Зміна оплати праці суддів зруйнує баланс влад

Коли в суспільстві чи в стінах парламенту починається дискусія про уніфікацію заробітних плат у державному секторі, ця ідея завжди знаходить відгук. Бажання оптимізувати витрати, встановити єдині зрозумілі правила гри та зрізати величезні виплати звучить, як цілком логічний крок в умовах воєнного стану та безпрецедентного дефіциту ресурсів.

Але суд – це окрема гілка влади і специфічний механізм, який щороку пропускає через себе понад п'ять мільйонів справ, в яких вирішується доля людей, а вироки виносяться іменем України. І як суддя-спікер, чиє завдання – пояснювати суспільству природу правових інститутів, бачу в законодавчих ініціативах (зокрема, законопроєктах №13467 та №14387) дещо більше, ніж просто економію.

За фасадом уніфікації криється серйозний ризик руйнації конституційного балансу влад, кадрового колапсу та згортання євроінтеграційних реформ. І ось чому ця проблема стосується кожного громадянина.

Конституційний дисбаланс: хто замовляє музику?

Однією з ключових пропозицій є відмова від прожиткового мінімуму на користь нової "базової (орудної) величини", розмір якої щороку в ручному режимі визначатиме Кабінет міністрів.

Це пряме порушення ст. 130 Конституції, яка імперативно встановлює: розмір винагороди судді визначається виключно законом "Про судоустрій і статус суддів". Якщо уряд отримає повноваження своїми постановами або через формування бюджету регулювати розмір базової величини, виконавча влада отримає прямий важіль тиску на суди.

У спорі між громадянином і державою, наприклад, щодо податків, пенсій чи мобілізаційних рішень суддя, чий фінансовий стан залежить від настроїв урядовців, опиняється у вразливому становищі. Судова влада не має власних силовиків чи бюджету, її єдина зброя – це незалежність, яка зараз ставиться в пряму залежність від рішень Кабміну.

Виконавчий табель і руйнація суспільного договору

Одночасно з цим законопроєкт №14387 пропонує підпорядкувати оплату праці суддів Виконавчому табелю – єдиній грейдовій системі для всіх публічних службовців із жорсткими фінансовими "стелями". Будь-які виплати, що перевищують ліміт, згідно із проєктом документа, доведеться повертати до бюджету.

Тут криється фундаментальна помилка в розумінні природи суддівської винагороди. Автори ініціатив намагаються прирівняти суддю до звичайного державного службовця. Але суддя не є просто публічним службовцем, за статус і мантію суддя розраховується суворими пожиттєвими обмеженнями: він не може займатися бізнесом, мати дві роботи, обиратися на політичні посади, він перебуває під постійним мікроскопом антикорупційних органів та публічним тиском.

Суддівська винагорода і довічне утримання – це не премія, це своєрідний суспільний договір і компенсація за ці жорсткі обмеження. Зрівнялівка через "Виконавчий табель" цей договір скасовує.

Ефект доміно: кадровий колапс та найслабша ланка

Критикуючи ці ініціативи, ми захищаємо не власні статки, а інституційну здатність системи здійснювати правосуддя. В Україні бракує понад 2000 суддів, а в апаратах судів тисячі вакансій. Суд настільки сильний, наскільки захищена його найслабша ланка. Якщо висококласний юрист-помічник отримує 10-12 тис. грн, він не прагне пройти конкурс і стати суддею, він не затримається в системі. Запропоновані ж ініціативи замість стабілізації ситуації створюють додатковий хаос.

Щоб врятувати ситуацію з суддівськими кадрами, держава запустила наймасштабніший в історії добір. Тисячі правників зараз проходять складні процедури, покладаючись на чинні гарантії. Зміна правил гри на переправі порушує базовий принцип правової держави – захист легітимних очікувань. Людина має право розраховувати на сталість правил, з якими вона вступила у правовідносини.

Більше того, якщо держава в односторонньому порядку звузить фінансові гарантії, це спровокує неминучу хвилю відставок. Сотні найбільш досвідчених суддів, які вже мають право на відставку, будуть змушені скористатися ним просто зараз, щоб захистити свій статус. Кадровий вакуум ще більше паралізує суди, і тоді громадяни чекатимуть на рішення роками.

Євроінтеграційний вимір, або навіщо змінювати те, що працює

Сьогодні Україна перебуває на етапі активних переговорів про вступ до ЄС та отримує макрофінансову підтримку за програмою Ukraine Facility. Дорожня карта з питань верховенства права вимагає від нас посилення інституційної незалежності судів.

Жоден європейський стандарт не допускає систематичного зменшення суддівської винагороди, як методу "реформування".

Чинний закон погоджений Радою Європи, пройшов усі необхідні консультації і відповідає міжнародним стандартам. Судді мають реальну незалежність, навіть у виборі адміністративних посад. Ніхто не може призначити керівника, який даватиме вказівки або впливатиме на рішення. Судді самі його обирають зі свого колективу.

Передбачені дієві органи самоврядування та врядування, конструкція, закладена в законі, суто юридично близька до досконалої. Те саме стосується і суддівської винагороди: вона захищена від втручання, якщо економіка зростає, то розмір винагороди коригується автоматично, якщо ні – він відповідно зменшується.

Сьогодні судді дійсно можуть бути незалежними. Вони можуть відчувати впевненість у тому, що захищені державою, що гарантії незалежності працюють, і що вони можуть брати на себе відповідальність – ухвалювати справедливі рішення не "по дзвінку". Візьмемо, наприклад, суддів ВАКС.

Чи може бути незалежним суддя, у провадженні якого справи проти топпосадовців, якщо він не впевнений, що завтра ці самі посадовці не покарають його новим законом чи перевіркою? І саме за цих умов держава пропонує знизити суддівську винагороду.

Або, наприклад, візьмемо господарську юрисдикцію. Чи можемо бути впевнені у рівні рішень господарських судів, де розглядаються мільярдні справи, де зупиняються рейдерські захоплення, повертається незаконно вилучене майно, у тому числі державне майно і захищаються пам'ятки архітектури? Чи можемо бути впевнені, що світ великого бізнесу, де обертаються величезні кошти, не спокусить суддю або не покарає його за невигідне рішення?

Швидке і справедливе судове рішення є також інструментом розвитку економіки. І для малого підприємця, і для великого бізнесу. Тому, забезпечуючи судді незалежність, держава інвестує у власний розвиток. Суддя повинен мати можливість не боятися і не думати про виживання, а думати лише про закон і справедливість.

Економія бюджетних коштів під час війни – об'єктивна необхідність. Але вона не може досягатися ціною руйнації конституційного ладу. Мантія є символом служіння праву, а не настроям сьогодення. Якщо перетворити фінансовий захист судді на інструмент ручного урядового управління, суспільство втратить не просто "заможних суддів" – воно втратить єдиний легітимний інструмент захисту своїх прав.