Українська правда

Шлях України до трильйона доларів ВВП. Крок перший – люди

Від чого залежить, чи буде стрімке економічне зростання в Україні після війни, та чому Україні вже зараз варто відчинити всі двері для мігрантів.

Минуло понад місяць після гучної Ukraine recovery conference в Лондоні. Безпосередньо перед подією перший віцепрем'єр України Юлія Свириденко задекларувала спільне бачення делегації української влади: Україна повинна досягти обсягу ВВП 1 трлн дол. Наскільки це можливо?

Дослідження економістів ЄБРР та МВФ доводять, що швидкий ріст ВВП можливий лише за низького рівня державних витрат в економіці (до 25%) коштом розвитку приватного бізнесу. Жодного трильйона за нашого життя не буде, якщо Україна прямо зараз не почне будувати максимально сприятливий бізнес-клімат.

Виходячи зі свого 25-річного досвіду роботи з бізнесом і в бізнесі, я розумію, які важливі кроки влада може зробити зараз. Перший крок – люди. Для зростання економіки потрібно багато людей працездатного віку. Вони споживачі на внутрішньому ринку і вони ж створюють товари та послуги з додатковою цінністю.

ВВП 1 трлн дол – це привілей держав з населенням понад 50 млн осіб. З 16 країн світу, що мають ВВП понад трильйон доларів, лише дві – Австралія (населення 24,5 млн) і Канада (населення 36,7 млн) – мають менше мешканців.

Ви, мабуть, уже здогадалися, у чому секрет: крім сприятливого бізнес-клімату, з початку промислової революції в XIX сторіччі на території цих країн не було руйнівних війн. Вони сторіччями послідовно накопичували своє багатство.

Україна з початку війни увійшла в круте демографічне піке, коли пенсіонерів стало більше, ніж працівників. Процес почався ще до війни та ігнорувався владою. За даними Eurostat, у 2019 році громадянам було видано 757 тис посвідок на проживання в ЄС, 87% яких були пов’язані з працевлаштуванням.

Це більше, ніж громадянам будь-якої іншої країни. На другому місці йде Марокко із 133 тис дозволів (у 5,7 разу менше, ніж для українців). За даними ООН, у ЄС мешкають 5,97 млн українських біженців переважно економічно активного віку, а за даними "Опори", за 500 днів війни в України виїхали 20,64 млн людей, а повернулися – 14,34 млн. Тобто 6,3 млн осіб виїхали і не повернулися.

Ще 1,2 млн українців залишилися на окупованих територіях (дані Ірини Верещук). Неважко підрахувати, що за останні чотири роки втрачено понад 9 млн громадян. Найбільш привілейована економічна категорія – молоді освічені працездатні чоловіки – гине та отримує каліцтва на полі бою. Кількість працездатного населення впала і нема кому це компенсувати.

Тим часом більшість розвинених країн для стимулювання економічного зростання енергійно приваблює економічно активних мігрантів. Канада у 2022 році затвердила квоти на в’їзд з метою проживання на рекордні 400 тис іммігрантів, тобто понад 1% населення країни лише за рік.

Німеччина у 2022 році почала спрощувати імміграційне законодавство. У пояснювальній записці до закону написано, що країна потребує 400 тис працівників щороку. На економічно активних мігрантів полюють Австралія, Китай, Британія, Франція, Іспанія, Швейцарія, Норвегія, Фінляндія і навіть США.

Українська квота на імміграцію, затверджена урядом у січні 2022 року, становила 8,4 тис осіб. Це втричі менше, ніж у пʼятимільйонній Новій Зеландії. В Україні досі сповідували дрімучу радянську доктрину "закритого ринку праці". Ця доктрина багато років гальмувала та пригнічувала економічне зростання.

Щоб винайняти іноземця, потрібно було довести унікальність його навичок, отримати спеціальний дозвіл на працевлаштування і платити йому велетенську зарплату (не менше десяти мінімальних зарплат), витрати на яку разом з податками сягали 100 тис грн на місяць.

У розпал війни, у вересні 2022 року, у закон про зайнятість населення внесли зміни. Процедуру спростили, зокрема вилучили безглузду норму про обов’язковий рівень зарплати, але було запізно. Під час війни не буде значного припливу трудових мігрантів. Це спрощення спізнилося років на 10-15.

Зустрічі бізнесу з представниками влади, на яких я був присутній, демонструють, що більшість владної команди не бачить проблеми відпливу економічно активного населення і не сприймає її достатньо серйозно. На скарги бізнесу на брак працівників відповідь така: платіть великі зарплати – люди приїдуть.

Це серйозно? Україна має платити зарплати, як у Німеччині, і робочої сили буде достатньо? Чому ж її недостатньо Німеччині? А як велика зарплата задовольнить попит вибагливих мігрантів на якісні школи, транспортне сполучення, охорону здоров’я, правову захищеність їх сімей та низький рівень злочинності? Десятки урядів довго ігнорували проблему, тож прийшов час платити: грошима і часом.

Необхідно розробляти комплексну програму залучення трудових мігрантів і навчати їх української мови. Слід витрачати значні гроші на закордонну рекламу працевлаштування в Україні, створення помешкань для мігрантів, надання освіти їх дітям та лікування їх родин. Потрібно ставити посольствам України в цільових країнах конкретні завдання із строками та кількістю залучення іноземних працівників у розрізі за спеціальностями і жорстко контролювати їх виконання.

Ми маємо звикнути до індусів, таджиків, турків та африканців на наших підприємствах і вулицях міст, позбавитися від упереджень та забобонів щодо інших етносів і культур, почати ставитися до них привітно і з повагою. Інакше ніякого трильйона не буде. Ні через десять, ні через сто років. Ніколи.

Колонка є видом матеріалу, який відображає винятково точку зору автора. Вона не претендує на об'єктивність та всебічність висвітлення теми, про яку йдеться. Точка зору редакції "Економічної правди" та "Української правди" може не збігатися з точкою зору автора. Редакція не відповідає за достовірність та тлумачення наведеної інформації і виконує винятково роль носія.
ВВП міграція працевлаштування