"Вахтове" відновлення. Як уникнути економічної депресії на деокупованих територіях

У середині 19 століття поблизу австралійського Мельбурну знайшли золото. За рахунок приїжджих з усього світу там різко зросло населення. 

Скупчення самотніх чоловіків, із ускладненим побутом стало чинником напруги і спричинило конфлікти з місцевими аграріями. Відтоді це явище відоме як "ефект зростаючого міста". 

Відбудова прифронтових територій Донеччини і Луганщини вимагатиме залучення тисяч спеціалістів з інших регіонів і країн. Аби уникнути свого "ефекту зростаючого міста", маємо враховувати ризики концентрації робочої сили і шляхи її залучення.

Загалом існують два способи масштабного рекрутингу. Перший – завезення вахтовим методом тимчасових працівників. Другий – через мотивацію фахівців оселятися на певних територіях й інтегруватися у місцеві громади. Вони обидва прийнятні для України. 

Перший – неминучий у перші роки після перемоги. Транзитна робоча сила невибаглива і потребує обмеженої соціальної інфраструктури. Їй достатньо гуртожитків, звичайної сфери послуг і первинної медицини. 

В ідеалі вона буде масово задіяна до відбудови ключових об’єктів соціальної сфери. Коли території стануть придатними для відносно комфортного проживання, зросте вага кадрів, інтегрованих у місцеві громади.

Втім, існують ризики того, що захоплення у процесі відбудови "вахтовиками" спричинить соціальну та інфраструктурну дисгармонію на місцях. Якщо Україна на довгий період призвичаїться до переваг цієї невибагливої робочої сили, то це уповільнить соціальний розвиток прифронтових територій. 

За таких умов буде складно залучити достатню кількість фахівців, готових оселятися там надовго чи назавжди. Відтак, значні площі Донеччини й Луганщини лишатимуться депресивними.

Занадто поклавшись на вахтовий персонал, ризикуємо мати свій "ефект зростаючого міста". Адже вахтовики за природою складно інтегруються в місцеві громади. 

Вони формують власні спільноти, змінюють моделі соціальної взаємодії на територіях проживання і цим можуть провокувати конфлікти. 

Аби уникнути такого розвитку подій, стратегічною HR-стратегією має бути мотивація фахівців оселятися у регіонах. Цей тренд за два-три роки міг би поглинути "вахту" за рахунок очевидних створених переваг. 

Ідеться про одночасну із промисловістю відбудову соціальної інфраструктури. Насамперед – житла, шкіл, лікарень, центрів адміністративних послуг... Усього, що мотивує людей інтегруватися у місцеві громади. 

Для формування на деокупованих територіях позитивних ком’юніті держава мусить запропонувати новим мешканцям вагомий соціальний "якір". Серед його складових – гарантована зайнятість, перспектива доступного житла, можливості для саморозвитку. За це, безумовно, зачепиться значна частина вахтовиків.

Втім, ключовою ставкою має бути пріоритетне відновлення інфраструктури для середньої та професійної освіти. Для прифронтових територій освітній чинник має стати двигуном відродження. Оскільки дозволить за кілька років виховати місцеві кадри. 

Експерти вважають наявність інфраструктури для середньої освіти другим, після житла і зарплати, чинником, що впливає на готовність переїхати на нове місце. За очікуваннями, середній вік переселенців складатиме 40 років. 

Тобто йтиметься переважно про родини із дітьми – школярами. На відміну від вищої школи, середня – вимагає локалізації і спонукає до родинного облаштування. 

Цей "якір" фокусує переїзд як стратегічну родинну інвестицію, а не вахтовий заробіток. Звісно, за умови підкріплення іншими економічними гарантіями.

Очевидно, що після перемоги у прифронтових регіонах доведеться відновлювати освітню інфраструктуру і загалом – систему освіти. Там втрачено не тільки значну частину будівель, але й розпорошено педагогічні та учнівські колективи. 

Найімовірніше, після звільнення стан освітньої інфраструктури виявиться гіршим, аніж очікували. Тож знадобиться певний час на відбудову. 

Для негайного запуску середньої освіти необхідно підготувати типові проєкти облаштування тимчасових центрів у непристосованих приміщеннях. За оцінками організації savED, такий освітній центр можна облаштувати у сільському клубі за три місяці і 1-2.4 млн грн. 

До цієї суми входить ремонт, закупівля комп’ютерів, планшетів, підручників та генератор.

Наразі складно говорити про докладний план дій з відновлення шкільної інфраструктури. Оскільки не існує точних даних щодо руйнувань, доступного кадрового потенціалу та очікуваної кількості школярів. 

Але вже можемо окреслити моделі освітніх мереж. З урахуванням очікуваної демографічної ситуації, динаміки втрат, моніторингу міграцій освітян і школярів, соціологічних досліджень настроїв переміщених осіб. 

Аналіз цих інформаційних масивів дозволить визначити приблизну кількість і форму закладів, а також – персонал, необхідний для організації якісного освітнього процесу.

Важливо передбачити мотивацію для педагогів та адміністративно-технічного персоналу щодо переїзду в деокуповані регіони. Ідеться про рівень зарплат, іпотечні програми, службове житло. 

Для відповідної комунікації доцільно створити електронний кадровий реєстр педагогічних працівників для Донеччини, Луганщини, Харківщини… За прикладом загалом успішного кадрового резерву держслужбовців, запущеного Національним агентством з питань державної служби (НАДС). Там за перший місяць зареєстрували більше тисячі кандидатів. 

Окремий напрямок – відновлення системи професійної освіти, із фокусом на потреби регіонів і бізнесу. Держава має сформувати запит на прикладні спеціальності середньої технічної освіти. 

Ідеться про фахівців із облаштування і обслуговування інженерних мереж, виробництва будматеріалів, проєктування територій, переробки аграрної продукції…

У питаннях відновлення важливо діяти системно і узгоджено. Усвідомлюючи важливість чинника середньої освіти для відродження прифронтових територій.