Як депутати пропонують узаконювати набуту різними шляхами нерухомість

Уявімо собі ситуацію: право власності на будівлю Верховної Ради було зареєстроване на ім’я приватної особи у 2018 році. Як це сталося значення не має. Наприклад, було рішення сільської ради про відчуження приміщення Верховної Ради. 

Важливо, що державна реєстрація відбулася більше, ніж 5 років тому, підстава була оплатною, набувач – виявляється тепер добросовісний і закон забороняє витребування у нього майна. 

Звісно, ситуація абсурдна і здається неможливою! Але це поки що! Все може після внесення змін до Цивільного кодексу України, що пропонує законопроєкт про вдосконалення механізму захисту права власності (проєкт №11185 від 18.04.2024).

Мова йде про те, щоб установити законом заборони на повернення державі чи територіальним громадам належного їм нерухомого майна. Без різниці чи це невідчужувані землі, об’єкти оборони, атомні електростанції тощо.

Законотворці з легким серцем пропонують Верховній Раді доповнити ч. 2 ст. 388 ЦК нормами, що майно не може бути витребувано від добросовісного набувача, якщо: "з дати проведення реєстрації права власності першого набувача на державне або комунальне нерухоме майно, незалежно від виду такого майна, минуло більше 5 років. ... Дії органу державної влади або місцевого самоврядування щодо розпорядження майном презюмуються як правомірні та перший набувач (добросовісний набувач) не зобов’язаний вчиняти будь-яких дій щодо перевірки дотримання таким органом процедур щодо погодження або схвалення правочинів іншими органами державної влади або місцевого самоврядування…".

З огляду на сенсаційний зміст пропонованих пунктів, напевно, не варто дивуватися простоті конструкції - перший набувач і є добросовісним, тобто таким, від якого майно не може бути витребуване. 

Навіть видимість добросовісності через укладення додаткових правочинів щодо набуття майна державної та комунальної власності не потрібно створювати. Всім і так все зрозуміло! 

Законотворці також пропонують визначити, що "будь-яке майно підлягає поверненню у державну або комунальну власність виключно за правилами встановленими цією статтею". 

Чи це означає, наприклад, що якщо Земельним, Лісовим чи Водним кодексом України, встановлені інші способи захисту, суд не може їх застосувати чи держави, територіальні громади не зможуть пред’явити позови на їх підставі? Не знаю! Моя юридична уява вичерпується. 

Але потрібно сконцентруватися. Інші пропозиції законопроєкту вражають ще більше. Законотворці пропонують також доповнити ст. 391 ЦК. Нагадаємо, що ст. 391 ЦК - це норма, на підставі якої Верховний Суд повертає у власність держави чи територіальних громад нерухоме майно, землі, набуття яких у приватну власність заборонене чи обмежене. 

Це землі водного фонду, землі природоохоронного призначення, землі оборони. Та ж Садиба Терещенків, яку Велика Палата повернула територіальній громаді Києва. Рішення Великої Палати щодо невідчужуваного майна зрозумілі: право власності на таке майно за законом може належати винятково державі чи територіальним громадам, і не може належати приватним особам. 

Натомість пропонується встановити у цій самій статті, що її не можна застосовувати до майна державної та комунальної власності, знову ж таки незалежно від того чи мав орган державної влади або місцевого самоврядування повноваження на відчуження майна. 

Можна підводити невтішні підсумки. Проєкт №11185 спрямований на заборону суду повернення у державну та комунальну власність саме невіджуваного нерухомого майна, земель, які можуть наразі належати лише державі чи територіальним громадам. 

Адже щодо інших видів майна, проблем не виникає. Діє загальний 3-х річний строк позовної давності, поза межами якого таке майно судом не витребовується та в цьому сенсі набута власність приватних осіб захищена. 

Щодо власності держави і територіальних громад, законотворці з легкістю нехтують Загальними засадами Конституції України, Розділом І Конституції, який може бути змінено лише за дуже складною конституційною процедурою із затвердженням всеукраїнським референдумом. 

Найперше, відчуження майна "незалежно від того, чи мав такий орган відповідні повноваження", це пряме порушення ч. 2 ст. 19 Конституції щодо обов’язку органів діяти лише в межах повноважень. 

Так само законотворців у їхній ініціативі не зупиняє ст. 6 Конституції, якою встановлено поділ на законодавчу, виконавчу та судову владу. Адже заборона застосовувати до спірних відносин норму закону, яка врегульовує такі відносини, це втручання в повноваження судової влади. 

Це не лише порушення засад цивільного судочинства. Це вже засади конституційного ладу України, те, що має бути непохитним, поки існує держава. 

Чи існує проблема відчуження державної та комунальної власності на підставі незаконних рішень органів влади та місцевого самоврядування. Так! В Україні вона масова, майже тотальна. 

Тому правопорядок захищає добросовісних набувачів, тих, які "не знали і не могли знати", що рішення органів влади, які стали підставою відчуження були незаконними. Так само як він захищає добросовісних набувачів об’єктів приватної власності. В цьому і є рівність всіх суб’єктів права власності перед законом. 

Напевно, ця тотальність примушує законодавців шукати шляхи, як "узаконити незаконні рішення". В іншому проєкті "Про внесення змін до Цивільного кодексу України щодо відповідальності за шкоду, завдану державі, Автономній Республіці Крим та територіальній громаді, та посилення захисту прав добросовісного набувача" (проєкт №11134 від 29.03.2024),яким вносяться зміни до ст. 388 ЦК, пропонується встановити, що державне та комунальне майно не може бути витребувано від добросовісного набувача, у разі, якщо таке майно вибуло внаслідок незаконних рішень, дій, бездіяльності органів влади. 

Проте, тут законодавці хоча б виключають дію цієї норми щодо майна, приватизація якого заборонена чи воно за законом не може належати фізичним чи юридичним особам. 

Знову ж таки незрозуміло, не може бути витребувано взагалі, навіть якщо не спливли строки позовної давності, а якщо майно набуте на безоплатній підставі також не може? Хоча в такому разі те ж приватне майно, повертається власнику беззастережно. 

Якщо виходити із засад рівності всіх суб’єктів власності перед законом (ст. 13 Конституції), то потрібно йти далі та встановлювати, що майно не може бути витребувано від добросовісного набувача у разі, якщо таке майно вибуло з володіння власника на підставі "незаконних" правочинів. Узаконити все незаконне. Звісно це неможливо! Хоча, хто знає?

Проєкт №11134 містить ще низку норм щодо відповідальності посадових або службових осіб, які завдали шкоду державі, АРК, територіальним громадам, приймаючи незаконні рішення про відчуження майна, та це вже інша розмова. Не менш цікава!

Що поєднує ці два законопроєкти, проєкт №11185 від 18.04.2024 та проєкт №11134 від 29.03.2024, крім того, що ними пропонується внести зміни в ст. 388 ЦК? Це те, що законодавці дозволяють порушення ч. 2 ст. 19 Конституції "Органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов’язані діяти лише на підставі, в межах та у спосіб, що передбачені Конституцією України". Ця норма проектується в іншу норму Конституції. 

"Право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом" (ч. 2 ст. 41 Конституції). Як бути з нею, якщо ми все таки знаходимося на позиціях конституційних і будуємо правову державу? 

Конституція це система! Порушення однієї конституційної засади тягне за собою порушення інших. Порушення Конституції – це завжди порушення принципу верховенства права (ст. 8). 

Навіть якщо декларувати намір посилення захисту конституційного права власності, завтра під загроженням, як у прикладі з будівлею ВР, можуть опинитися самі декларанти, як і будь яка інша особа. 

Можна вимірювати економічний індекс верховенства права за найрізноманітнішими показниками. Можна сповідувати підходи на зразок "вашингтонського консенсусу", в межах якого весь сенс верховенства права полягає у просуванні ринкових інститутів і прибуткових інвестицій. 

Проте, чи будуть серйозні інвестори впевнені в державних інститутах і верховенстві права країни, в якій законодавець з легкістю може знехтувати засадами конституційного ладу, нормами Конституції про захист права власності та й самим верховенством права. 

Адже вже завтра це може стосуватися їх. Чи буде повага і довіра до держави, що вона зможе захистити інвестиції, якщо вона не може захистити саму себе? Напевно ні!