Стратегія зростання для України: останній шанс вижити
Після проголошення незалежності у 1991 році реальний ВВП України на особу був на рівні більш заможних східноєвропейських економік колишнього радянського блоку. До 2022 року країна стала однією з найбідніших країн Європи. Хоча існує багато причин такого драматичного перелому в долі України, стале припинення вогню або мирна угода започаткують нову епоху в її пострадянському розвитку.
Окрім нагальних потреб у відновленні зруйнованого та демобілізації, Україні доведеться подолати довгострокові структурні виклики, пов'язані з пропозицією ключових факторів виробництва, а також із залученням грантів, кредитів та інших фінансових ресурсів із-за кордону. Необхідним доповненням стануть реформи управління як у державному, так і в приватному секторах.
Ці виклики можуть здаватися непереборними, але, ми стверджуємо, що існують перспективні шляхи для розвитку. Справді, Україна нині сприймається як країна, що міцно перебуває в орбіті Заходу, а отже, її інтеграція до європейських економічних і безпекових систем є ймовірним результатом. Це відкриває широкі можливості для економічного розвитку.
Досвід країн Східної Європи, які приєдналися до ЄС, НАТО або до обох, свідчить про наявність таких можливостей. Приплив іноземного капіталу, структурні фонди ЄС і сталі інвестиції разом з інституційними реформами пропонують Україні реалістичну траєкторію відбудови й тривалого зростання ВВП.
Економічним дивам у Східній Європі після розпаду радянського блоку сприяли багато чинників, але базові факти вказують на простий рецепт: зростання продуктивності та накопичення фізичного капіталу зіграли ключову роль в економічному зростанні. Поліпшення людського капіталу допомогло, але його ефект значною мірою нівелювався тенденціями депопуляції.
Нові члени ЄС/НАТО залучили значні обсяги капіталу через приватні прямі іноземні інвестиції (ПІІ) та державні структурні фонди. Натомість країни поза периметром ЄС/НАТО більше покладалися на приватні грошові перекази (наприклад, від трудових мігрантів) для фінансування внутрішніх інвестицій і споживання.
Перекази, хоча й корисні, але очевидно не можуть забезпечити переваг ПІІ: дані свідчать, що ПІІ та структурні фонди не лише підвищують капіталомісткість (а отже, безпосередньо збільшують ВВП), але й сприяють технологічному оновленню та допомагають утримувати населення від еміграції.
Навіть перспектива вступу до ЄС та/або НАТО може стимулювати приплив капіталу ще до формального приєднання. Інтуїтивно це зрозуміло: Євросоюз забезпечує доступ до ринків і фінансування, тоді як членство в НАТО робить країни привабливими для інвестування завдяки наданню надійних (принаймні до цього часу) гарантій безпеки.
Якщо ймовірність вступу висока, бізнес може розпочати інвестиції як плацдарм для майбутньої діяльності в країні задовго до того, як буде підписано й ратифіковано відповідні договори. Наприклад, Volkswagen придбав частку акцій Škoda у 1991 році. Це сталося за багато років до вступу Чехії до НАТО чи ЄС, але після того, як Євросоюз започаткував програму допомоги Чехії та кільком іншим кандидатам у залученні іноземних інвестицій. У 2000 році німці повністю придбали Škoda – через рік після вступу Чехії до НАТО і за чотири роки до її вступу до Євросоюзу.
ЄС і НАТО можуть бути інституційними "якорями", що прискорюють реформи та забезпечують політичну й економічну стабільність. Це особливо важливо для України, оскільки країна зазнала різкої макроекономічної нестабільності. Оскільки стабільне середовище робить країну привабливішою для іноземного капіталу, сильніші інституції можуть створити "спіраль успіху": зростання інвестицій покращує економічне становище й таким чином робить країну стабільнішою та стійкішою до шоків; зростання стабільності, своєю чергою, приваблює нові інвестиції.
Не дивно, що з початку 1990-х років капіталоозброєність в Україні знижувалася, тоді як країни Східної Європи – члени ЄС пережили різке зростання капіталомісткості виробництва. Протягом 1990–2019 років саме зростання капіталомісткості було головною ознакою, що відрізняла членів ЄС/НАТО від країн, які не приєдналися до цих організацій.
Тоді як Україна та Молдова покладалися на приватні грошові перекази для фінансування споживання та інвестицій, Польща й Чехія отримували масові припливи приватного капіталу та державних структурних фондів. Крім того, ці інвестиції сприяли трансферу технологій і допомагали розв'язувати демографічні проблеми, роблячи ці країни привабливішими для життя та створення сім'ї.
Стратегію, зосереджену на поглибленні капіталу, можна вдосконалити для досягнення ще кращих результатів. Ми розробили три моделі оптимального економічного зростання. Кожна з них зосереджується на ключовому аспекті інвестування, щоб сформувати загальне розуміння та зберегти аналітичну простоту.
По-перше, ми розглядаємо наслідки обмежень на зовнішні запозичення, які, ймовірно, будуть особливо жорсткими для повоєнної України. По-друге, ми досліджуємо взаємодію інвестицій у людський і фізичний капітал, щоб зрозуміти їх оптимальне поєднання. По-третє, ми аналізуємо взаємозв'язок між зростанням капіталомісткості капіталу та міграційними потоками населення, щоб з'ясувати, як вищі інвестиції можуть стимулювати повернення українських біженців із-за кордону.
Ми теоретично показуємо, що інвестиції у фізичний капітал можуть створювати вигоди, які не повністю враховуються ринковими учасниками. Наприклад, інвестиції у фізичний капітал послаблюють обмеження на запозичення (тим самим дозволяючи більші припливи капіталу) та підвищують зарплати (заохочуючи повернення біженців).
Держава може досягти кращих результатів за допомогою політик, які спрямовують більше ресурсів в інвестування. Ми моделюємо такі політики як податок на споживання, що поступово знижується одночасно з накопиченням капіталу в країні. Крім того, може існувати потреба в постійній інвестиційній субсидії (еквівалентно – постійній субсидії для заощаджень) для виправлення "короткозорості" ринку.
Такі політики можуть реалізовуватися за допомогою різноманітних інструментів. Окрім податків (або податкових пільг), фінансових обмежень, регулювання, контролю за рухом капіталу та інших стандартних засобів, Україна може застосувати додаткові стратегії зниження ризиків інвестування, зокрема субсидоване страхування воєнних ризиків, кредитні гарантії від країн-донорів і державно-приватні партнерства.
Наш аналіз свідчить, що, окрім глибокої реструктуризації зовнішнього боргу, Україна потребує щонайменше 40 млрд дол на рік нових інвестицій із зовнішніх джерел та внутрішніх заощаджень: 20 млрд дол – на відновлення капітального фонду, 10 млрд дол – щоб не допустити подальшого відставання за рівнем капіталоозброєності, і ще 10 млрд дол – для запуску помірної конвергенції з сусідніми країнами ЄС. Ця оцінка, очевидно, є попередньою, а її величина може змінюватися залежно від перебігу війни.
Чи спрацює стратегія, яка була успішною в Польщі та Чехії? Неспроможність України залучати прямі іноземні інвестиції в минулому ілюструє втрати від нереформованої судової влади, слабкого захисту прав власності, корупції, олігархічного правління та нестабільного макроекономічного середовища. Усі ці чинники можливо подолати, але це "домашнє завдання" може виконати лише сама Україна.
І все ж, попри довгий список змарнованих можливостей, ми вважаємо, що цього разу все буде інакше. Екзистенційна загроза Україні з боку РФ та перспектива вступу до ЄС утворюють потужне поєднання "батогів і пряників".
В суспільстві існує консенсус щодо того, що ЄС є єдиним цивілізаційним вибором для України. Цей настрій створює потужну силу, здатну подолати впливові групи інтересів і політичні розбіжності заради всебічної модернізації країни.
Не менш важливо, що ЄС розглядає Україну як частину блоку, а не як сферу російського впливу чи буферну державу. Отже, обидві сторони демонструють серйозну зацікавленість у досягненні результатів.
Шанси України, безумовно, зростуть, якщо Євросоюз підвищить власні амбіції та згуртованість перед обличчям тріади загроз: ворожої Росії, ревізіоністського Китаю та комерційно агресивних, але військово непередбачуваних Сполучених Штатів.
Ця історична можливість може стати для України останнім шансом вижити й процвітати як суверенна держава.
Співавтор: Моріс Обстфельд, Університет Каліфорнії, Берклі та Інститут міжнародної економіки Петерсена