування, але з іншого боку - не було зроблено подальших логічних дій - зменшення загального рівня податкового тиску при його більш рівномірному розподілі.

Натомість, навпаки, рівень податкового тиску підвищили, що нівелювало всі позитивні здобутки від вирівнювання бази оподаткування.

Таким чином, необхідно було послідовно вирівнювати бази оподаткування разом із зменшенням податкового навантаження. Зменшення податкового тиску - це не обов'язково зменшення ставки податку, а, наприклад, введення прискореної амортизації, спрощення механізмів зарахування до валових витрат підприємств коштів на модернізацію та технічне переустаткування, своєчасне повернення ПДВ, недопущення примусової авансової сплати податків та інші інструменти, що пожвавлюють економічну активність.

Також варто знизити загальний рівень вилучень коштів із економіки через бюджети всіх рівнів і позабюджетні фонди хоча б до рівня наших найближчих сусідів - Росії та Польщі.

Інакше економіка України стане неконкурентною. Кошти ж для підвищення пенсій і соціальних стандартів мають надходити не від підвищення податків, а від економічного зростання та підвищення ефективності витрачання бюджетних коштів.

- Які з існуючих податків, на вашу думку, повинні бути скасовані, а які нові запроваджені? Як мають змінитися ставки існуючих податків? Система стягнення яких податків, на вашу думку, має бути змінена у першу чергу і як?

- Україна - частина світу, який з кожним роком все більш глобалізується. Окрім того, Україна має цілком очевидні євроінтеграційні прагнення. З огляду на це, приведення податкової системи України у відповідність до найкращих європейських стандартів є безальтернативним.

Система податків, що наразі сформована в Україні, вже має майже всі класичні податки. Єдиним винятком є податок на нерухомість, який має бути стабільним джерелом наповнення місцевих бюджетів, а також виконувати соціальну функцію.

При цьому обкладатися податком повинна "зайва" нерухомість та нерухомість, яка не працює, тоді як певний мінімальний поріг нерухомості треба звільнити від оподаткування. Таким чином, податок на нерухомість має забезпечити більшу соціальну справедливість і стимулювати надходження нерухомості в економічний оборот.

Сьогодні в Україні підприємці сплачують 99 податків та зборів. Їх кількість треба кардинально зменшити. Треба залишити лише основні бюджетоутворюючі податки, які діють в усьому цивілізованому світі, тоді як суттєва кількість незначних податків та зборів, які лише обтяжують підприємства веденням обліку та звітуванням, потрібно скасувати.

Необхідно також нарешті ввести єдиний соціальний податок, уніфікувавши бази оподаткування податку на доходи фізичних осіб і внесків до соціальних позабюджетних фондів.

При цьому не треба створювати ніяких нових контролюючих органів, а функції адміністрування єдиного соціального внеску мають перейти до Державної податкової адміністрації.

В цілому, проблема податкового тиску в Україні - це не проблема ставок оподаткування, які є досить конкурентними, порівняно з іншими країнами, хіба що за винятком ставок нарахувань на фонд оплати праці.

Проблема податкового тиску - це, окрім значної кількості податків та зборів, також проблема заплутаного та непрозорого законодавства, проблема зловживань при адмініструванні.

З огляду на це, при зменшенні податкового тиску наголос треба робити не на зменшенні ставок податків, а на радикальному спрощенні податкової системи.

Потрібно нарешті прийняти простий і зрозумілий Податковий кодекс, про який усі так багато говорять. Новий податковий кодекс має передбачати реформування податку на прибуток та ПДВ.

Податок на прибуток потребує змін у частині підвищення норм амортизації, спрощення процедур зарахування до валових витрат коштів, спрямованих на ремонт і модернізацію.

Необхідно перейти до касового методу збирання цього податку, адже оподатковуватися має прибуток, який реально отримано, а не заплановано. Для певної групи підприємств, наприклад, ресторанів чи перукарень, податок на прибуток, який вони, як правило, не показують, можливо взагалі замінити на певні фіксовані платежі.

Необхідно негайно та суттєво реформувати ПДВ, процедури його адміністрування. ПДВ - це приклад того, як невдале впровадження іноземного досвіду в Україні призвело до негативних наслідків.

У теперішньому вигляді цей податок стимулює експорт сировини та вбиває підприємства, які виробляють високотехнологічну продукцію.

Процедури відшкодування ПДВ мають унеможливлювати зловживання, особливо за схемами, що реалізуються за сприяння чиновників, а добросовісні підприємства повинні отримувати відшкодування ПДВ автоматично.

- Яким, на вашу думку, має бути розмір дефіциту бюджету України у найближчі два роки і чому? З яких джерел має покриватися цей дефіцит? На скільки відсотків на рік, на вашу думку, допустимо збільшувати державний зовнішній і внутрішній борг?

- Найближчі два роки - це роки посткризового відновлення економіки. Як свідчить іноземний досвід, дефіцит бюджету під час кризи виконує стабілізуючу та стимулюючу функцію, і його не варто боятись.

Високий дефіцит бюджету в умовах кризи - це не загроза економічній стабільності, а навпаки, "вбудований" стабілізатор. Загроза для економічної стабільності виникає тоді, коли після відновлення економічного зростання бюджетний дефіцит перетворюється з тимчасового на постійний, залишаючись на високому рівні.

Отже, паралельно з посткризовим "одужанням" економіки та відновленням економічного зростання рівень дефіциту має зменшуватись.

Роки посткризового відновлення - це важливий час період, коли формується нова структура економіки. Криза - це не тільки негатив, а й шанс для того, аби на уламках старої, неефективної економіки, побудувати нову - більш конкурентоспроможну.

На жаль, після розпаду СРСР ми цим шансом не скористались і власну економіку побудували переважно на засадах старих виробничих потужностей і застарілих технологій.

Скористаємося ми сьогодні шансом на формування нової моделі економіки чи ні, залежить стійкість економіки, економічний та соціальний розвиток на найближчі десятиріччя.

З огляду на це, найближчі два роки надзвичайно важливі для закладання основ нової моделі економічного розвитку, розвитку високотехнологічного, на основі реалізації конкурентних переваг України.

Для підтримки нової моделі розвитку потрібно провести широкі реформи - це податкова реформа, пенсійна реформа та реформа всієї системи соціального захисту, реформи в паливно-енергетичному комплексі та житлово-комунальному господарстві та багато інших.

Для реалізації цих реформ, а також для державного стимулювання розвитку нових секторів економіки необхідна відповідна фінансова підтримка.

Саме необхідність фінансової підтримки реформ і стимулювання розвитку нової моделі економіки допускає доволі високий рівень дефіциту бюджету у наступні роки. Цей дефіцит буде виправданим, якщо кошти будуть спрямовані не на поточні видатки, а на фінансування реформ.

Що стосується конкретних цифр, то цього року для державного сектору за методологією МВФ дефіцит бюджету може сягнути до 10% ВВП, включаючи дефіцит бюджету, позики з Єдиного казначейського рахунку Пенсійному фонду, ОВДП, випущені для поповнення статутних фондів НАК "Нафтогаз України" та банків, які рекапіталізувала держава.

А також використання бюджетом коштів МВФ. Цього показника не варто боятись, адже аналогічний рівень дефіциту бюджету наразі у багатьох розвинутих країнах.

У довгостроковій перспективі, за нормальних економічних умов, рівень дефіциту бюджету може бути не вищим за 2-3% ВВП. З огляду на це, дефіцит бюджету має поступово зменшуватися з поточного рівня у 10% ВВП до свого цільового рівня у 2% ВВП, а у найближчі роки може становити в середньому біля 4-5% ВВП.

Фінансування такого рівня дефіциту не є критичним. Перевага при фінансуванні дефіциту бюджету має надаватися неборговим джерелам, зокрема приватизації, а серед боргових джерел - внутрішнім. В Україні ще не повною мірою використовуються потенційні можливості внутрішніх ринків капіталу, проте їх розвиток - це окрема тема.

Для фінансування окремих проектів економічного розвитку також можна використовувати й обмежену цільову емісію Національного банку. І не варто цього боятися, адже це - нормальний державний інструмент, яким успішно застосовують багато країн.

Питання щодо допустимого відсотку приросту державного боргу є взагалі суто технічним. Є спеціально розроблені методики оцінки стійкості рівня державного боргу, які ув'язують показники боргу, дефіциту бюджету, економічного зростання та відсоткової ставки. За заданого критичного рівня боргу показник його допустимого приросту залежатиме від економічних умов.

Дійсно, тенденції останнього часу в Україні щодо темпів зростання державного боргу та вартості нових запозичень є досить загрозливими, і досягнення критичного рівня боргу за умов продовження такої політики виглядає цілком ймовірним.

Разом з цим, відновлення високих темпів економічного зростання, зниження процентних ставок в економіці та поступове зменшення дефіциту бюджету дозволить перевести цю загрозу у ранг теоретичних.

- За останні півтора роки  державного зовнішнього боргу (включаючи субординований) збільшився  ніж у два рази. Чи вважаєте ви, що Україна повинна тепер повернутися до процесу його поступової виплати та зменшення, як це було, починаючи з 2001 року? Або, можливо, критичної межі ще не досягнуто і Україна може і повинна ще брати в борг, направляючи гроші до бюджету?

- Це питання дуже тісно пов'язане із попереднім, оскільки рівень боргу є похідним показником, який формується залежно від проведення тієї чи іншої політики дефіциту бюджету, його фінансування.

Критичним наразі є не сам рівень державного боргу, а проведення політики, за якої приріст цього боргу, тобто дефіцит, спрямовується не на фінансування реформ і стимулювання економічного розвитку, а на поточне споживання, на виплату заробітних плат та пенсій. При продовженні такої політики перетин критичної межі є лише питанням часу.

Ще загрозливіші тенденції ми маємо в питанні державного зовнішнього боргу. Покладання в минулому надій на дешеві зовнішні запозичення, накопичення значного зовнішнього боргу, переважно банківським та корпоративним сектором, при нехтуванні розвитком внутрішнього фінансового ринку, вже є наслідком теперішньої фінансової кризи.

Економіка України виявилась занадто залежною від руху міжнародних потоків капіталу, і повторювати цю помилку у державному секторі економіки недопустимо.

Не допустити накопичення валютних дисбалансів та неконтрольованого зростання  державного боргу можливо за умови дотримання кількох простих принципів - спрямування дефіциту бюджету виключно на розвиток нової моделі економіки та проведення реформ, надання пріоритету розбудові внутрішніх фінансових ринків.

Поступове ж зменшення рівня державного боргу відбуватиметься тоді, коли економіка твердо стане на шлях економічного зростання на основі конкурентоспроможності.

- Назвіть, будь ласка, три ключові напрямки, що повинні фінансуватися з державного бюджету.

- Ключовими напрямками, що мають отримати статус бюджетних пріоритетів, на найближчі роки мають стати фінансова підтримка реформ та стимулювання розвитку нової моделі економіки.

Перший напрямок передбачає розроблення комплексної матриці реформ в усіх сферах, які часто взаємопов'язані визначення їх етапності та необхідних обсягів фінансування.

Важливою умовою кожної з реформ має стати те, що навіть якщо їх проведення у короткостроковій перспективі вимагатиме бюджетної підтримки, надалі результатом цих реформ має стати або скорочення (економія) бюджетних видатків на цю сферу, або генерація додаткових доходів.

Кожна реформа має у довгостроковій перспективі принести свій "плюс" до бюджетного балансу, інакше жодного сенсу ця реформа не має.

Другий напрямок передбачає підтримку "локомотивів" розвитку вітчизняної економіки - підприємств, що можуть реалізувати конкурентні переваги України та створити нову модель економіки.

Бюджет не повинен підтримувати дотаціями та пільгами слабкі підприємства. Це - шлях у нікуди. Держава має підтримати сильні та конкурентоспроможні виробництва.

Основою такої підтримки має стати цільове пільгове кредитування, що не стосуватиметься бюджету, проте залишається ціла низка видатків, які є необхідними для розвитку, але приватний сектор не може профінансувати.

Це видатки на фундаментальні наукові дослідження, які є необхідними для розробки нових технологій, видатки на створення інфраструктури, видатки на розвиток людського капіталу.

І, нарешті, третій, напрямок - забезпечення соціальної справедливості та соціальна підтримка найменш незахищених верств населення. Приватний бізнес цього робити не буде.

При цьому слід враховувати, що система соціального забезпечення також потребує суттєвого реформування. Існуючу систему соціального захисту, пільг та привілеїв не "потягне" жоден бюджет.

Соціальна допомога держави має бути адресною та виключно грошовою. Бюджет не має підтримувати багатих. Звичайно, така реформа буде болісною та зачепить інтереси дуже багатьох, але простого виходу із складних бюджетних проблем не існує.

Блок 2. Банківська система

- Чи повинен Національний банк бути зовсім незалежним від уряду, президента, Верховної Ради та будь-яких інших органів влади? Або, навпаки, Національний банк має бути підконтрольний Міністерству фінансів чи Кабінету міністрів? Якщо другий варіант, то з яких питань інші органи влади мають впливати на рішення Нацбанку?

- Пошуки оптимальної моделі взаємовідносин центрального банку та уряду (у широкому розумінні цього слова, включаючи парламент та виконавчу владу) у світі тривають давно. Кожна країна вирішує цю проблему по-своєму, виходячи із власних традицій, особливостей політичного устрою та моделі економіки.

Проте наразі в розвинених країнах, незважаючи на їх специфіку, існує досить чіткий консенсус щодо незалежності центрального банку. Разом з цим, така незалежність трактується виключно як операційна незалежність, тобто незалежність у виборі механізмів та інструментів досягнення цілей грошово-кредитної політики.

Цілі грошово-кредитної політики чітко визначаються законом, а також можуть конкретизуватись урядом, як наприклад, у Великобританії. Існує також чітко прописаний механізм відповідальності керівника центрального банку за досягнення встановлених цілей, звітування центрального банку.

При цьому також існують формальні та неформальні механізми координації грошово-кредитної, економічної та податково-бюджетної політики, які покликані забезпечити узгодженість дій всіх органів економічної влади в країні.

В Україні закон про Національний банк відповідає найкращим світовим зразкам в частині забезпечення незалежності центрального банку.

Проте ця незалежність у нас не супроводжується чітким визначення цілей грошово-кредитної політики на рівні парламенту, чіткими механізмами звітування та відповідальності за досягнення цілей. Це створило передумови для перетворення незалежності на безвідповідальність, коли для цього виникли політичні умови.

Національний банк має бути операційно незалежним, разом з цим, він має бути підзвітним та відповідальним перед парламентом. Перед Національним банком мають бути поставлені чіткі та зрозумілі цілі.

Між урядом та Національним банком мають бути відновлені партнерські взаємовідносини. Необхідно нарешті зрозуміти, що спільна мета обох органів влади - сильний реальний сектор економіки. Адже без сильного реального сектору неможливе існування сильної банківської системи.

- Чи повинна банківська система бути переважно з вітчизняним капіталом? Яке ваше ставлення до того, що нерезиденти володіють українськими банками? Якщо ви за обмеження їх участі, то якою має бути частина нерезидентських банків у сукупному капіталі та сукупних активах банків?

- Рушійна сила ринкової економіки - здорова конкуренція. Якщо виходити в цього, то резидентність капіталу акціонерів банку не має жодного значення. Сьогодні серед великих банків України представлені як вітчизняні банківські установи, так і іноземні банки, в зауважте - з досить широкою географією материнських структур.

Іноземні банки приносять на банківський ринок України нові технології, і вітчизняні банки вимушені до них "підтягуватись", що поліпшує нашу банківську систему.

Разом з цим, конкуренція може стимулювати і негативні явища. У "боротьбі за клієнта", аби наростити свою ринкову частку, деякі банки послаблювали вимоги до позичальників, займались ризиковим кредитуванням, дбали не про якісні, а про кількісні показники своєї діяльності.

Криза все розставила на свої місця, проте такий урок виявився занадто дорогим як для економіки України, так і для платників податків.

Недопущення повторення таких помилок у майбутньому - це питання удосконалення банківського нагляду. При цьому підходи до оцінки ризикованості політики, яку проводить банк, повинні бути єдиними, незалежно від того, вітчизняний це банк чи іноземний.

Іншою проблемою, що пов'язується із присутністю іноземних банків, є потенційний конфлікт інтересів країни та інтересів іноземних банків, або країн, які вони представляють.

Ми всі були свідками того, як швидко змінили напрямок міжнародні потоки капіталу, коли іноземні фінансові установи почали виводити капітали із країн з ринками, що формуються, до розвинених країн, з метою підтримки балансів материнських компаній.

З іншого боку, банки із вітчизняним капіталом у цей час також скорочували кредитування та не підтримували розвиток реального сектору економіки. Іноземні ж банки врешті решт отримали від своїх материнських структур вагому підтримку.

З огляду на це, питання конфлікту інтересів у цьому випадку є питанням конфлікту інтересів приватного капіталу та державних інтересів, а ніж конфлікту інтересів на підставі резидентності.

Держава повинна мати власні інструменти стимулювання економічного розвитку, у тому числі через бюджет, монетарне стимулювання, державні банки, банк розвитку та таке інше.

Держава також має створити умови для розвитку внутрішнього фінансового ринку, аби зменшити залежність від зовнішніх джерел капіталу.

В умовах кризи залежними від зовнішніх позик виявились не тільки іноземні, але й вітчизняні банки, компанії. Ці проблеми вирішуються виключно економічними методами, а не шляхом встановлення обмежень на участь іноземного капіталу в банківський системі.

- Чи потрібні взагалі державні банки? Якщо так, якою має бути частка державних банків у банківській системі? Які функції повинні виконувати державні банки? Вони мають створювати конкуренцію комерційним банкам і приносити державі прибуток, чи забезпечувати державні суспільно важливі програми, нехтуючи прибутком? Світовий досвід показує, що це дві протилежності.

- Частка державних банків у банківській системі не може розглядатись як цільовий показник. Вона змінюється із часом, залежить як від функцій державних банків, так і від стану економіки.

Під час кризи державна присутність в економіці має бути більшою, після кризи - меншою. Під час кризи та посткризового відновлення економіки держава може використовувати державні банки для стимулювання кредитування, після кризи ця функція краще виконується приватними банками, адже держава завжди не найкращий власник.

Виходячи з цього принципу, державні банки не можуть та не повинні намагатись конкурувати із приватними банками. Фінансувати суспільно важливі, але збиткові програми - це функція бюджету, а для банку це шлях до банкрутства.

Отже, розвиток державних банків можливий лише шляхом їх перетворення на інструменти реалізації державної економічної політики. Наприклад, це або державна підтримка експорту, або підтримка розвитку тих секторів економіки, які визначені державою пріоритетними з метою формування нової моделі економічного розвитку.

- Чи має існувати в країні державний банк розвитку для фінансування винятково інвестиційних проектів? Чи, навпаки, держава має створювати умови для того, щоб інвестиційні проекти фінансували звичайні банки, і лише передбачати, наприклад, пільги або компенсації за такими програмами?

- Державний банк розвитку - це інструмент, що активно та успішно використовують багато країн світу для реалізації державної інвестиційної політики, стимулювання розвитку за визначеними пріоритетними напрямами.

Проте це має бути не звичайний комерційний банк, а банк другого рівня, або спеціалізована державна установа, яка рефінансуватиме кредити розвитку, надані звичайними банками.

Державний банк розвитку має бути створений на організаційно-правових засадах подібних до тих, на яких функціонує Державна іпотечна установа в Україні, або державні корпорації в Росії, як, наприклад, Внєшекономбанк.

Треба кардинально змінити державну політику підтримки економічного розвитку. Необхідно відмовитись від підтримки збиткових підприємств та галузей, і перейти на підтримку проектів за визначеними пріоритетами шляхом цільового пільгового кредитування.

Роль уряду при цьому має обмежуватись визначенням пріоритетів розвитку та розробкою єдиної методологічної бази оцінки та відбору проектів за цими пріоритетними напрямами. При цьому самі цільові пільгові кредити на реалізацію цих проектів надаватимуться уповноваженими банками, які самостійно прийматимуть рішення щодо надання кредиту та самостійно нестимуть пов'язані з проектом ризики.

Цільові пільгові кредити можуть надавати як державні, так і приватні банки, а держава має підтримати цей процес шляхом рефінансування таких кредитів через державний банк розвитку.

Державний банк розвитку може випускати гарантовані Урядом облігації розвитку, які є особливим видом цінних паперів, що можуть вільно обертатися на ринку та мають цільове призначення - фінансування проектів за визначеними Урядом програмами розвитку.

Облігації розвитку мають випускатись за ставкою, на 0,5-1% вищою за облікову ставку НБУ з тим, щоб кінцева вартість цільових пільгових кредитів для позичальників була в межах облікової ставки НБУ плюс 1-2%.

Облігації розвитку можуть вільно продаватись на ринках капіталу, також їх можна продавати населенню. Облігації розвитку також мають прийматись як застава Національним банком України при наданні рефінансування банкам.

Облігації розвитку також можуть викуповуватись НБУ в рамках операцій на відкритому ринку при проведенні грошово-кредитної політики.

В цілому механізм рефінансування кредитів банків Державним банком розвитку має бути подібним до вже існуючого та відпрацьованого механізму рефінансування Державною іпотечною установою іпотечних кредитів. Ці два механізми існуватимуть паралельно та доповнюватимуть один одного.

- Чи підтримуєте ви ідею відновлення спеціалізованих державних банків? Наприклад, окремий банк для "Нафтогазу", Міністерства транспорту, іпотечних програм? Чи мають державні установи та  обслуговуватися винятково у державних банках?

- Спеціалізовані банки та монобанки - це різні речі. Якщо банк орієнтований на обслуговування лише одного клієнта, навіть такого великого, як НАК "Нафтогаз України", то концентрація ризиків у такому банку буде неприйнятною.

Такий банк - перший кандидат у банкрути, тому його створення не може бути підтримано ні за яких умов. Інша річ - спеціалізовані банки. Якщо банк має конкурентні переваги, пов'язані, наприклад, із потенціалом оцінки та супроводження експортних проектів, чи проектів в сфері впровадження інновацій, нових технологій, чи проектів у сфері малого чи середнього бізнесу, такий банк матиме право на існування.

Разом з цим, створення спеціалізованих державних банків - не самоціль. Якщо функцію надання цільових пільгових кредитів для підтримки проектів за пріоритетними напрямами розвитку краще виконуватимуть приватні банки, а ніж спеціалізований державний банк, то такий банк буде непотрібним.

Первинним у цьому питанні є стратегія розвитку економіки, а державні банки є лише одним із можливих інструментів її реалізації.

- Україна повинна мати небагато великих банків або будь-яку кількість банків з різними фінансовими можливостями? Перший варіант припускає потужні банки, які здатні фінансувати великі проекти, але які також схильні до картельних домовленостей та підконтрольності політичним силам або олігархічним групам. Багато різних банків - це конкуренція, але великі ризики банкрутства і потенційно слабша система нагляду.

- Питання міцності банківської системи країни - це питання не кількості, а якості банків. Невеликі банки мають право на існування, якщо вони займають свою ринкову нішу, потрібні клієнтам.

З іншого боку, якщо банк великий -  це не завжди означає, що він стабільний та надійний, як це яскраво продемонструвала криза. Таким чином, питання стабільності банківської системи - це насамперед питання якісного банківського нагляду, адекватності оцінки ризиків, єдиного підходу до нагляду за банками.

Якщо банків багато, це не означає потенційно слабшу систему нагляду, а лише більший обсяг роботи для банківського нагляду. Примусове розширення банків означатиме і збільшення ризиків, більші ризики для всієї банківської системи при банкрутстві одного з банків.

Фінансування ж великих проектів може здійснюватись консорціумом банків, або за підтримки державного банку розвитку, або шляхом випуску спеціальних цінних паперів - це все фінансові інструменти, вибір яких залежить від особливостей та умов кожного окремого проекту.

- Чи має Нацбанк друкувати гривню для фінансування видатків уряду? Якщо так, то за якими напрямками, і як ви бачите гарантування цільового використання коштів та їх повернення? У яких обсягах має бути ця емісія? Якщо ні, то які ви бачите джерела фінансування суспільно важливих програм? Якщо так, чи виступаєте ви за повну незалежність Національного банку від будь-яких державних програм?

- Пряме фінансування Національним банком дефіциту бюджету заборонено законом, і це вірно, адже воно потенційно несе суттєві ризики порушення макроекономічної стабільності та корупції.

Разом з цим, при проведенні грошово-кредитної політики Національний банк постійно здійснює емісію національної грошової одиниці, яка необхідна для задоволення попиту на гроші з боку економіки.

Раніше така емісія здійснювалась переважно шляхом викупу Національним банком надлишкової пропозиції іноземної валюти на ринку. На сьогодні, навпаки, попит на іноземну валюту перевищує пропозицію, і Національний банк вимушений продавати її, виводячи гривню з обігу.

Із початком кризи нові гроші в обіг вводились Національним банком переважно через надання нецільового та непрозорого рефінансування банкам, яке відразу йшло на валютний ринок.

Ті самі кошти могли бути введенні в обіг через цільову підтримку рефінансуванням тих банків, що кредитують реальний сектор економіки. Це не тільки б зменшило тиск на валютному ринку, але й стало б чудовим антикризовим стимулом для реального сектору. На жаль, цього зроблено не було.

У посткризовий період перед Національним банком обов'язково постане питання інструментів грошово-кредитної політики, адже при переході до плаваючого обмінного курсу валютний канал емісії національної грошової одиниці майже не діятиме.

В розвинених країнах основними каналами насичення економіки грошима є або операції рефінансування, чи їх аналог - операції репо, або операції на відкритому ринку - купівля-продаж першокласних цінних паперів.

І в першому, і в другому випадках використовуються переважно державні ціні папери, або як застава при рефінансуванні, або як об'єкт операцій репо чи операцій на відкритому ринку.

Таким чином, Національний банк в рамках проведення операцій грошово-кредитної політики формуватиме суттєвий попит на державні цінні папери. Це можуть бути і ОВДП, і гарантовані урядом облігації розвитку чи облігації Державної іпотечної установи.

Національний банк отримає інструмент для проведення грошово-кредитної політики, а уряд - кошти для фінансування проектів розвитку. Головне, щоб така співпраця будувалась на взаємовигідних та партнерських стосунках, а Національний банк розглядався не як джерело безкоштовних коштів, а як партнер у розбудові національної економіки.

У такій співпраці Національний банк збереже власну операційну незалежність.

Прості розрахунки демонструють, що у довгостроковій перспективі без порушення макроекономічної стабільності на проекти стимулювання розвитку за пріоритетними напрямами може бути спрямовано до 20 млрд грн щорічно.

І це тільки рефінансування цільових пільгових кредитів за проектами розвитку, без врахування відповідної бюджетної підтримки, залучення коштів міжнародних та вітчизняних інвесторів, міжнародних фінансових організацій на фінансування проектів розвитку.

- Чи повинен Нацбанк здійснювати нагляд за комерційними банками і бути цілком незалежним? Чи, навпаки, цю функцію має виконувати окремий державний орган?

- Різні країни по-різному підходять до проблеми розділення чи об'єднання функцій банківського нагляду. І той і іншій підхід довели як своє право на існування, так і неспроможність вчасно ідентифікувати кризу та протистояти їй.

З огляду на це, суть питання не у місці розташування, а у якості банківського нагляду, єдиному та прозорому підході до всіх банків. Звичайно, при зведенні цих функцій в єдиному органі центральний банк отримує суттєві можливості впливу на банки, але, з іншого боку, наявність достовірної та оперативної інформації про фінансовий стан банку та його подальші перспективи є необхідною для проведення операцій з цим банком.

Делегування функції банківського нагляду окремому державному органу не вирішить проблему потенційних можливостей тиску на банк та корупції, їх розв'язання знаходиться у зовсім іншій площині - прозорості та відкритості банків, чітких правилах та процедурах банківського нагляду.

- Чи вважаєте ви за необхідне регулювати відсоткові ставки у країні? Якщо так,  потрібно налагодити постійне рефінансування комерційних банків Національним банком, щоб "запрацювала" облікова ставка? Чи, навпаки, ви за незалежність Нацбанку, який жодним чином не буде стимулювати зниження відсоткових ставок?

- Цільове пільгове кредитування як інструмент державної підтримки економічного розвитку є безсилим за високої вартості грошей в економіці та некерованості відсоткових ставок в економіці.

Саме державне регулювання відсоткових ставок є на сьогодні головним інструментом, що використовується розвиненими країнами для стимулювання економічного розвитку чи, навпаки, охолодження «перегрітої» економіки.

Радикальне зниження облікової ставки мало б відбутись ще з початком кризи. Не потрібно боятись від'ємних реальних ставок, адже Японія свого часу для боротьби з кризою застосовувала навіть від'ємні номінальні ставки.

Проте лише зниження облікової ставки не принесло б бажаного антикризового ефекту, адже відсоткові ставки в економіці не пов'язані із нею. Для налагодження такого зв'язку необхідно виконати низку умов.

Це, по-перше, встановлення тісного зв'язку між обліковою ставкою та іншими ставками, за якими Національний банк проводить свої операції. Для банків повинен бути забезпечений рівний та відкритий доступ до ліній рефінансування, без встановлення жодних обмежень.

Цим фактично буде встановлено граничний рівень вартості ресурсів на міжбанківському ринку.

По-друге, на облікову ставку має орієнтуватись вартість державних цінних паперів, як безризикового фінансового інструменту. Державні цінні папери також повинні виконувати функцію встановлення кривої дохідності за фінансовими інструментами різної строковості, на яку міг би орієнтуватись ринок.

По-третє, облікова ставка має використовуватись як основа для відліку вартості цільових пільгових кредитів, що мають надаватись уповноваженими банками для фінансування проектів за пріоритетними напрямами розвитку.

Вартість цих кредитів слугуватиме орієнтиром для кредитування реального сектору економіки іншими банками, адже інакше вони не витримають конкуренції.

Разом з тим Національний банк повинен зберігати свою операційну незалежність і не стимулювати зниження ставок, а разом з урядом забезпечувати наявність зв'язку між відсотковими ставками в економіці та обліковою ставкою, а також відповідність облікової ставки потребам економічного розвитку в певних економічних умовах.

В умовах економічної кризи - це низькі ставки та стимулювання розвитку, в умовах "перегріву" економіки - високі ставки та недопущення формування "мильних бульбашок".

- Яким чином, на вашу думку, можна було б реально мінімізувати проблему "ошуканих вкладників"? Чи потрібно на це спрямувати кошти бюджету? Або, навпаки, треба визнати, що ці кошти у людей вкрадено, і змиритися з цим?

- Платники податків не повинні оплачувати своїми коштами безвідповідальність банків, а іноді і злочинні дії певних осіб, які під час кризи виводили кошти із банків за кордон.

Проблему "ошуканих вкладників" потрібно розділити на дві складові. Окремо мають розглядатися випадки банкрутств через цілеспрямоване виведення активів з банків, окремо випадки, коли банк було доведено до банкрутства ризикованою кредитною політикою та прорахунками менеджменту, що не має нічого спільного із криміналом.

У першому випадку своє слово мають сказати правоохоронні та контролюючі органи, адже у сучасному світі жодні фінансові оборудки не проходять безслідно. Сліди залишаються не тільки в Україні, але й за кордоном, і потрібно повною мірою використовувати можливості системи боротьби із легалізацією доходів, отриманих злочинним шляхом.

Саме для цього ця система світовою спільнотою і створювалась. Для повернення грошей вкладникам, які постраждали від фінансових махінацій, необхідна лише політична воля.

Якщо ж банк було доведено до банкрутства через некомпетентність керівництва, то тут мають бути зроблені відповідні висновки для удосконалення системи банківського нагляду у майбутньому, а для повернення грошей вкладників використані механізми, передбачені Фондом гарантування вкладів фізичних осіб.

Чомусь у нас забули про існування цього фонду, перетворивши повернення вкладів на політичне шоу. Звичайно, система гарантування вкладів є недосконалою та має бути реформована, проте підміняти її коштами платників податків, рятуючи при цьому безвідповідальних банкірів, не можна.

- Чи будете ви повертати вклади Ощадбанку СРСР? Якщо ні, то як ви аргументуватимете вашу позицію перед виборцями? Якщо так, то коли, якими темпами та за рахунок чого? Чи підрахували ваші економісти інфляційні наслідки таких виплат?

- В свій час держава визнала вклади Ощадбанку СРСР своїм зобов'язанням, хоча з економічної точки зору пасиви цього банку не були підкріплені відповідними активами. Іншими словами, визнавши борги СРСР, ми не отримали відповідні кошти для їх погашення.

Питання також викликає механізм перерахунку вкладів з радянських карбованцях в національну грошову одиницю. Проте, оскільки цей борг вже визнано, необхідно бути послідовними у його виплаті.

Взагалі, поведінка держави у питанні вкладів Ощадбанку СРСР має всі ознаки популізму, оскільки за всі роки незалежності так і не було проведено інвентаризацію цих вкладів, визначено точну суму боргу.

Очевидно, держава і не збиралась повертати ці борги, принаймні до 2008 року, коли розпочалось створення реєстру вкладників. Перш за все треба завершити цю роботу, реально ідентифікувати проблему та оцінити вартість боргу. Після цього можуть розглядатись різні варіанти його погашення.

Це можуть бути і прямі бюджетні виплати, і використання цих коштів для отримання платних послуг, наприклад, освіти. У будь-якому випадку, треба бути чесним та визнати, що одномоментна виплата такого обсягу коштів неможлива, і шукати нові інструменти вирішення цієї проблеми.

Блок 3. Фондовий ринок

- Україна має два варіанти розвитку фондового ринку. Перший передбачає сприяння торгівлі акціями українських компаній на закордонних біржах, другий - розвиток власного фондового ринку.

У першому випадку країна отримає швидкий надходження капіталу, але не буде ефективного інструменту інвестування для громадян України в акції українських компаній. У другому випадку країна отримає реальні інвестиції тільки через кілька років.

Який варіант ви вважаєте найбільш перспективним для України?

- В України немає іншої альтернативи, ніж розвиток внутрішнього фондового ринку. Внутрішній фондовий ринок мають всі країни світу, що претендують на статус розвинених, і він є невід'ємною складовою фінансової системи.

Фондовий ринок допомагає компаніям мобілізувати ресурси для розвитку, визначає справедливу вартість цінних паперів, виконує інші необхідні для нормального функціонування економіки функції.

Разом з цим, у глобальному світі існує декілька світових фінансових центрів, де обертаються фінансові ресурси, що на порядок вищі за національні фондові ринки багатьох розвинених країн.

Це - торгівельна площадка для транснаціональних корпорацій, доступ до ресурсів, які в національних межах великі компанії просто не можуть мобілізувати, а також престиж для країн, якщо там обертаються цінні папери їхніх корпорацій.

Отже, ці два підходи доповнюють один одного. Україна має працювати над розвитком власного фондового ринку. Це дуже непросте завдання.

Окрім реформ, пов'язаних із створенням безпосередньо інфраструктури цього ринку, як то депозитарію, організованих торгівельних площадок, забезпечення прозорості операцій, необхідним є проведення глибоких реформ у сфері захисту прав інвесторів та акціонерів, уніфікація та розширення прав та обов'язків професійних учасників ринку, розвитку інституційних інвесторів.

Наявність вітчизняного фондового ринку повинна забезпечити альтернативний доступ для вітчизняних компаній до фінансових ресурсів, адже наразі він обмежується лише банківським кредитуванням.

З іншого боку, великі національні компанії повинні мати право вибору та можливість доступу до іноземних фондових бірж та на світові ринки капіталу.

Блок 4. Держрегулювання і податки

- Чи задоволені ви тим, як сьогодні функціонує система забезпечення антимонопольного законодавства і система захисту прав споживачів? Що саме і в які терміни ви будете намагатися змінити, коли прийдете до влади?

- Антимонопольна система є однією з ключових ланок державного регулювання економіки, особливо під час кризи, коли роль держави в економіці зростає, а у посткризовий період має зменшуватись.

Важливо, щоб під час кризи держава забезпечувала функціонування ринку та конкуренцію, адже саме в цей час ринкові механізми спотворюються.

У посткризових умовах забезпечення вільної конкуренції є також одним з головних завдань держави.

Повинна існувати чітка антимонопольна політика. Проте якщо антимонопольний орган воює із підвищенням цін на лимони та часник, то це означає, що замість антимонопольної політики в державі є лише піар.

Перш за все, потрібно деполітизувати роботу антимонопольного комітету, на основі аналізу балансів попиту та пропозицій найбільш важливих товарів в країні, виробників, споживачів та постачальників, чітко визначити зони ризику, в яких можливим є виникнення монопольних проявів.

Окремого аналізу потребують схеми роботи посередників на цих ринках. Після цього має починатись кропітка аналітична робота. Треба відслідковувати тенденції на потенційно ризикованих ринках, в разі необхідності вживати відповідних заходів.

Окремим об'єктом уваги мають бути природні монополії. Роль антимонопольного органу у їх регулюванні має бути ширшою, включати аналіз обґрунтованості методик визначення тарифів природних монополій, правильності їх застосування.

Ситуація, коли тарифи природних монополій підвищуються без будь-якого обґрунтування, виключно за примхою місцевих керівників, у рази, а потім, також без жодного економічного обґрунтування, знижуються на декілька відсотків, а антимонопольний орган залишається в стороні, ненормальна.

Звичайно, для виконання своїх функцій антимонопольний орган повинен мати відповідні повноваження, але має бути також і відповідна підзвітність та відповідальність, аби не перетворитись на черговий орган корупції.

Кардинального удосконалення потребує і система захисту прав споживачів. Необхідно нарешті ввести жорсткі стандарти якості, передусім продуктів харчування, одягу, іграшок.

Молочні продукти мають вироблятись з молока, а не пальмової олії, ковбаса має містити м'ясо, а не відходи м'ясної промисловості іноземних країн, а одяг та іграшки повинні бути безпечними.

Держава повинна жорстко контролювати дотримання цих стандартів, адже це питання насамперед здоров'я та виживання країни як такої. Крім того, контроль за дотриманням цих стандартів має стати на перешкоді ввезення в країну низькоякісного імпорту, що також підтримає вітчизняного виробника.

- Чи буде реприватизація або націоналізація у випадку вашого приходу до влади? Назвіть об'єкти. Охарактеризуйте вашу програму приватизації.

Націоналізація та приватизація - це дві сторони однієї медалі. Це постійний процес, пов'язаний із державним регулюванням економічного розвитку. Якщо на певному ринку виникає проблема, держава має входити у власність, ставати гравцем на ринку, а не залишатись стороннім глядачем.

Після входження у власність держава має проводити процес реструктуризації, якщо потрібно - підтримувати розвиток грошовими коштами. Коли необхідність у державному втручанні на певному ринку відпадає, держава має продавати свою частку приватному інвестору.

Світ має багато прикладів як приватизації, навіть об'єктів, що вважаються природною монополією, так і націоналізації в ім'я порятунку певних стратегічних галузей чи підприємств. Останній приклад - вдало проведена націоналізація та приватизація банку в Швейцарії, яка принесла державі дохід.

Проблеми виникають, коли процеси націоналізації та приватизації відбуваються виходячи не із економічної, а із політичної доцільності. Реприватизація не провинна стати пугалом для інвесторів чи використовуватись для перерозподілу власності.

Угоди, здійсненні відповідно до закону, не мають викликати сумнів. Якщо ж доведено, що приватизація була проведена із порушенням закону, то покараний має бути як інвестор, який брав участь у незаконних оборудках, так і продавець - конкретний чиновник, який допустив порушення закону.

Приватизація має бути чесною, прозорою та конкурентною. Головним принципом приватизації має стати пошук ефективного власника, і держава має слідкувати за виконанням інвестиційних зобов'язань. Не можна допускати, аби підприємства приватизувались для їх знищення, а не розвитку.

З іншого боку, неприпустимим є виписування зобов'язань під конкретного покупця, що обмежує права інших потенційних учасників. Для приватизації також має бути обраний вірний час. Продаж державної власності, особливо прибуткових об'єктів, за невиправдано низькими цінами під час кризи є неприпустимим.

- Наскільки виправданим є державне регулювання цін на харчі, зокрема, на хліб? Чи не гальмує це розвиток АПК? Якою, на ваш погляд, повинна бути ціна на хліб?

- Ціна на будь-який товар має бути ринковою, адже інакше його просто невигідно буде виробляти. З іншого боку, ціни на продовольство не можуть формуватись виключно під дією сліпих ринкових сил, адже цьому ринку притаманні суттєві сезонні коливання попиту та пропозиції.

Державне регулювання цін на харчі, а також і на такий стратегічний продукт, як зерно, має полягати не у протидії ринковим силам, що само по собі марно, а у врівноваженні сезонного коливання цін, забезпечення збалансування попиту та пропозиції.

У короткостроковому періоді механізмами такого згладжування є державні товарні інтервенції, купівля та продаж державою зерна із власних резервів. Сільгоспвиробники повинні мати вільний доступ до таких операцій, що гарантуватиме їм отримання належного прибутку незалежно від часу продажу врожаю.

За підтримки держави, через цільове пільгове кредитування, повинна бути створена належна інфраструктура для прийому, зберігання та транспортування зерна, аби дати сільгоспвиробнику реальну альтернативу для продажу свого врожаю.

Сьогодні основні прибутки від українського зерна отримують закордонні зернотрейдери, а повинні - сільгоспвиробники та держава.

У довгостроковому періоді завданням держави є моніторинг виробництва та споживання сільгосппродукції з тим, аби вчасно попереджати виникнення дисбалансів попиту та пропозиції, у разі потреби стимулювати виробництво чи викуповувати надлишки з їх подальшим експортом.

І, звичайно, встановлення ринкових цін на продовольство має підтримуватись введенням ефективної системи соціального захисту найбідніших верств населення.

- Із кризою неможливо боротися лише підвищенням заробітних плат, пенсій, соціальних витрат, а в багатьох країнах світу їх навіть скорочують. Чи є у вашій програмі заходи, які знизять доходи населення або іншим чином тимчасово заморозять або знизять доходи окремих категорій громадян заради боротьби з кризою?

- Зменшення доходів населення - це не інструмент боротьби з кризою, а скоріше, вимушений захід, на який країни йдуть через неможливість збалансувати бюджет іншими засобами.

Класична антикризова політика має поєднувати стимулювання попиту із стимулюванням пропозиції. З огляду на це, в контексті антикризової політики варто говорити не про скорочення доходів, а про їх збереження, а також доповнення цих зусиль стимулюванням виробництва шляхом відновлення кредитування.

Для відновлення кредитування реального сектору економіки в умовах кризи можна використати державні банки, а також цільову контрольовану емісію. Якщо збільшення виробництва відповідатиме збільшеним зарплатам та пенсіям, то говорити про їх зниження не буде вже жодних підстав.

Разом з цим, реформи, які мають розпочатись на посткризовому етапі, супроводжуватимуться болісним скасування пільг та привілеїв для тих, хто їх не повинен отримувати.

В той же час, буде посилено адресність пільг, що гарантуватиме, що ті, хто цих пільг дійсно потребує, отримуватимуть їх вчасно та в повному обсязі. Без таких реформ неможливо збалансувати державні фінанси.

- Як боротися з тіньовою економікою? Причини її існування - це "відкати", хабарі, необхідність фінансувати передвиборчі кампанії. Назвіть який-небудь справді дієвий оригінальний спосіб боротьби з "тінню".

- Не потрібно вигадувати нових оригінальних способів боротьби із корупцією та тінню, яку вона породжує, якщо в Україні не реалізуються навіть добре відомі в світі способи.

Проблема полягає не у відсутності способів боротьби з корупцією та "тінню", а у відсутності політичної волі для такої боротьби.

Мають бути насамперед усунені економічні та адміністративні причини корупції та тіні. Це і створення простої та прозорої податкової системи із помірним податковим тиском.

"Тінь" зникне тоді, коли вартість ухиляння від сплати податків буде вищою за вартість чіткого дотримання податкового законодавства. Це і дерегуляція, і зняття адміністративних бар'єрів.

Корупція зникне тоді, коли необхідність отримання різного роду дозволів та узгоджень буде зведена до мінімуму, а процедури отримання тих, що залишились, будуть чіткими та прозорими.

Аналогічним чином мають бути ліквідовані і першопричини "відкатів" - неефективне бюджетне планування, непрозорість системи державних закупівель. Державні закупівлі повинні відбуватись у виробника, а не посередника, доступ до них має бути простим та відкритим, а процедури - прозорими.

- Пільги "з'їдають" бюджет, часто фактично не надаються, наприклад - безплатна медицина. Як ви ставитеся до монетизації пільг?

- Чинна система пільг насправді підтримує не населення, а виробників відповідної продукції - житлово-комунальних послуг, транспортні підприємства, заклади освіти та охорони здоров'я.

Ці установи не мають стимулу для змін, підвищення якості своїх послуг, а лише зацікавлені у штучному завищенні чисельності отримувачів пільг, й отриманні відповідних коштів з бюджету. При цьому послуги можуть не надаватись взагалі, а державні кошти -- витрачатися не за призначенням.

З огляду на це заміна широких загальних пільг, пільг за галузевою чи професійною ознакою системою адресної грошової допомоги має не лише підтримати найбільш незахищені верстви населення та позбавити державіної підтримки заможних громадян, але й також надати стимули для проведення відповідних реформ у житлово-комунальній сфері, освіті, медицині.

Монетизація пільг має бути добре вивіреною та прорахованою, аби не допустити повторення російських помилок, коли невдала реалізація дискредитувала гарну ідею.

Допомогу мають гарантовано отримати ті, хто її потребує, а розмір такої допомоги повинен реально замінити втрачену пільгу, тобто бути достатнім для повноцінного користування послугою на платній основі. Це завдання є надзвичайно складним, тому потребує проведення значної підготовчої роботи, проведення серйозних розрахунків.

- Чи варто підвищити ставки підприємцям - платникам єдиного податку, які приймалися десять років тому?

- Погано сформульована та ще гірше реалізована система податкового стимулювання та державної підтримки малого та середнього бізнесу призвела до протилежного результату. Замість рушійної сили економічного розвитку малий бізнес став інструментом мінімізації податкових зобов'язань та ховання підприємців в "тінь".

Аби не провокувати тінізацію бізнесу, необхідно підняти як ставки єдиного податку, так і граничний обсяг реалізації для платників єдиного податку. Підприємці до цього готові. Крім того, варто також ввести диверсифіковані ставки податку в залежності від виду діяльності підприємства.

Також необхідно змінити класифікатор видів діяльності, за якими можна отримати пільговий статус, і відокремити сферу послуг, насамперед консалтинг, посередницьку діяльність, та торгівлю від виробництва.

Далі буде