"Алі-Баба" не в Києві: чому Росія чи ЄС більш привабливі для трудових мігрантів?
"Алі-Баба" – найвідоміший, звісно, після Ісуса Христа чи пророка Мухаммеда, представник загадкової цивілізації умовного "Сходу". Недарма антикорупційні органи в нещодавніх гучних розслідуваннях серед інших обрали саме це чужоземне, але таке знакове псевдо. Його не лише відразу легко впізнати, а й зручно надовго запам'ятати, закарбувати в народній свідомості.
Для більшості українців у цьому імені закладена спокуслива когнітивна суперечність: з одного боку, звучить загадково-романтичне східне "Алі", з іншого – дещо моторошне і жахливе "Баба" (насправді – це шанобливе звертання до чоловіка в їхній культурі).
Втім, якщо повернутися від антигероїв реальних корупційних розслідувань до вигаданої казкової історії Алі-Баби, несподівано можна виявити, що ще в стародавньому епосі цих народів закладена споконвічна мрія – жага до зрозумілого всім людського щастя.
Ризикувати, боротися, любити життя, працювати та набувати багатств, водночас залишатися добрим та людяним, перемагати зло тощо – класика життєвого кредо не лише західної цивілізації, а й направду – народів Сходу. Саме тому (умовно) східну частину півкулі цілком сміливо можна розглядати як потенційного донора трудової міграції, це реальний шанс швидко розв'язати демографічну, економічну, кадрову та інші кризи, спровоковані війною, зокрема – швидко втамувати "кадровий голод".
"Не секрет, що одна із найбільших проблем українського бізнесу – дефіцит кадрів", – констатував міністр економіки Олексій Соболєв на початку 2026 року.
А керівник одного із найбільших підприємств "Ліси України" Юрій Болоховець наводить шокуючі дані: "Найбільша потреба в майстрах лісу – 616 вільних місць. На другому місці посада тракториста – 354 вакансії, на третьому – вальник лісу – 313 вакансій. Не вистачає людей на будь-які посади. Потрібно 108 лісничих, 91 помічник лісничого, 88 майстрів на лісозаготівельні роботи, 214 водіїв на вивіз лісу, майже 200 лісорубів".
Втім, цей приклад є і яскравим, і водночас – разючим винятком. Чому? Бо не кожне підприємство настільки "заможне", що може собі дозволити платити високі зарплати, забезпечити якісну адаптацію демобілізованих працівників, механізацію та автоматизацію всіх процесів, успішні кар'єри тощо, як це робить ДП "Ліси України". Тому їхній менеджмент впевнений – вони зможуть впоратися без працівників з Бангладешу навіть в умовах тотального дефіциту кадрів.
На противагу, ЕП "Економічна правда" дослідила: "Навіть високооплачувані вакансії з можливістю гібридного працевлаштування не завжди допомагають оперативно знаходити працівників, тож на окремі позиції роботодавці починають розглядати кандидатів, яких не розглядали до цього". Але й такі "кульбіти" у пошуку кадрів не завжди завершуються хорошими результатами. Доходить до того, що на традиційно чоловічі вакансії все частіше наймають жінок. Доходить навіть до найму неповнолітніх.
Отже, що робити бізнесу, який не має "зайвих" резервів, наприклад, на високі зарплати? Як вижити? Як впоратися з кадровою кризою без доступної робочої сили з-за кордону?
Що вже робиться для розв'язання "кадрового голоду"
Заплановано ухвалити новий Трудовий кодекс на заміну архаїчним нормам чинного законодавства. Нещодавно анонсовані тектонічні зрушення. Півстолітнє і ще радянське трудове законодавство планують змінити на сучасні й зрозумілі правила.
Ці заходи, ймовірно, стануть знаковою подією для економіки та вагомим досягненням, як уряду Юлії Свириденко, так і законодавчої гілки влади, всієї держави. Це правильний і потрібний крок. Втім, якщо оновити лише форми та механізми, процедури, навіть зміст нормативно-правових актів про працю, але не залучати трудових іммігрантів, то комплексну проблему дефіциту кадрів не вдасться розв'язати.
Це те ж саме, що спробувати пересісти із "Запорожця" на "Мерседес" чи "Теслу", але не мати палива чи достатнього заряду для "руху" економіки або грести одним веслом проти течії, коли для впорядкованого руху потрібно два.
Отже, лише на оновленні трудового законодавства зупинятися не можна, слід піти ще далі в бік розв'язання кадрового голоду, зокрема – швидко спростити законодавче регулювання трудової імміграції. Якщо депутати уже ухвалили новий трудовий кодекс у першому читанні, то з лібералізацією трудової імміграції, на жаль, не поспішають.
Законопроєкти (декілька) про спрощення трудової імміграції перебувають у стінах Верховної Ради. У справі розв'язання кадрової кризи уряд передав естафету парламенту. Є формальні обговорення, дискусії, інші законотворчі процедури, але відчутних результатів немає. Адже консолідувати більшість депутатів довкола чутливих ментально та політично питань складно. Сміливих піти проти наявних стереотипів імміграції, які не бояться критики, і лобіюють трудову міграцію, є вкрай мало.
Доводиться констатувати: "Противник веде когнітивну війну одночасно проти армії й цивільного населення. Військових намагаються деморалізувати фейками про масові капітуляції та "катастрофічні втрати", цивільних – панікою, зневірою і недовірою до держави".
З одного боку, можна зрозуміти, коли ворожі інформаційні спецоперації негативно впливають на маси простих людей, які бояться мігрантів ("заберуть землю", "вкрадуть робочі місця", "окупують країну"), але з іншого боку – важко пояснити, чому байки та різні вигадки масово негативно впливають на депутатів, які починають проявляти надмірну політкоректність та обережність щодо законопроєктів про спрощення трудової імміграції.
Європейські країни та інші частини світу, економіки яких потребують доступної робочої сили, роблять усе можливе для залучення працівників з-за кордону. І, до речі, виглядають значно привабливіше, адже їхні заводи і фабрики, міста та села не перебувають під ракетними чи шахедними обстрілами.
Як тоді переконати, і чим тоді привабити, як спонукати іноземців їхати на роботу в Україну, де триває війна? Якщо є альтернатива, мабуть, для більшості іноземних працівників метою переїзду стануть не наша, а більш комфортні юрисдикції та мирні території. Погодьтеся, потрібно швидко внести зміни в законодавство і усунути бюрократичну тяганину з працевлаштуванням іноземців.
У протилежному випадку, якщо не створити зручну і зрозумілу систему залучення та інтеграції іноземних працівників в економічний, культурний, освітній, соціальний, ментальний простір України, ми можемо втратити майбутнє. Час не на нашому боці. Наша держава все більше втрачає привабливість для іноземних працівників.
До речі, законотворці можуть показати нам "плани", "графіки", "порівняльні таблиці" з текстами проєктів норм, з "перетягуванням повноважень", встановленням контролю різних органів та служб за "потоками" іммігрантів, але називати ці "папірці" законотворчою діяльністю важко.
Імітація та реальні результати – діаметрально протилежні речі. "Алі-Баба" не в Києві – і цим все сказано. Ба більше, іноземні працівники (ті ж самі індійці) їдуть до Москви, де почуваються як вдома – доходить до того, що не соромляться влаштовувати дикі танці прямо на "Красній площі".
До слова, можна було б помріяти разом з Дональдом Трампом, щоб до нас в Україну забажали їхати мігранти з Норвегії, Данії, Швеції, але маємо те, що маємо: під час війни нам доведеться залучати мігрантів з країн, які розвиваються, населення яких готове ризикнути злидні проміняти на небезпеку, але кращий заробіток ніж вдома.
Отже, депутатам слід консолідуватися і активізуватися, нам треба було лібералізувати трудове законодавства ще "вчора" – в минулому році.
Відстрочка від мобілізації багатодітним батькам, які виховують трьох і більше дітей, є, звісно, наріжним каменем спроб подолати демографічну кризу. І слід визнати – ефективним рушієм у стратегії збільшення чисельності нації. З іншого боку, позитивний ефект (збільшення кількості працездатного населення) спрацює лише у довгостроковій перспективі.
Час, який під час війни рухається зі швидкістю світла у прямому і переносному значеннях, не залишає нам шансів десь перепочити, нічого просто так авансом нам не дасться. На жаль, немає легкодоступного для бізнесу тут і вже "трудового потенціалу". Ймовірно, у 2026 році у вітчизняних підприємств виникне ще більше проблем у пошуку та наймі кадрів.
Україна не має такої розкоші – "зайвих" 18-20 майбутніх років очікування, почекати доти, допоки підросте народжене у війні покоління та розпочне відновлення економіки. Часу просто немає. Заводи, фабрики та виробничі лінії потребують робочих рук вже сьогодні, як і бюджети різних рівнів – сплати податків.
Замість висновків
"Алі-Баба" то залишається в епосі східних країн, то знову зненацька виринає в новітніх антикорупційних подіях України. Це вже історія. Сьогодні нам необхідне щось більше й щось настільки радикальне, щоб прорватися та забезпечити економічну міць на десятиліття вперед, щоб мати ресурси надійно протистояти системним військовим загрозам, які, схоже, надовго "нависли" над Україною.
Вийти за вузький кругозір, об'єднатися в особливий народ довкола перевірених часом цінностей, а не лише за ознаками раси чи кольору очей – ідеї, перспективні й понині в нашій християнській країні, чи не це вчив Христос?
Об'єднання довкола цінностей забезпечувало стабільне економічне процвітання західних, здебільшого – протестантських, країн протягом усього XX-го сторіччя.
З переконливими цифрами й числами вже багато публічно сказано про необхідність залучати трудових мігрантів до роботи в Україні, навіть обґрунтовані потенційні країни-донори.
Зі свого боку, уряд виконав "домашню роботу" та подав законопроєкт про спрощення трудової імміграції, тепер черга за народними депутатами, які мають наважитися та практикувати ухвалювати непопулярні ad hoc (швидкі, доленосні) рішення.
Глобальний світ стрімко змінюється, стираються межі, запобіжники, кордони. В новому світопорядку, що формується на наших очах, кожен сам за себе: "Ми вступили в зону турбулентності раніше за інших і через географічне розташування навряд чи покинемо її протягом наступних десятиліть."
Невже ми втратимо шанс виграти? Невже в цій битві за іноземних працівників програємо? Нам треба "не лінійна" швидкість у формуванні доленосних рішень, які визначать наше місце на політичній та економічній карті світу на найближче століття.
"Росіяни обганяють" нас не лише в технологіях, а й, на жаль, випереджають у битві за доступну робочу силу. Російський уряд продовжує полювання, наприклад, на іммігрантів з Індії, які успішно розбудовують не нашу, а їхню економіку, що дозволяє генерувати проти нас балістичні ракети та дрони-камікадзе тощо.
І це при тому, що у росіян населення 100+ мільйонів, а у нас ледь 30 мільйонів осіб налічується.
Швидкість ухвалення рішень – це теж зброя в 21-му столітті, і не менш ефективна, ніж сучасні високі технології чи далекобійна зброя, подобається це комусь чи ні. Світ, який всі знали до цього, стрімко завершується на наших очах, прийшов час для нового, і якщо не встигнемо адаптуватися – програємо.
Змінюємося або загинемо – іншого варіанту немає.